Патріоти-«лузери», які імітували боротьбу, теж винні у війні – Андрій Любка

Мешканці Закарпаття по воді і підземними тунелями переправляють українські сигарети за кордон, аби заробити. Так звучить не анонс новинного випуску, а сюжет нової книжки «Карбід» українського поета та есеїста Андрія Любки. Автор дослідив і описав реальні схеми незаконного перевезення товарів через митницю у рідному для нього Закарпатті. На першій презентації роману в Празі він розповів Радіо Свобода, чому в його регіоні люди не сприймають контрабанду як злочин.

Патріоти-«лузери», які імітували боротьбу, теж винні у війні – Андрій Любка

– Власне, це ментальна проблема, тому що ніхто не вважає (на Закарпатті – ред.) контрабанду чимось поганим. Контрабанда – це спосіб людей прожити, заробити якісь гроші. Закарпаття не має фабрик, не має робочих місць. І середньостатистичний закарпатець казав би, що він «крутиться», перевозить через кордон. І якщо ти робиш це кмітливо: вигадав дельтаплан, перелетів через кордон, – ти народний герой. Так, усі будуть сміятися, але, в принципі, усі розуміють: ти не зробив нікому зла. Тому в Закарпатті вважається, що контрабанда – це справа умілих людей, які можуть щось зробити. Але це стосується «низового рівня».

Проблема контрабанди в тому, що до цього вона йшла дуже відкрито, каміонами (вантажівками – ред.). І це вже не контрабанда, це організований бізнес, який зробили політики, «СБУшники» і митники. І там були мільярди. А те, що людина перевезла блок сигарет, і звідти щось назад привезла, і таким чином заробила 300 гривень – це ніби норма прожиття.

– А як такі достатньо «розмиті» поняття про законність вписуються в курс України на євроінтеграцію?

– Ну, Закарпаття ніби найближче до Європейського союзу: чотири кордони з чотирма європейськими державами. Водночас, оці методи правління і та вертикаль, яку збудував Балога, є середньовічними. І це зовсім не сучасно, анахронічно. Закарпаття показує, якою буде ситуація, якщо Україна не буде розвиватись.

Те що, скажімо, сто тисяч людей отримали угорські паспорти і зараз є біпатріантами, – громадянами Угорщини, тобто Євросоюзу і водночас України, – це тривожний дзвіночок. Якщо держава і далі нічого не робитиме для власного розвитку і політики, і якщо далі триматимуть закритими кордони… Хто бачив відео перестрілки (в Мукачевому в липні – ред.), бачив, що і машини, на яких «Правий сектор» приїхав, і автівки, які збоку стоять – на іноземних номерах, зокрема, на чеських. І в Закарпатті 30% машин – на іноземній реєстрації, тому що вони дешевші.

Ми найбідніша країна після цієї інфляції зараз, і водночас, у Словаччині автомобілі втричі дешевші, ніж в Україні. Тому що наші політики встановили такі закони і митні правила: для того, щоби розмитнити машину, треба мати грошей удвічі більше, ніж коштує машина. Це олігархи собі влаштували, щоб ми купували Daewoo Lanos, ЗАЗ, АвтоЗАЗ із українських заводів.

Якщо Україна і далі висмоктуватиме соки зі свого найбіднішого населення – вони і далі братимуть угорські паспорти, купуватимуть машини за кордоном, перевозитимуть контрабанду, і ніхто не бачитиме в цьому негативу. Це зріз хвороби суспільства, яке уже задихалось під радянською за своєю суттю бюрократичною машиною – державним інститутом, який не допомагає, а на корені вбиває всі ініціативи.

– Як щодо локальних змін, наскільки ефективний Геннадій Москаль у ролі голови Закарпатської обласної державної адміністрації?

– Москаль, безумовно, дуже сильна фігура. Будь-хто інший, хто прийшов би, просто бюрократ – не впорався би. Москаль сильний, бо у нього є принципи. Він, можливо, не дуже приємний в особистому спілкуванні, він невихований, усі кажуть, що він поводиться як «мент», а в Україні це не позитивна характеристика. Але водночас, це людина з принципами: раніше всі регіонали домовлялись із Віктором Балогою, він їх купував і не було проблем. А це людина, яку не можна купити і з ним Балога не домовиться. Тому Москаль справді там може провести реформи і щось почистити.

Хвилює те, що він не має жодної програми. Його завдання – це якісь такі «ментівські» погляди, що він має закрити кордон. Але Москаль не бачить розвитку Закарпаття. Він це все закриє, це чудово, а що потім? На відміну від Саакашвілі, він не влаштовує інвестиційних форумів, не привозить дипломатів, не каже «тут ми відремонтуємо дорогу і зробимо центр». Він цього не бачить.

– Можливо це «пост-ефект» від керування Луганською обласною військово-цивільною адміністрацією, де він мав «нормалізувати» проблемний регіон?

– Закарпаття не треба «витягувати» – це один із найбагатших регіонів через те, що багато людей на заробітках за кордоном. Якщо проїдеш Закарпаттям і подивишся, які села, а потім проїдеш на Вінничину чи Харківщину, то ясно, що Закарпаття таки найбагатше. Водночас, воно залишається офіційно дотаційним, бо немає заводів і такого іншого.

Я думаю, це більше проблема того, що Москаль – людина старого покоління. Для того, щоби будувати нову країну, треба мати бачення і бути сучасним. Він класна людина і ефективний тому, що зараз у Закарпатті збереглись 90-і роки. Можливо так, як на Донбасі до того. Тобто, є удільні князьки, злочинний бізнес, який приносить мільйонні прибутки і утримує все на плаву. Тобто, як кризовий менеджер Москаль хороший, бо це людина з 90-х: «мент», який прийшов, усіх обматюкав, когось посадив. І теж часом незаконними методами діє, і це дає результат. Але це не людина 2010-х років, яка бачить майбутнє, яка знає мови, яка може домовлятись і знає методи отримання грошей від Європейського союзу. Він анахронічна людина, але у Закарпатті – на своєму місці.

– Останні роки часто лунала теза про особливість Донбасу, а чи можна говорити про особливість Закарпаття? Чи потребує регіон особливого підходу, на Вашу думку?

– Мені здається, що однією з цілей Революції гідності була децентралізація. І це слово, за яким люди майже нічого не розуміють, проте це якраз увага до всіх регіонів. Значною мірою Майдан був «антидонбасівською революцією»: ми були проти, щоб Україна стала, як великий «Донбас-заповідник». Скажімо, як житель Закарпаття я вважаю, що це унікальний регіон зі своєю специфікою. Але так само Волинь – це дуже унікальний регіон, який відрізняється від Галичини, Буковини, Поділля. До кожного має бути увага.

Але у нас чомусь вважається, що «специфіка» – це проблема, а насправді, це круто. Якщо розглядати це під кутом внутрішнього туризму, то це добре, що ми маємо Буковину, Закарпаття, Центральну Україну, Вінничину. Адже це різноманіття робить нас багатою і цікавою країною. І під цим кутом Закарпаття, безумовно, дуже унікальне.

Але я не бачу жодних підстав для розмов про будь-які сепаратистські настрої чи можливі сценарії. Тобто, Балога цим маніпулює, але це мертвий сценарій.

– Чи може культура стати тим інструментом, який об’єднуватиме і Закарпаття, і Донбас, і решту регіонів?

– Ні, культура не може об’єднати, безумовно, бо це лише одна з ланок державності і громадянства загалом. Мені здається, нашим завданням зараз є відкрити себе. Значною мірою, ті хто з Донбасу та Криму і проти України, в осяжному майбутньому не повернуться. Можливо, це й добре, бо з ними ми мали би інші проблеми, знову закрилися б на конфліктах.

Але ті люди, які в опитуваннях завжди виступають нейтральними, або які показують таку шизофренічну біполярність: і за євроінтеграцію, і за те, щоби мати хороші стосунки з Росією; або і за вступ до НАТО, і до Митного союзу, – от їм культура може відкрити багатство України.

Чому Донбас не любить Україну? Там виплекана «совєтська» свідомість, а радянська людина ненавидить усе інше. Тому українці для них – фольклорні персонажі, мова анекдотів, «хохли», «пляска» і таке інше. І культура може бути засобом презентації України як держави з давньою історичною культурою. Це може бути шалькою терезів, яка переважить у бік українського вибору, для тих, хто не визначився. Але я думаю, що те покоління, яке зараз живе на Донбасі і в Криму – це «пацієнти», яким уже нічого не допоможе. Тому нам треба нарешті зайнятися собою, а не тими.

– У контексті цього, якою має бути роль Міністерства культури?

Міністерство культури тепер виконує гумористичну роль, воно розважає нас. Коли нудно – хтось у Твіттері щось напише, або вони якийсь новий список оголосять. Тобто це весело, але також є радянським усвідомленням культури як «розважалівки». Тому, якби Міністерство культи було реформованим і могло, наприклад, фінансувати фільми і було би якоюсь реальною поміччю – тоді воно мало би право на існування. І якби міністром культури була якась авторитетна людина, яка може зайти до міністра фінансів і сказати: «Нам на наступний рік треба більше на мільярд (фінансування – ред.), бо ми хочемо в Голівуді замовити фільм про Небесну cотню».

Але коли на чолі відомства – оцей тип патріота, як Славік Кириленко, то це тип патріота-«лузера», який програв усе. Мені здається, що Ющенко, Кириленко, УНП (Українська народна партія – ред.), УРП «Собор» (Українська республіканська партія «Собор» – ред.) – ті патріоти, які просто імітували політичну боротьбу. Вони однаково винні за Майдан, за смерті, за війну. Тому що вони своєю неуспішністю, тим, що нічого не змогли зробити, убили і віру в українську ідею: мовляв, от є патріоти, які нічого не змогли зробити, то нащо ця вся Україна? Тому, вони шкідники зараз.

Замість такого Міністерства культури як зараз може бути комп’ютерна програма, яка розподіляє гроші. Я не бачу сенсу в існуванні відомства у цій подобі. А вони замість того, щоби написати якийсь притомний законопроект про те, як змінити цю систему, списки складають добрих і поганих людей – це треба розігнати.