«Бій тривав вісім годин. На нас ішли 10 танків і піхота» – полковник «Німець»

Київ – Повітряних сил Збройних сил України Павло Свадовський з позивним «Німець» взимку виконував обов’язки начальника штабу зведеного загону Повітряних сил, який стримував наступ бойовиків в районі Донецького аеропорту, поблизу селища Спартак. Він розповів Радіо Свобода про те, як військовослужбовцям довелося виконувати незвичні бойові завдання – відбивати танкові атаки, стримувати просування диверсійних підрозділів та брати в полон бойовиків.

– Наш загін зайшов на позицію, зайняв оборону та приступив до виконання бойових завдань ввечері16 грудня 2014 року, це була третя каденція повітряних військ на позиції північніше селища Спартак у загальній лінії фронту. Основні зусилля підрозділу були зосереджені на зриві спроб противника захопити позиції та здійснити прорив в напрямку населених пунктів Авдіївка, Ясинувата, Опитне, Водяне, Піски. Моє особисте рішення піти в зону АТО народилося набагато раніше. Я був на командному пункті, коли перекидали техніку в Крим, і знав, як це відбулося. Тож події березня 2014-го року на мене особисто дуже вплинули. Коли я почув, що створюється бойовий загін, то написав відповідний рапорт, який командування розглянуло позитивно.

Особовий склад, який увійшов до складу зведеного загону повітряних сил, – це фахівці різних спеціальностей – авіаційні інженери, техніки, зв’язківці, спеціалісти радіотехнічних та зенітно-ракетних військ. Під час навчання військовослужбовці проходили реальну військову підготовку та тактику загальновійськового бою, але практики, крім стрільби з особистої зброї, у нас не було.

Втім, командир загону поставив завдання, щоб кожен боєць навчився стріляти з усієї штатної зброї, яка є на озброєнні загону. А це і зенітні установки ЗУ-23-2, і протитанковий ракетний комплекс «Фагот», і кулемети різного калібру, і гранатомети різних модифікацій. Під час перебування на фронті ми навіть сформували екіпаж танку Т-64Б: командир екіпажу – офіцер-зенітник полковник Кулініч (позивний «Жора»), механік-водій – підполковник Мартинюк (позивний «Механік), навідник-зв’язківець – прапорщик Панчук (позивний «Боцман»). Я вам скажу, що в тих умовах вчишся всьому дуже швидко.

Перемир’я сепаратисти почали порушувати майже одразу

– З дев’ятого грудня 2014 року на фронті було так зване перемир’я, яке звісно ми дотримувались, а противник – ні. Майже кожний день нас «поливали» зі стрілецької зброї, гранатометів АГС-17 та мінометів калібру 82 мм. Ми зі свого боку вогонь у відповідь не вели, відкривали вогонь на поразку, коли противник наближався до наших позицій ближче 150 метрів. Наше головне завдання було не допустити прориву оборони на нашій ділянці території.

Дякуючи волонтерам, у нас були тепловізори, але ми мали ще навчитися ними користуватися. Зразу важкувато було розпізнати, чи це люди, чи це звірі, й яка відстань до цілі. Хтось удосконалив свої навички, а хтось вчився з нуля.

Противники активізувався після Різдва – почалися обстріли позицій із важкого озброєння. Спочатку, коли було по 56-60 попадань на позицію, ми думали, що це багато. Але потім їх стало 600-700, цього навіть по телебаченню не говорили. Одного разу нас 1200 разів «накривало». Це нас перевіряли перед наступною атакою.

Бій 22 січня тривав вісім годин

– Дуже серйозний бій був 22 січня, коли наш загін потрапив в оточення. З нами тоді разом були бійці однієї з аеромобільних бригад. Один з напрямків оборони очолив командир нашого загону – полковник Туринський із позивним «Граф».

Проти нас розгорнули і бронетанкову групу, і піхоту, і артилерію. Цей бій був впритул, і того дня ми втратили хороших та порядних людей. Він розпочався о 10 годині 20 хвилин ранку, а закінчився десь о 18:40. Ми тоді знищили три бронетранспортера, три бойових машини піхоти, один броньований тягач, сім вантажівок «Урал» та одну вантажівку «Краз». Усі вантажівки російської збірки. Також захопили чотири гармати «Рапіра», одну з яких пізніше налагодили та вели з неї вогонь. Зокрема, 1 лютого знищили з неї бронетранспортер.

22 січня ми також захопили в полон бойовиків з підрозділу «Первая славянская бригада». А через кілька днів десантники під командуванням комбата із позивним «Один-Дев’ять» захопили бойовиків з батальйону «Восток». Вони підтвердили, що проти нас воювали, зокрема, й «кадирівці». Раніше ми чули вигуки «Аллах Акбар».

Проросійський бойовик біля підбитого українського танка у селищі Спартак, березень 2015 року

Треба сказати, що десантники оцінили нашу роботу. Після цього бою до нас приїхали спецпризначенці, і, проходячи повз групи десантників, я почув, як один питає другого: «Це хто до нас приїхав?» Другий каже: «Спецназ». А перший йому: «Це спецназ? Це ти ще спецназ повітряних сил не бачив!» Особисто для мене це найвища оцінка, оцінка, яку нам дали десантники. Значить, що й бійці Повітряних сил чогось варті в загальновійськовому бою.

Ми безпосередньо знищили у старому терміналі від 6 до 8 вогневих точок противника, пошкодили кілька танків, зокрема, два з них під час бою 22 січня. Тоді проти нас з боку Спартака та старого терміналу Донецького аеропорту пішли щонайменше 10 танків, які вели вогонь безпосередньо по наших позиціях.

«Я втратив кілька років життя, коли група розвідників потрапила в засідку»

– Командиру і мені, його першому заступнику, доводилося відповідати не лише за виконання бойового завдання, але й зробити все можливе, щоб зберегти підлеглий особовий склад. На жаль, на 100% це зробити не вдалось. Під час одного з боїв ми втратили двох військовослужбовців: майор Петренко Василь Васильович та солдат Попович Денис Григорович. Хай земля їм буде пухом. Вічна слава героям!

За час виконання завдання втрати загону загалом склали: безповоротні – 2 військовослужбовця, санітарні – 22 людини. Половина поранених відмовилися залишати позиції і залишились виконувати завдання до ротації.

Одного разу мене покарав командир, бо я замість відпочинку перевіряв пости. Таке виховання було закладено і в школі, і в усіх військових навчальних закладах. Я думав, що краще я не відпочину, але зроблю все, щоб особовий склад залишився живий.

У нас були люди з різних регіонів України, зокрема, були місцеві – з Горлівки, з Червоного Луча, з Луганська. Хлопці – молодці, виконували усі завдання.

Був один момент, коли під час мирних домовленостей проходив по залізниці потяг, і ми побачили, що везуть прикриті установки «Град». І відбулася дискусія, чи треба стріляти. Один з офіцерів сказав: «Як можна? У мене батько там, на тій території». Але коли після Різдва почалися бойові дії, вже ніхто не сумнівався. Такий факт мав місце, тому що це життя, і його не вдасться переписати.

Значення аеропорту було, перш за все, виховним

– Мені довелося велику кількість часу служити на аеродромах наших повітряних сил, і я є фахівцем у цій галузі. Думаю, що у ситуації, яка склалася, про перельоти чи посадки літаків у Донецькому аеропорту не йшлося. Навіть не можу сказати, чи був аеропорт потрібний для політичних якихось цілей.

Очевидно, що захист аеропорту відіграв велику морально-психологічну роль. Він був важливим, передусім, для всіх військових, які його обороняли.

Тепер захист Донецького аеропорту є виховним, патріотичним прикладом для військовослужбовців, для молодого покоління, для усього народу України.​ Захист аеропорту має таке ж значення, яке мала оборона Брестської фортеці.

Проте, у військовому плані, якщо порахувати наші втрати безпосередньо в аеропорту та втрати, яких зазнав противник, то це велика різниця. Ворог втратив більше на кілька порядків – і техніки, і особового складу.

Аеропорт відіграв свою роль, і сенсу обороняти його далі вже не було. Як сказали у фільмі, «Люди витримали, не витримав бетон».

Навіть після того, як українські військові відступили з терміналу, інтенсивність атак на наші позиції не впала. Наприклад, 2 лютого нас дуже серйозно обстріляли – більше тисячі снарядів упало.

Мені не соромно дивитися в очі своїм рідним і товаришам

Я відправляв людей у бій та розумів, що вони можуть не повернутися. Я пам’ятаю, як командир нашого танку, зараз він полковник, підбігає і каже: «Німець», уточни завдання». Це під зливою куль, під вибухами. І я дивлюся йому в очі, й у мене вкрадається думка, що він не повернеться. На нашій позиції тоді гинули екіпажі в танках. Але вони відправилися на завдання, «відпрацювали» чудово і повернулися.

Я дякую Богу, що повернувся живим і здоровим. Не соромно мені дивитися в очі своїм командирам, своїм викладачам, своїм батькам і близьким, своїй сім’ї, своїм підлеглим.

Взагалі я вдячний Богові, що на фронті мені пощастило виконувати завдання під керівництвом мого командира, полковника Олександра Васильович Турінського, це командир і людина з великої літери. Крім того, вдячний всьому колективу загону, це справжні бійці, справжні патріоти України, в їхніх грудях б’ються серця незламних з силою нескорених.

Навіть не знаю, кого хотілось би відмітити, але на думку одразу приходять бійці загону – «Механік», «Жора», «Ліберієць», «Філін», «Санич», «Яцик», «Кацап», «Добрий», «Халк», «Фаза», «Стрєлок», «Антаріо», «Дєд», «Стах», «Барс», «Боцман», «Абрек», «Укроп», «Форум», «Клім» та інші. Всіх перераховувати не буду, але скажу одне, що весь загін вартий, щоб їх згадали, вони справжні герої.

У мене спочатку не було бажання повертатися на фронт. Думав: «Повернувся живим, і добре». А зараз відчуваю, що, можливо, повернуся. Треба обстежитися, бо дуже голова болить і трохи впав зір. Мабуть, через нерви.

Я коли їхав додому, думав, як відповідати, коли мене запитає, наприклад, син: «Тату, а ти вбивав?» Пригадував наші історії, як ветерана Другої світової війни онук питає: «А ти людей вбивав?», а той відповідає: «Я не людей убивав, а фашистів». Але такого питання не було.

Я є людиною віруючою і кожного разу, коли йду до церкви, прошу Бога простити мене, солдата.

Проте, того я вдячний долі, що на війні познайомився – і мені довелося з ними пліч-о-пліч брати участь в боях – зі справжніми вояками, відважними бійцями високомобільних десантних військ, починаючи від командувача та закінчуючи крайнім бійцем, та бійцями механізованих військ. На війні я зустрів багато друзів, справжніх чоловіків, побратимів. Це дружба назавжди.