Папа хотів би пожувати коку

Папа римський Франциск розпочав тижневу поїздку Латинською Америкою. Він відвідає три держави: Еквадор, Болівію і Парагвай, що вважаються одними з найбідніших на континенті. Але там же – найвища частка католиків серед вірян, від 82 до 93 відсотків. У Латинській Америці живуть близько 40 відсотків католиків усього світу, проте в останні 20 років Ватикан стрімко втрачає тут свою паству, що переходить під крило протестантських церков, в основному, євангельського напрямку. Утім, сам Франциск, який, ще будучи єпископом Буенос-Айреса, підтримував з євангелістами прекрасні стосунки, каже, що прибув до Латинської Америки, скоріше, не з проповіддю, а заради діалогу з громадянським суспільством та активістами соціальних, благодійних та екологічних організацій.

У високогірній столиці Еквадору Кіто папу Франциска зустрів сильний вітер, який зірвав з його голови шапочку, натовп одягнених у національні вбрання індіанських дітей і президент країни Рафаель Корреа в костюмі від Черутті, який одразу ж почав таврувати «імперіалістичні країни, котрі віднімають їжу його народу і гублять природу». Корреа, очевидно, сподівався, що Франциск буде змушений підхопити його думку, однак папа лише відповідав, що «всі способи впоратися з викликами нашого часу можна знайти в посланнях Ісусових».

Сильний вітер в аеропорту Кіто зірвав шапочку з голови Франциска. 5 липня 2015 року

Перший латиноамериканець на папському престолі, аргентинець Хорхе Маріо Бергольо востаннє побував на континенті в 2013 році, приїхавши на молодіжний фестиваль до бразильського Ріо-де-Жанейро. Однак він здійснив цю поїздку, фактично підмінивши папу Бенедикта XVI, який запланував її, але раптово зрікся престолу. Цього разу Франциск особисто вибрав три держави, які відвідає на континенті, і його помічники кажуть журналістам, що по-справжньому тільки в ці дні папа «повернувся на батьківщину».

6 липня папа Франциск побував у головному промисловому і портовому місті Еквадору Гуаякіле, де відслужив месу в головному міському соборі, у вівторок повернувся до Кіто для богослужіння просто неба в найбільшому Парку двохсотріччя незалежності країни. 8 липня Франциск летить до Болівії, де його чекає зустріч з президентом Ево Моралесом – «духовним сином» Уго Чавеса і ще одним, як і Рафаель Корреа, полум'яним борцем зі світовим імперіалізмом; представниками індіанських громад і ув’язненими у відомій в'язниці Пальмасола, відомій частими і кривавими бунтами. Напередодні приїзду до Болівії понтифік кілька разів обмовився, що хотів би пожувати листя коки, яку любить популяризувати президент Моралес. Однак жартома це було сказано чи всерйоз, поки незрозуміло. Можна лише не сумніватися в тому, що коку Моралес Франциску запропонує.

Кінець тижня папа Римський проведе в Парагваї, де знову ж таки буде спілкуватися з місцевими активістами, в основному, представниками індіанців гуарані, а також з парагвайським президентом Орасіо Картесом. Він один з найбільших бізнесменів цієї найбіднішої країни. У 1989 році Картес отримав тюремний термін за хабарництво (хоча потім звинувачення зняли). У 2000-му в одному з маєтків нинішнього президента Парагваю місцевий спецназ «Тігрерос» затримав завантажений кокаїном літак, проте Картесу вдалося довести, що ні до цього літальному апарату, ні до його вантажу він не має стосунку.

Про погляди папи Франциска, соціальну доктрину католицизму і про те, чи виправданою є репутація «папи-лівака», яка закріпилася за Франциском, Радіо Свобода поговорило з істориком і культурологом Кирилом Кобрином.

– Важко собі уявити серйозні роздуми з приводу того, чи може пожувати папа Римський, вікарій святого Петра, якісь дурнуваті листочки коки. Не серйозно ж люди хвилюються з приводу галлюциногенного впливу цього листя на дуже ясний розум тата Франциска? Насправді йдеться не про те, як хтось бачить дії папи, а що насправді робить цей папа і якими мотивами він керується.

– Про те й мова. Папа Франциск значно переймає частину чисто політично лівого порядку денного. Маються на увазі його численні виступи щодо екологічних проблем та соціальної нерівності. Тобто ми маємо справу з папою-політиком і навіть папою-популістом?

– Ні. Лівий поворот у соціальній політиці католицької церкви стався ще наприкінці 19-го – початку 20-го століття, просто він був не дуже помітним. Громадська думка була довгий час захоплена великими ідеологічними проектами, які були представлені як тоталітарними ідеологіями нацизму і комунізму, так і соціал-демократією. Це дещо відсунуло в тінь те, що робила в соціальних питаннях католицька церква. Можна, звичайно, висунути купу претензій до цієї церкви та її політики, і вони будуть обґрунтовані. Але заперечувати її поворот у бік соціальної справедливості неможливо. Очевидним цей поворот став лише нещодавно – завдяки папі Іоанну Павлу II і зараз завдяки Франциску. Іоанн Павло вів абсолютно таку ж політику, але його понтифікат припав на зовсім іншу епоху – час краху комунізму. Іоанн Павло неминуче грав на стороні, умовно кажучи, капіталізму, він асоціював себе саме з переможцями в холодній війні. Зараз ситуація зовсім інша. Громадська підтримка неоліберальної моделі капіталізму прагне до мінімуму, особливо в таких місцях, як країни Латинської Америки. У цих умовах соціальний курс церкви стає все більш очевидним. Адже папа не пастор багатих – він пастор всіх.

– Водночас, католицька церква і за Франциска твердо стоїть на деяких вельми консервативних принципах: заборона абортів, целібат священиків, позиція щодо сексуальних меншин та інше. Як це поєднується з «прогресизмом» папи в питаннях соціальної справедливості чи екології?

– Є популярна омана, що ідея соціальної справедливості належить до розряду прогресивних ліберальних ідей. Це не так. Ідея соціальної справедливості і ідея ліберального суспільства – це дві абсолютно різні речі. Тож ти можеш боротися за соціальну справедливість, але при цьому не бути лібералом. І навпаки. Багатьом авторитарним консервативним режимам минулого були не чужі ідеї соціальної справедливості. Водночас, у тій же Латинській Америці праві диктатури часто переслідували католицьких єпископів і священиків тільки за те, що ті захищали ідею соціальної справедливості, за те, що це була церква бідних.

– І риторика, і дії папи Франциска досить відрізняються від риторики і дій ієрархів Російської православної церкви, які роблять ставку головним чином на те, що називають консервативними цінностями. Чи можна сказати, що це перешкоджає діалогу між католицькою і православною церквами? Водночас, папа Франциск нещодавно зустрічався з Володимиром Путіним...

– Він не міг не прийняти Путіна, по-перше, як главу держави, де живуть, в тому числі, і католики, по-друге, тому що є якась надія на зближення з Російською православною церквою. Ось тут якраз питання дуже складне. Адже справа не тільки і, напевно, вже не стільки в теологічних питаннях. Колись, у 17-19-му століттях, католицька церква в Європі нерідко була церквою держави, церквою нації, незважаючи на те, що це універсальна християнська церква. Тоді це була переважно церква багатих, церква істеблішменту. У 20-му столітті і зараз католицька церква потроху припинила бути європейською церквою, тому що більшість католиків живе тепер поза Європою. І це церква, яка намагається захищати інтереси бідних і незаможних, виступає за соціальну справедливість, а тому часто критикує можновладців.

Російська православна церква, навпаки, зараз грає роль, схожу на ту, якою була роль католицької церкви років 200-300 тому. Це церква, яка фактично облишила всі претензії на універсальність. Це церква, яка підтримує державу, ба більше, вона напівзрослася з державою. І, нарешті, це церква насамперед багатих. Звичайно, ієрархи Російської православної церкви ніколи не скажуть про це. Але якщо ми подивимося на те, що РПЦ абсолютно не робить акцент на питання соціальної справедливості, якщо ми подивимося на дуже тісні відносини цієї церкви з бізнесом, з найбагатшими людьми Росії, то ми побачимо, що це щось на зразок католицької церкви в якій-небудь Феррарі на початку 19-го століття. Це церква глухої місцевої реакції, підтримки заможних проти незаможних – з усіма можливими вибуховими наслідками. Адже і катастрофа, яка сталася з Російською православною церквою після 1917 року, багато в чому була наслідком тієї ж самої позиції, яку вона займала і тоді, перед революцією.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода