«Нас розстріляли, як у тирі» – боєць батальйону «Донбас» Максим «Богун» про «Іловайський котел»

Тиждень під обстрілами в Іловайську, потім вихід «зеленим коридором», коли українських воїнів підступно «розстрілювали, як у тирі», й зрештою півроку в полоні «ДНР». Це довелося пережити бійцеві батальйону «Донбас» Максимові «Богуну». За його словами, батальйон втратив 58 осіб під час оточення в Іловайську, а шестеро вважаються зниклими безвісти. В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода Максим «Богун» розповів про Іловайську трагедію. Про перебування ж у полоні він говорити відмовився, бо ветерани «Донбасу» намагаються витягнути звідти свого побратима, а бойовики відстежують інформацію у ЗМІ.

«Нас розстріляли як у тирі» – боєць батальйону «Донбас» про «Іловайський котел»

– Нас зняли на Іловайськ із Первомайського напрямку 22 серпня, щоб витягнути наших хлопців, які вже там перебували тиждень чи два. Нам сказали, що ми поїдемо на декілька днів, заберемо хлопців і поїдемо назад. Та коли приїхали – зрозуміли, що не все так просто і ми залишимось там надовго. Приїхали в Іловайськ під вечір 23 серпня.

Десь через годину чи дві почався масовий артобстріл, підкріплення підійшло приблизно о четвертій ранку. О десятій – ми здійснили контратаку. А опівдні (приблизно перша година) ми заволоділи ключовими точками в Іловайська – ПМС (паливно-мастильна служба), ключова точка на перехресті.

«Сєпари», які були в Луганській області, і «сєпари», які були в Донецькій – абсолютно різні за рівнем підготовки. В Луганській області були квіточки, порівняно з тим, з чим ми стикнулися у Донецькій.

Перші полонені показали – ми воюємо не просто проти «шахтарів» або «трактористів» (як заявляв Володимир Путін – ред.), а проти професійних військових Російської Федерації. Це показали рівень та якість тих атак, які вони здійснювали, а ще рівень оснащення, види озброєння та фортифікаційних споруд.

Нам пощастило, що ми перебували в школі в самому Іловайську. Обстріли ми переживали нормально. Хлопці, які жили в приватному секторі, ховалися в сараях, а всі, хто був у школі – спускалися в підвал. Наш підрозділ був на другому поверсі, нам було нормально. Там був глухий кут, триповерхова школа – якщо снаряди і долітали, то вони на третьому поверсі зупинялись.

Другий поверх не добивали, бо там не було не вікон.

У нас була зміна блок-постів, хлопці мінялися, хтось виходив назовні. Коли були в Іловайську, здійснювали контратаки. Декілька разів ходили в атаку на місто, вибивали звідти «сєпарів».

Ти ніяк не відстріляєшся проти артилерії, яка стоїть за 10 кілометрів і «бахає» по тобі. Проти «блукаючих» танків також ніяк не відстріляєшся – у нас були дві «бехи» (дві БМП) і РПГ. РПГ б’є на 500-600 метрів, а танк гатить в тебе з кілометра чи двох. Звичайно, за ним не поганяєшся. Іноді допомагала наша артилерія, коли дуже тяжко було, коли насідали, коли наші корегувальники викликали вогонь. І трошки вони нам допомагали.

Падіння духу не було, можу судити про це по своєму підрозділу. Всі хлопці до кінця були у бойовому настрої та у стані утримувати місто і надалі. Не було ніякого занепаду, що ми в оточенні, нас зрадили і ми всі помремо – бойовий дух ми тримали до останнього.

«Під час виходу з Іловайська нас розстріляли, як у тирі»

– Найзапекліша битва була при виході з Іловайську, 29 серпня, коли нас розстріляли.

Нам сказали, що це був організований відхід «зеленим коридором», була команда не відповідати на провокації і рухатись вперед. Коли ми виїхали з Іловайська на Многопілля, на дорозі почала формуватись велика колона – з Іловайська виходили і ЗСУшники, і добровольчі батальйони. Вихід здійснювався у двох напрямках: через Червоносільське та ще однією дорогою. У Многопіллі почався мінометний обстріл і була команда рушати далі.

«В поле в Червоносільському була організована сильна засідка – з використанням танків і прихованих вогневих точок» – Максим «Богун»

В полі в Червоносільському була організована потужна засідка – з використанням танків і прихованих вогневих точок. Там нас розстріляли, як у тирі. Тим паче, більшість виїздили на «тазиках» – на шістках, «богданчиках», «талончиках»... на всьому, що рухалось і вижило за ці дні після обстрілів.

Я їхав у колоні, яка рухалась на Червоносільське з Многопілля: одна машина спалахнула, друга, в третю влучає танк. Звідти вивалюються обгорілі тіла. Кулі свистять. Як про таке розказувати? То треба пережити.

«Робіть хлопці, що хочете, ви нікому не потрібні»

– Бій 29 серпня тривав з восьмої ранку до третьої дня. Після цього ми зайняли кругову оборону в Червоносільському. Кого змогли, витягли з поля – в цей час «жахали» снайпери і танки. Ми протримали оборону майже два дні. А ввечері тридцятого стало зрозуміло, що ніхто нам на допомогу не прийде – «робіть хлопці, що хочете, ви нікому не потрібні» – скажемо так.

Стан поранених був дуже тяжким, боєкомплекту теж не вистачало, тому було ухвалено рішення скласти зброю в обмін на домовленість, що нас і поранених без зброї відконвоюють на наш блок-пост. Російській армії, яка нас повністю оточила, зброю не передали. Зброя, як і все, що ми мали, була знищена.

Впевнений, були люди, які виходили з оточення вночі. Нам невідомо, скільки ще лежить людей там у посадках. Просто склалася така ситуація – ми зайняли кругову оборону і до вечора не могли додзвонитися ні до командування, ні до кого. Ніхто не відповідав ані в рацію, ані на телефонні дзвінки.

Крім того, деякі групи людей вирішили прориватися з оточення. Я знаю точно, що хлопці дзвонили до командування батальйону – там у нас було більше зв’язків. Та зв’язку не було ані з «Філіном» (у той час начальник штабу батальйону «Донбас» В'ячеслав Власенко), ані з командуванням на українській території. Під ранок тридцятого з’явився зв’язок і надійшла команда не складати зброю: «Хлопці, тримайтеся – до вас вийшла колона, за дві години буде. Вирішили питання про «зелений коридор». Вас всіх вивезуть, ви всі вийдете, тільки не складайте зброю».

«Вас всіх вивезуть, ви всі вийдете, тільки не складайте зброю» – Максим «Богун»

Та приблизно о шостій вечора стало зрозуміло – ніяка колона не вийшла, вирішуйте питання, як хочете. В нас тоді були загальні збори з бійцями та командирами. Розглянули все: скільки в нас є БК (боєкомплекту), яка обстановка на фронті, скільки поранених. БК залишалось мало, стан поранених був дуже тяжкий. І російські військові висунули ультиматум – якщо ми не вийдемо і не складемо зброю до восьмої години – накривають нас «Градами», а потім «розкатають» танками.

На той час у нас були їхні полонені, яких ми взяли в боях за Червоносільське. Була встановлена домовленість, що вони приїздять «КАМАЗом» і завантажують всіх наших поранених, а нас виводять і передають на блок-пост. Та наступного дня у них щось перегралось – дякую, звичайно, що хоч поранених вивезли. А всіх нас здали силам «ДНР».

«На початку була обіцянка, що всіх поранених і нас передадуть українській стороні» – Максим «Богун»

Спочатку була обіцянка, що всіх поранених і нас передадуть українській стороні. Головне, щоб передали поранених – там були «тяжкі». На жаль, коли тридцятого серпня ми потрапили у полон до російських військових, двоє не вижили – двоє наших поранених побратимів загинули в ніч на тридцять перше серпня.

Наступного дня «КАМАЗ» із пораненими поїхав в один бік, а полонених Збройних сил та інших формувань, крім «Донбасу», відправили іншою колоною. За «Донбасом» через деякий час приїхали «ДНР».

«Рідні не знали, де я – думали, що на аеродромі у Вінниці»

– З тридцять першого серпня нас тримали у донецькому СБУ, а шістнадцятого жовтня поділили. Як вони сказали: «особливо небезпечних» вони залишили в Донецьку, а «менш небезпечних» відправили до Іловайська – відновлювати місто. Я був у першій категорії. Звільнений був 26 грудня.

Коли нас взяли у кільце в Іловайську, бракувало провіанту – банка тушонки була приблизно на п’ятьох осіб. Ще підгодовували місцевих – ті, хто ховався від обстрілів у підвалі нашої школи. Ми, до того ж, надавали їм медичну допомогу. Збирали також їжу на розбитих городах і в підвалах порожніх будинків, щоб хоч якось вижити. З водою теж був «напряг», бо це ж Донбас. В деяких колодязях – вода або отруєна, або із «запахом трупів».

Рідні не знали, де я. Спочатку вони думали, що я на аеродромі у Вінниці. Потім, коли стався розстріл у Червоносільському (ми тоді перебували у повному оточенні), я сказав, що нас перебазовують десь під Миколаїв і зі мною не буде зв’язку три місяці – я не хотів, щоб вони нервувались. А про те, що ми потрапили в полон, дізнались від родичів мого побратима.

На той час я ще не був офіційно зарахований до батальйону. Все літо провоював: хлопчик прийшов, йому видали зброю – йди воюй. Офіційного оформлення в мене не було. На жаль, були люди, які там загинули – в них як не було офіційного оформлення, так й досі немає. Також, на жаль, держава ніяк не підтримує сім’ї тих хлопців, які зникли безвісти – не можуть знайти їхні залишки, їх досі не можуть знайти в полоні. Їх не визнають загиблими. І ніякої допомоги від держави сім’ям немає.

«Ми будемо боротися за кожного бійця»

– Або ніхто до кінця не домовився, або вирішували питання не на рівні генштабів, а на рівні полковників та командирів підрозділів. З одним вирішили питання, а інший – не в курсі. А тут – раз, на нього рушиться колона з технікою та військовими. Це – або недбальство зі сторони, або хтось просто купив собі вихід з котла цілим і неушкодженим. Я не знаю. Ви самі все прекрасно знаєте.

Батальйон «Донбас» втратив 58 бійців – це офіційні дані про загиблих, крім того є шість бійців, зниклих безвісти. На початок серпня нинішнього року ще одна людина з «Донбасу» перебуває в полоні, за яку ми, ветерани батальйону, ведемо активну боротьбу, щоб його звільнили в найкоротший час. Ми будемо боротися за кожного бійця. Ми будемо боротися за права сімей, в яких загинули або зникли безвісти бійці – щоб їх поважали. Бо вони віддали найдорожче, що могло бути.