Рубрика «Точка зору»
Російські медіа постійно намагаються показати Володимира Путіна як великого стратега. З усіма цими «багатоходівками» та «Путін усіх переграв», мовляв, чекайте-чекайте, тут така стратегія вибудувана, що не тільки Україна впаде до ніг Кремля, а й ненависний Захід з Америкою на чолі приповзуть просити прощення.
Ольгинські ручні тролі та боти з усіх сил розганяють ці та подібні меседжі в соціальних мережах, безсенсово витрачаючи дорогоцінні запаси нафтодоларів, котрі мали би оздоровлювати чахлу російську економіку чи підтримувати соціалку.
Проте, тролі тролями, а реальність є цілковито іншою, адже у війні з Україною російський президент завше на кілька кроків позаду.
Під час чергового раунду переговорів Путін через своїх маріонеткових терористів намагається повернути Україні частини Донеччини та Луганщини на вигідних йому умовах. Вимагає для цих територій, а точніше, для різних Моторол та Гіві, особливого статусу, аби завдяки їм мати можливість тримати Україну в узді та впливати на її політику. Аж до закріплення таких змін в Конституції.
Путін та команда хочуть змусити українців погодитися на найгірший сценарій, зламати через коліно, аби виглядати великими переможцями. Натомість, куди простішим варіантом було би просто повернути Україні анексовані території. Перед втечею бойовики остаточно донищили б залишки інфраструктури, аби все довелося відбудовувати майже з нуля. А це занадто великі витрати для українського бюджету.
За свої поступки Путін міг би отримати послаблення санкцій та повернення частини інвестицій в Росію. Рубль отримав би шанс врешті зняти камінь з шиї і виплисти з дна. Але, схоже, в Кремлі не зацікавлені в такому сценарії.
Москва й надалі намагатиметься диктувати свої неадекватні та невиправдані умови, аж поки одного дня в Білокам’яній не зрозуміють, що слід міняти стратегію. Тоді на якомусь Мінську-7 Путін спробує позбутися окупованих територій будь-якою ціною, вимагаючи в України прийняти їх назад. Кремблеботи та кісельови видаватимуть це запізніле рішення за велику перемогу та довгождану розв’язку «багатоходівки».
Великий досвід «багатоходівок»
Це уже традиційна тактика, котрою послуговуються в Кремлі. Уже всім зрозуміло: якби після Євромайдану не відбулася анексія Криму та окупація Донбасу, то нову постреволюційну владу можна було розсварити та підкупити без зайвих проблем, заодно дискредитувавши євроінтеграційні гасла та здобутки Майдану. Ні про який вступ до НАТО взагалі б не йшлося.
Перейти до спроби дестабілізації української влади Путін та компанія додумалися аж після того, як зрозуміли провальність проекту «Новоросія». Тепер потрохи усвідомлюють і марність цих сподівань – українці вчаться на помилках куди повільніше, ніж того би хотілося, але куди швидше, ніж російська влада встигає втілити свої підлі задуми в життя.
Кремль вкотре демонструє своє тотальне нерозуміння українських реалій, роблячи ставку не на те, не на тих і не там. При цьому не втомлюється повторювати мантру про «один народ».
Тому Путін ніякий не суперстратег, а так – дрібний тактик із манією величі, що не встигає за розвитком подій. Діє відповідно до власних амбіцій та деформованої картини світу. Через це на переговорах вимагає від України та Заходу неможливого.
І поки він продовжуватиме в тому ж дусі, не лише не здобуде бажаного від України, а й ризикує втратити контроль над Росією. Так Путін-Голохвастов, погнавшись за двома зайцями, схопить лише облизня.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода