Здавна відомо, що публічні особи через свою знаність, через постійну присутність в інформаційній сфері, через контроль важелів влади та здійснення якихось важливих для суспільства функцій суттєво впливають своїми діями на формування громадських зразків поведінки, пропонують певні позитивні чи негативні моделі вчинків.
Зрозуміло, що найбільш важливі та дієві приклади соціальної активності пропонує своїми публічними кроками глава держави, бодай тому, що до його дій прикута особлива увага громадян. Усе, що лідер сказав і зробив, уважно аналізується і стає підставою для часом вельми далекосяжних висновків, для наслідування чи навпаки – протестів. Але однозначний пріоритет мають практичні дії президента, бо саме вони формують морально-політичну матрицю нації. Адже маси (насамперед чиновників!) дивляться не на те, що президент сказав, а на те, що він зробив. Хоча часто-густо слово керівника такого рівня також є ділом...
Будь-які закони не будуть діяти, якщо поведінка керівних осіб буде їх заперечувати. Президенти Кравчук і Кучма виголосили багато промов на захист української мови, однак опиняючись на територіях південніше Полтавщини, негайно переходили на російську мову.
Для тисяч урядовців це означало, що до 10-ї статті Конституції України (про державність української мови) можна не ставитися серйозно, нею можна нехтувати і на практиці вона не є обов’язковою. Така собі юридична «прикраса»... Особистий приклад президентів відігравав могутнішу роль, ніж усі писані закони, інструкції та публічні заклики. Бо слова президента на публіку-то лише слова, а його дії показують, що він насправді думає, коли не має можливості висловитися відверто.
Зліва направо: Леонід Кравчук, Віктор Янукович, Леонід Кучма, Віктор Ющенко. Київ, 13 грудня 2013 року
Укази Кравчука і Ющенка про ліквідацію тоталітарної монументальної пропаганди абсолютно невипадково скрізь, крім Західної України, було проігноровано. Адже автори указів не вимагали виконання, не стежили за результатами, не карали саботажників, що також давало сигнал тисячам урядовців, що укази мають пропагандистсько-декларативний характер і не є обов’язковими до виконання.
Операція «дискредитація»
Дії чинного президента України Петра Порошенка дуже нагадують найгірші особливості політики його попередників, а часом своїм негативом їх перевершують. Днями Порошенко виступав перед громадськістю міста Маріуполя і сам торкнувся питання про нещодавно підписані ним закони про декомунізацію, згадавши, що в приазовському місті до нього зверталися місцеві мешканці з питанням, чи треба їм буде перейменовувати металургійний комбінат імені Ілліча. Відповідь президента Петра Порошенка була феноменальною для будь-якої правової держави: «Якщо маріупольці вирішать, що не треба, то й не треба».
У перекладі на адекватну правову мову це означає, що маріупольська громада сама може вирішувати, які саме закони України їй виконувати, а які не виконувати. Себто закони України для деяких місцевих громад утрачають обов’язковий характер і набувають суто факультативного значення.
Проте закон, який не є обов’язковим, насправді не є законом. Порошенко де-факто дезавуював власний підпис під законом про декомунізацію. А його уявлення про децентралізацію мають деструктивний, руйнівний зміст, коли будь-яка місцева громада може за бажання ігнорувати загальнодержавне законодавство, виконуючи лише ті норми, що їй сподобаються. Це навіть гірше, ніж федералізація, бо й там автономні землі повинні дотримуватися в обов’язковому порядку федеральних законів.
Постає таке питання: як тепер президент закликатиме громадян до законослухняності? Друге питання: закон про декомунізацію, підписаний Порошенком, розрахований лише на окремі регіони, а не на цілу Україну? Власне, так і було раніше: антикомуністичні укази Кравчука і Ющенка виконали там, де їх хотіли виконувати: на заході України. Тобто нічого не змінилося. Третє питання: децентралізація за Порошенком означає хаос, анархію, правовий нігілізм і втрату управління країною, коли в Києві писатимуть закони, а в регіонах на них плюватимуть, посилаючись на свої феодальні привілеї від президента?
Випадок Наливайченка та інших
Щойно шеф СБУ Валентин Наливайченко від антикорупційних промов перейшов до практичних дій (тінь звинувачень у корупції лягла і на «любих друзів» Порошенка та його висуванців), як Наливайченка зняли з посади. Показово, що в цей же самий час генерального прокурора Шокіна, незважаючи на казус нардепа Сергія Клюєва, якому дали можливість спокійно втекти за межі України, не чіпають. Начальника Генштабу генерала Муженка, незважаючи на всі провали і поразки, не чіпають. А керівника відомства, яке на тлі інших силових структур (МО, МВС, ГПУ) виглядає найбільш пристойно, звільняють... Відчувається, що причиною є зовсім не інтереси держави.
Чи не призведе це покарання Наливайченка до прикрого ефекту, коли в Україні та за її межами будуть думати, що саме Петро Порошенко причетний до якихось схем і є головним гальмом антикорупційної боротьби? Це мало б трагічні наслідки для цілої країни і позбавило б нас міжнародної підтримки. Адже дуже великі підозри викликає той факт, що в Україні нині не переслідують людей, пов’язаних зі злочинами Януковича, як за Ющенка не чіпали Кучму та його оточення.
Народний депутат Єгор Соболєв, виступаючи з трибуни Верховної Ради, заявив, що нинішня влада уклала з владою Януковича «пакт по ненапад». Нардеп Андрій Ільєнко назвав чинну ситуацію «змовою еліт». А деякі політологи вже кваліфікують режим Порошенка як режим «Януковича-2».
Можливо, що все, що відбувається, пов’язане з «кредитною історією» самого бізнесмена Порошенка, який був одним із засновників Партії регіонів і міністром уряду Миколи Азарова за Януковича? Чи не є пан Порошенко генієм пристосуванства і чи варто в такому випадку вимагати від нього принциповості в політиці? Знати б тільки, чого чекати нації від таких людських якостей першої особи Української держави...
P.S. Судячи зі всього, збираються хмари над головою шефа Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі, бо його діяльність в Одесі створює разючий контраст із політичною і особистою поведінкою президента. Тож у Порошенка виникає дилема: або самому діяти як одеський керівник, або терміново відправляти Саакашвілі у відставку. І призначити іншого з урахуванням головної особливості кадрових рішень Порошенка: повного ігнорування принципу трьох «п»: патріотизм, професіоналізм, порядність. І з безмежним культом особистої відданості...
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода