(Рубрика «Точка зору»)
Приміщення організації, спробу підпалу якого інкримінують в Росії Олександру Кольченку, – була не просто відверто антиукраїнською конторою. За адресою вулиця Карла Лібкнехта, 11 знаходився де-факто один із плацдармів воєнної агресії Росії у Криму.
Дев’ятого липня в Ростові-на-Дону, в Північно-Кавказькому окружному воєнному суді розпочалося попереднє слухання у справі Олега Сенцова та Олександра Кольченка. Засідання в «кримській справі» відбувається в закритому режимі, подібного до того як одного із її фігурантів Геннадія Афанасьєва було засуджено до 7 років секретним вироком «Мосгорсуда».
Завдяки розгорнутій масштабній кампанії на захист Олега Сенцова про сфабриковану проти українського кримського режисера справу знає увесь світ. Але неочевидними для багатьох залишаються підтексти цієї справи, які насправді є дуже важливими для розуміння і самого переслідування проукраїнських активістів, і загалом подій, що передували «Кримнашу», а потім переповзли на Східну Україну. Частково це нерозуміння зумовлене недоліками розслідування.
У той час як справа звільнених східноукраїнських територій розслідується розпорошено та різними органами (про що днями ми опублікували нашу заяву), справи кримських викрадень та кримських підвалів, здається, не розслідують взагалі.
«Централізованого розслідування кримських викрадень немає», – констатує адвокат Євгенія Закревська. Серед її підзахисних – Михайло Вдовиченко, проукраїнський сімферопольський активіст, який минулого березня пробув у полоні 9 діб. СБУ так і не опитала його після звільнення, єдине спілкування Михайла з правоохоронцями відбулося в Дніпровському райвідділі Києва в серпні минулого року. Дехто може вважати, що сенсу у витрачанні сил на розслідування немає, бо «Кримнаш» – це надовго, але справа тут не лише в півострові, а в персонажах, які після Сімферополя з’являються в Донецьку і там продовжують свою справу. Тому комплексно, принаймні на рівні публічному та медійному, варто підходити не лише до кримських викрадень, а й до донбаських, де ми бачимо тих самих «освободителей» і той самий стиль «освобождения».
Михайло Вдовченко був серед тих проукраїнських активістів, які весною 2014 року намагалися зупинити анексію Криму через мирні зібрання, вони допомагали також розгубленим українським військовим, «командування яких було чи то на рибалці, чи то у відпустці». Михайло був також серед тих, кому через його погляди та активність добряче дісталося від так званої кримської Самооборони, «ростовских ребят» та від інших ідентифікованих та неідентифікованих персонажів у піксельному камуфляжі, без упізнавальних знаків та з військовою виправкою.
«Це було 11 березня, – згадує Михайло, який вже понад рік живе в Києві. – Я йшов на черговий мітинг з українським прапором. До речі, прапор купити було ніде, тому я його замовив в ательє».
Активіста помітила група осіб міцної статури, яка, не вагаючись, дістала з-за пазух кийки та накинулася на нього.
– Це була Самооборона Криму?
– Ні, вони казали «Ти попал на ростовских ребят!» І по вимові було чутно, що вони не місцеві. Це було в самому центрі міста серед білого дня, але ніхто не реагував».
«Ростовскіє рєбята» ведуть Михайла в офіс організації «Русское единство» на сусідній вулиці. І ось тут починається найцікавіше. Адже це той самий офіс, який фігурує у справі так званої «групи Сенцова», зокрема, саме в участі в спробі підпалу цього офісу обвинувачується Олександр Кольченко.
І що ж це за офіс на Карла Лібкнехта? Що ж у ньому відбувається? Яким саме чином ця чудова організація займалася «формированием русского движения в Крыму»?
Завдяки історії Михайла Вдовченка ми бачимо, що, по-перше, це був транзитний пункт для викрадених активістів. Тут відбувалися перші побиття їх та допити дорогою до підвалів. Саме так, принаймні, було у випадку з Михайлом.
По-друге, історія сімферопольського активіста свідчить про те, що в цьому місці до людей застосовували фізичні та психологічні тортури. Непрямим свідченням тому є, зокрема, також присутність у цьому офісі лікаря, який надавав медичну допомогу Михайлові після побиття. Наявність медпрацівника в катівнях – це поширена практика навіть у підвалах угруповань «Д/ЛНР».
По-третє, «офіс» був напічканий озброєними людьми, в тому числі, за словами Михайла, такими, що нагадували військових із відповідною виправкою та серйозною зброєю.
«Там було багато народу, який ходив туди-сюди. Найбільше було армійців у розгрузках та зі зброєю – пістолетами, автоматами, – описує Михайло. – Мене охороняли сімферопольці, вони викладали мені всю «політику партії»: Крим-Росія, «ми маємо бути патріотами», «скоро заживемо» і т.п… Так я провів пару годин. А потім приїхало двоє військових у блакитному піксельному камуфляжі без упізнавальних знаків. Відразу було видно, що вони військові, вони діяли дуже чітко, давали конкретні інструкції. Сили до мене вони не застосовували».
Ще одна цікава деталь – зустріч у тому самому «офісі» зі старшою жінкою зі світлим волоссям (так описує її Михайло), яку всі називали «координатором по Крыму».
«Саме ця жінка першою мене опитувала, запитувала, звідки я, моє прізвище, адресу, хто керівник, хто організатор мітингів, скільки мені платять і тому подібні стандартні запитання. Вона мене сфотографувала, і, як мені здається, надіслала комусь фото. На тому кінці, судячи з усього, провели аналіз (за кілька днів до того я виступав на одному з проукраїнських мітингів), і невдовзі їй прийшло смс, після прочитання якого вона заявила: «Він бреше!» – зазначає Михайло Вдовченко
По-четверте, саме тут, у цьому «офісі» з’явився персонаж, добре відомий нам завдяки історії Геннадія Балашова, і який став однією із ланок, що поєднала події в Криму та на Донбасі.
«...Потім зайшов Самвел у повному екіпіруванні. Я вже знав його, бо відстежував справу Балашова, який ідентифікував серед своїх викрадачів у тому числі Самвела. З ним був Армен, імовірно, вірменин. Він мене відразу вдарив по голові. До речі, охоронці розповідали мені, яка нелегка доля в Арменчика. Мовляв, в Чечню приїхав – там війна почалася, в Осетію приїхав – війна почалася, зараз у Крим приїхав, перевіз родину – і тут війна почалася, знову мусить воювати за рідну землю. Вони це говорили на повному серйозі. Сам Армен розповідав, що п’ять років працював торговим представником і ніколи не думав, що знову візьме до рук автомат. Розумієте, «знову»!» – розповів Михайло Вдовченко.
Самвел у Криму
Самвел у Горлівці
Після офісу «Русского единства», який, як бачимо, був, по суті, воєнною базою, командним пунктом «координаторов по Крыму», нелегальною тюрмою і катівнею («политическая партия и общественное движение», ага), Михайла перевезли до районного сімферопольського військкомату, де він провів наступні 9 днів. Тут програма була стандартною. Допити, тортури, жорстоке поводження, психологічний тиск. Все те, до чого ми вже звикли. До речі, це той самий підвал, де утримували інших кримських активістів, наприклад, Андрія Щекуна, Анатолія Ковальського, групу українських військових та інших людей проукраїнських поглядів.
У розмовах «вохри» тут з’являються вже значно більш серйозніші персонажі, про яких нам належить дізнатися вже дуже скоро як про лідерів «ДНР».
«Охоронці говорили про те, що є два угруповання: «Бєса» та «Стрєлка». Один із терористів, його звали Денис, на репліку когось із його колег заявив, мовляв, «нічого не знаю, я з угрупування «Бєса», що він скаже – те я й робитиму». Охорона також шепотілася про те, що вони не зупиняться, підуть на Київ, не залежно від того, що скаже командування», – згадує колишній заручник.
Час від часу до них приїздили люди, що дуже нагадували поведінкою військових. «Вони були з російським акцентом, нікого не били, заводили висококультурні розмови, пишалися тим, що вони офіцери. Вони були, очевидно, керівництвом, – припускає колишній заручник. – У них було якесь таке масштабне імперське уявлення про події, мовляв, шкода вас, хлопці, але так треба…»
На той момент цивільних заручників було ще не так багато. Ми ще знали їх поіменно. Але дуже скоро кількість заручників масштабного імперського уявлення вираховуватиметься вже сотнями.
Марія Томак – журналіст Центру громадянських свобод
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода