Історична справедливість і ностальгія: як відбувалась декомунізація у Німеччині

Берлін – Німеччина – країна з унікальним історичним досвідом, де змінилися кілька політичних устроїв: від Веймарської республіки через диктатуру нацистів і комуністів до державної структури соціально-ринкової системи. Кожен актор на її історичній сцені намагався знищити сліди свого попередника і залишити власні – якомога глибші, змінивши не лише політичний устрій країни, а й її зовнішній вигляд, зокрема, архітектуру. Це надзвичайно яскраво видно на прикладі столиці Німеччини, про яку говорять: «Берлін – місто, приречене постійно відбуватися і ніколи не відбутися». На якому етапі свого становлення нині перебуває ФРН – на прикладі її столиці?

Історична справедливість і ностальгія: як відбувалась декомунізація у Німеччині

«Нові плани щодо встановлення пам’ятника Леніну у Берліні» – читаю у «Берлінській газеті» за 22 липня 2015 року. Я не обмовилася: не 1960, а саме 2015 року.

Ось тут, неподалік від Александерплатц, на площі Леніна, стояв він – 20-метровий Ілліч із червоного граніту, доправленого з Коростишева, що на Житомирщині: 110 блоків вагою 6-7 тонн кожен.

Ленін на площі свого ж імені у Берліні (фото з архіву www.ddr-fotos.de)

Після падіння Берлінського муру рішення про демонтаж було ухвалене швидко, і передбачало чотири тижні на виконання робіт. Але розміри кам’яних глиб і матеріал виявилися завеликими і заміцними для нових господарів міста. Робота тривала чотири місяці, а після її завершення Леніна відвезли у парк приміського міста Кьопенік, де, закопавши у траншеї, його притрусили землею. Площа Леніна стала площею Об’єднаних націй, а на місці пам’ятника ніби недбало «розсипали» п’ять кам’яних глиб – символ п’яти континентів, з яких дзюркочуть струмочки.

Площі Об'єднаних Націй без Леніна

Порядок встановлювали швидко, часом до безглуздя

А яка думка берлінців з приводу демонтажу пам’ятнка, чи потрібно було його знищувати?

«Площу мали перепланувати. Це нас порадувало, і знайдене рішення нам подобається», – сказала одна з мешканців району міста.

«Ту колоду прибрали вмить. Трохи безглуздо, але це так. НДР програла війну – ту Холодну війну. Тепер їхні пам’ятники знищуються. Вони (комуністи – ред.) підірвали «Міський палац» у центрі, натомість нині знищують «Палац Республіки». І ось цього товариша прибрали. Безглуздо», – обурюється перехожий.

«Ну що я можу сказати? Якось він мені ніколи не подобався, і тому я була рада, коли після падіння Муру його прибрали звідси. Вважаю, що площа, як її побудували – з камінням – стала красивішою, і лужок, де дітки можуть гратися. Так мені подобається більше» – задоволено зазначає громадянка.

Після об’єднання Німеччини Гельмут Коль – тодішній лідер християнських демократів (ХДС) – разом з соціал-демократами (СДПН) перейняли управління країною і намагалися встановити спільний для всіх мешканців порядок в об’єднаному Берліні, розпочавши процес декомунізації. Були відкриті архіви служб безпеки «Штазі». Із списків почесних громадян міста викреслили політиків НДР і вояків Радянської армії. Були перейменовані вулиці і навіть йшлося про знищення будинків сталінської архітектури на вулиці Карла Маркса. І, звичайно, монументальних пам’ятників Марксу і Енгельсу в центрі міста, як і величезного бюсту Тельмана.

Процес не завжди регулювався законом

Цей процес у Німеччині не регулювався законодавчо, крім заборони 1956 року Комуністичної партії, як і її органів преси. Відбулися судові процеси над діячами Компартії. Також генеральний секретар Соціал-демократичної єдиної партії Німеччини Еріх Хонеккер був притягнутий до відповідальності. Над іншими партійними очільниками також велися процеси. Утім, їхня кількість була незначною, оскільки провину потрібно було доводити за законами тодішньої НДР, а не за новим законодавством об’єднаної Німеччини. Якщо такі судові процеси і відбувалися, то зазвичай покаранням було зняття пенсійних виплат визнаним винними особам. Якщо підстав для судового розгляду не було, то не було і підстав для припинення пенсійних виплат.

Руйнуються символи – руйнується… минуле?

Шульце Вессель

​Для голови Комісії істориків Мартіна Шульце Весселя показовим прикладом для процесів денацифікації і декомунізації є «Палац Республіки», зведений владою НДР під час боротьби не лише з символами нацистської Німеччини, а й із символами старої довоєнної держави. Для цього був зруйнований старий «Міський палац». Нині його зводять знову, натомість зруйнувавши… «Палац Республіки» – з обґрунтуванням, що він споруджений зі… шкідливих будівельних матеріалів. Для історика Шульце Весселя це яскраво характеризує перебіг подій:

«Насправді, це приклад, як на центральній вулиці у Берліні відбувається процес переосмислення усієї нації – через знищення старої архітектури і відновлення того, що було до НДР і до Другої світової війни. Питання демонтажу було спірним, оскільки багато людей пов’язують досить позитивні спогади з «Палацом Республіки». Саме у них складається враження, що із руйнуванням останнього великого символу НДР руйнується і їхнє минуле» – зазначив німецький історик.

Будівництво «Міського палацу» на місці «Палацу Респіблки». Роботи планують завершити до 2019 року

Що шукають туристи

Поки точаться дискусії щодо збереження чи руйнування тих чи інших символів, Франкфуртська алея, котру зовні можна легко переплутати з Хрещатиком у Києві, й надалі приваблює туристів сталінською архітектурою. Так само, як пам’ятник Тельману і комплекс Маркса-Енгельса у центрі столиці, а численні вулиці з назвами на честь Рози Люксембург і Клари Цеткін нагадують про недалеке історичне минуле.

Франкфуртська алея зі сталінською архітектурою

Погруддя Ернста Тельмана у Східному Берліні

Натомість символи нацистського режиму туристам доводиться шукати довше. Історик Шульце Вессель пояснює це, порівнюючи суспільні зміни післявоєнного часу. Тобто процес денацифікації із процесами декомунізації, котрі відбулися після падіння Берлінського муру 1989 року:

«Важливий факт, котрий розрізняє ці процеси – війна, яку розпочали і програли націонал-соціалісти. Громадяни набагато стриманіше поставилося до відмови від комуністичних символів. Особистості німецького комуністичного минулого, як, приміром, Роза Люксембург, Клара Цеткін, Ернст Тельман – досить популярні на території Східної Німеччини. У цьому разі не було закону, котрий би забороняв такі назви вулиць. Рішення щодо цього – в руках місцевої влади. Процесом денацифікації керували країни союзних сил – кожен по-своєму і кожен на «своїй» території. Це стосувалося громадських місць, назв вулиць, а також і суспільного життя, тобто посад в управлінні, приміром, меріях міст. Коли йшлося про перейменування, скажімо, площі Гітлера чи вулиці Гітлера, то це відбувалося швидко, і населення це рішення підтримувало» – сказав Шульце Вессель.

Вулиця Карла Маркса

Покарання тільки для тих, хто підбурює людей

Через деяких час після Другої світової війни сталася друга хвиля денацифікації. Вона зачепила тих, хто не належав до вищого рангу нацистського режиму, як Гітлер, але водночас був відповідальним за злочини. Приміром, Франц фон Паатен, попередник Гітлера на посаді рейхсканцлера. Паатен не належав до націонал-соціалістичної партії, але своїми діями сприяв сходженню Гітлера до влади. Також ім’я рейхспрезидента Пауля фон Гінденбурга. Це – приклади пізнішої денацифікації. Такі перейменування вулиць неоднозначні і досі спричиняють дискусії. Адже ідеологічно вже не йдеться про націонал-соціалістів, йдеться про окремих осіб, котрі сприяли утвердженню нацистського режиму. Відбулися судові процеси над злочинцями нацистського режиму, приміром, над військовими злочинцями у Нюрнберзі. Досі існує заборона нацистських символів. Штрафи і покарання залежать від намірів щодо використання символів. Звичайно, покарання буде жорстким, якщо воно використовується для підбурення народу.

Переосмислити епоху, переосмислити історію

Тим часом сенат Берліна повідомив, що три об’єкти на Алксандерплатц внесені до списку історичних пам’яток. Усі вони – символи соціалістичної архітектури, а один із них – Будинок учителя – прикрашений величезними фресками на тему: «Уперед до світлого комуністичного майбутнього!» Так само у містечку Галле, що в центральній Німеччині, під захист закону потрапив житловий квартал висоток часів НДР. Представниця сенату міста, доктор Ульріке Вендланд, пояснила:

«Вважається, що об’єкти стають лише тоді цінними пам’ятками, коли закінчується переосмислення однієї епохи. Відтоді має минути ще якийсь час, поки складеться загальна картина минулого. Саме це щодо післявоєнної історії НДР нині відбувається у Німеччині» – підсумувала пані Вендланд.

Голова комісії істориків Шульце Вессель вважає, що Україна з її новими політичними структурами має складне завдання: з одного боку, знайти нові символи для нової держави. З другого – не загубити на шляху до нової держави тих, хто через будь-які, навіть не обов’язково політичні причини, а, скажімо, через ностальгію – не згоден з такими завданнями…