Ірак порівняно з Донбасом – це «просто вийти на полігон і постріляти» – «кіборг» «Танас»

Київ – Миколаївський десантник Сергій Танасов, сержант 79-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Танас», розповів Радіо Свобода про власні правила виживання у терміналі Донецького аеропорту: коли не треба стріляти у відповідь, що пити, якщо немає води, й якою ціною утримувати бойову позицію.

– Вперше наша бригада зайшла в аеропорт наприкінці вересня 2014-го... Заходила перша рота і перший взвод нашої роти. На жаль, тоді в терміналі проґавили підхід танка, і він розстріляв дві наші «коробочки» – два БТРи. 7 людей загинуло і 8 було поранено. Це все – наш перший взвод. Зрозуміло, що рота була деморалізована, але за два тижні зібралися з духом. Ми знали, що там – не солодко. Хлопці, які приїжджали, намагалися моделювати ситуацію, підготуватися до прийняття будь-яких рішень. Ясно, що лише на місці розібралися.

Виявилося, все значно серйозніше. Хлопці казали, що там дуже-дуже-дуже важко, у нас тоді втрати були. Багато було не те що «двохсотих», а поранених – «трьохсотих». Сепаратисти вели артобстріли з житлових кварталів. Ми просто не могли дати їм відповідь. Зрозуміло, що, коли вони працювали недалеко від нас і ми знаходили їхні вогневі точки, то одразу знищували їх. А коли по тобі стріляють «Градами» з житлового кварталу, з Донецька чи з окраїн… Ми не можемо туди стріляти. Просто не можна туди стріляти і все.

Кіборг Танас Частина 1

Дуже не сподобалося, що сепаратисти зайняли церкву, і обстрілювали нас звідти. А ми не могли стріляти по церкві. Релігійні споруди не можна займати за всіма воєнними канонами. Це духовна будівля, за всіма світовими законами їх не залучають до бойових дій. А тут, з церкви, снайпери довго й ретельно «працювали» по нас.

Про перші години в аеропорту

– Я до аеропорту потрапив 14 жовтня 2014-го. Прийшла наша черга змінити хлопців з батальйону. Вночі виїхали з Краматорська до Пісків. Там – черговий інструктаж, і по машинах. Приїхали до аеропорту, швидко викинули речі. Зрозуміло, що по нас стріляли. Забігли в новий термінал, лягли на підлогу, машини поїхали. Коли закінчився бій, вийшли, занесли речі, знову попадали і чекали команди про перехід з нового терміналу в старий. Не знаю, година, мабуть, була третя ночі, коли ротний підняв і каже: «Все, виходимо».

Прийшли два провідники зі старого терміналу, щоб показати нам дорогу. Є маршрут, яким завжди ходять, і він незмінний. Бо «сепари» йдуть з іншої сторони. І ось – команда «пішов». В одну колону, двома партіями. Я йшов у другій… При переході з нового терміналу до старого, навіть якщо відкривається вогонь у наш бік, ніхто не відповідає, щоб противник не знав, де саме ми перебуваємо. Пройшли тихо, зайшли до хлопців. Там рота «Маршала» стояла тоді. Зранку розподілилися й пішли на позиції.

Про бойову позицію

– Термінал розбитий, багато стін вже тоді не було. На першому поверсі – дві позиції. Перша – в бік Донецька, друга, моя, – біля парадного входу до терміналу, поряд зі сходами на другий поверх. Якщо дивитися на Донецьк, то кутова права кімната. На другому поверсі над сходами також була позиція, вона прикривала східний коридор. Однак, вона була слабка. Там міг бути прорив, у принципі, він звідти потім і пішов.

Моя позиція була тоді універсальною, відповідальною, цікавою, сильною. Більшість «роботи» велася звідти. Насправді ми постійно в радіоефірі один одного підтримували та корегували, сектори перекривали один одному і перестраховували, щоб нічого не проґавити.

Ситуацій курйозних було чимало. Перша була зранку, як поїхав фотограф Сергій Лойко, 19 жовтня. Такий хороший бій зав’язався, дуже затяжний, напевно, десь на дві години. Щільно прострілювали нашу позицію. У тому бою ми працювали з хлопцем з «Правого сектору» – один перезаряджав, а інший стріляв.

І коли я присів, ворожий ВОГ (боєприпас для підствольних гранатометів – ред.) розірвався у віконній рамі. Йому розсікло щоку, буквально кілька міліметрів від ока, до кісток. Медик його перемотав, думали, треба евакуювати, а він каже: «Ні, залишаюся, все нормально».

Кіборг Танас. Частина 2

І того ж вечора мене снайпер «угадал». Я тоді очікував прориву, і коли через тепловізор оглядав підходи до терміналу, снайпер влучив мені в каску. Нормально. Відлетів. Відключився. Кров. Прийшов до тями. Нудота. Перевірив голову – кулі немає. «Допрацювали» бій до кінця. В Олега, нашого медика, теж влучило. З північної сторони ВОГ прилетів. Два уламки йому в ногу потрапило: один витягнув, другий не зміг. Замотався і теж до кінця добув з нами.

Про традиції

​– Кава зранку... Після зимної ночі всі чекали світанку, щоб розтопити казанок. Хлопці кучкувалися, говорили за життя і пили справжню заварну каву. Нашим «правосєкам» якраз передали її у посилці. І це був такий промінь світла серед темного дня. Одного разу побратими смажили картоплю: знайшли стару сковорідку, десь серед завалів відшукали сітку картоплі і вирішили приготувати вечерю. І тільки почали смажити – відновилася стрілянина.

Міномет кладе просто під вікна, а вони сидять і смажать. І якщо бетон обсиплеться, то в картоплю потрапить... тому цинки порозкривали й понакривали, щоб сміття не летіло туди.

Найбільша хохма, коли хлопці піцу замовляли в аеропорт у місцевих. Дзвонять в Донецьк, у піцерію: «Добрий день. Доставка є?» – «Є доставка». Ну і починають ціну питали, начинку замовляти, додатково грибочки, оливки. Все набрали. «Куди доставити?» – «Як куди? До старого терміналу!» На тому кінці дроту – трихвилинна пауза. Потім із заїканням: «Куди-куди?» – «Як куди? Донецьк, аеропорт, старий термінал, підвозьте» – «Та ні, у нас немає кому їхати» – «Та нічого, ми прикриємо, все нормально. З «сепарами» самі домовтеся, а ми – нормально, пропустимо вас. Ще й диван шкіряний дамо, тільки привезіть піцу!» Посміялися…

Про розподіл сил

– Коли приходить черговий гуманітарний конвой, атаки сепаратистів посилюються вдесятеро. І кількість збільшується, і тривалість, і боєприпаси… Ми перехопили 21-го числа їхні розмови. У них були колосальні втрати, людей фактично не залишилося. Вони аж благали про перемир’я і, водночас, чекали на підкріплення. І коли воно підійшло, все почалося знову.

Вони атакували, ми тримали оборону. Коли підрозділ атакує, це неминуче йому у збиток. Якщо бій у полі, то перевага в бійцях та озброєнні має бути в три-чотири рази. У місті – у вісім. Тобто якщо нас там стоїть 20 людей, то мінімум 150 сепаратистів мають атакувати.

Наступати завжди складніше. Наприкінці нашої роботи дуже багато снайперів прибуло до них. Три ночі нас просто не випускали з бригади. Щільно прострілювали і шлях між старим та новим терміналом, і навіть сам вихід зі старого терміналу. І міни, до речі, теж постійно падали. Ми три доби були без води, бойові комплекти не могли поповнити. Переживали, звичайно, щодо боєприпасів.

А проблему з водою вирішили логічно: з кожною ходкою прибуває посилка медику. Ми перебрали аптеку й порахували, скільки на крапельницю потрібно хлориду натрію, скільки глюкози при найважчих обставинах. І пили решту – натрій хлорид і глюкозу. Хоч по 20-50 грамів, щоб уникнути зневоднення…

Їсти, в принципі, там не хочеться, всі живуть на адреналіні. Я за 10 днів у терміналі поїв 5 разів. Просто, або немає часу, або хочеться десь прилягти і поспати. Були такі дні, коли за добу спав лише 15-20 хвилин, тому що постійно артилерія працює, йдуть бої.

Про новобранців

– Таку історію розповім. Був у нашій роті Віталік, мобілізований, кілька місяців у ремонтному батальйоні, й відправили до нас. Ніколи у житті зброю в руках не тримав. Але він за два дні в Краматорську так з хлопцями здружився, що коли прийшов наказ, він підняв істерику, каже: «Не думайте тут мене залишати, я з вами. Робіть, що хочете, але я повинен з вами поїхати». Пішов до ротного, вони довго розмовляли. Потім мене покликав командир: «Я не знаю, що з ним робити. Він кричить, що всьому навчиться. Візьмеш до себе? Але тільки, якщо він буде поряд з тобою». Кажу: «Значить, буду вчити».

Перша доба для нього була серйозна: освоював зброю, балістику, контроль адреналіну. Друга значно простіше минула. А на третій день він вже – повноцінна бойова одиниця. Як кажуть на військовому слензі, жодних «косяків» за ним не було.

Про фотографа Сергія Лойка

Фотокореспондент Сергій Лойко

​– Я Лойка часто згадую. Позитивна людина. Знаєте, так неочікувано він з’явився. Сиділи вночі, аж тут «прийшло тіло» у світлій куртці: «Я фотограф, познімаю». Ми йому: «Сховайся, тут снайпери працюють, так що «завертайся». На наступний день зранку познайомилися, й він почав працювати. Він не заважав нікому, але зробив купу цікавих фотографій. Ми собі «працювали», його не помічали, але коли сідали поговорити, то він був, як «свій».

Про досвід війни в Україні та інших «гарячих точках»

– Відмінність колосальна. Ірак для мене… Це – просто вийти на полігон і постріляти. Так, у нас там теж були втрати, свої нюанси. Там набутий неоціненний досвід. Але таких повномасштабних бойових дій, із застосуванням реактивної артилерії… Такого не було ні в Африці, ні у Косові. Якщо вірити документальним фільмам та хроніці Другої світової, то це – співставно. Такої війни у світі, я думаю, ще не було, такої розв’язки конфлікту – повільної, затяжної… Це нонсенс. Напевно, це буде матеріал для військових підручників, на якому вчитимуть майбутніх офіцерів.