(Рубрика «Точка зору»)
Сун-Цзи закликав державних та військових стратегів «знати себе і знати свого ворога». Спробуємо й ми пізнати свого ворога – і стати на крок ближче до перемоги.
Формальний провал проекту «Новороссія» і активізація бойових дій на Донбасі, нарощування чисельності бойовиків (у тому числі і за рахунок військовослужбовців регулярної армії Росії) та важкого озброєння на непідконтрольних Україні територіях, і очікування наступу – усі ці суперечливі новини змушують замислитися над справжніми цілями Москви.
Свою самовбивчу, як на початок ХХІ століття, військово-політичну загарбницьку кампанію проти суверенної європейської країни Кремль намагається вести одночасно на кількох взаємопов’язаних рівнях.
1. Стратегічний рівень – торги за місце «супердержави №1»
Це – «генеральна лінія» Кремля, основа його військово-політичної стратегії. Вона кристалізувалась аж ніяк не у 2013-му, а в далекому 2001 році. Є навіть точна дата – 11 вересня. Скоєні «Аль-Каїдою» теракти у США визначили військові й політичні стратегії багатьох країн світу на наступне десятиліття, яке пройшло під знаком «глобальної війни з міжнародним тероризмом».
Для Росії в цілому і для Путіна зокрема, це був шанс хоч трохи піднятися із геополітичного забуття і стати партнером Заходу у важливій справі боротьби за «мир у всьому світі». Для цього Кремль зробив 3 безпрецедентні (з огляду на амбіції) кроки.
По-перше, Путін дозволив американцям використовувати військову інфраструктуру середньоазійських держав – колишніх радянських республік, для налагодження логістики в рамках Афганської військової кампанії 2001–2002 років.
По-друге, Москва закрила базу радіоелектронного перехоплення в Лурдесі (Куба), яка використовувалася російською розвідкою для моніторингу комунікацій США й Канади.
По-третє, було ухвалене рішення про згортання бази в Камрані (В’єтнам), яка дозволяла контролювати усі військові та цивільні комунікації у Південно-Східній Азії.
За це Путін хотів від Заходу (і, передусім, США), двох речей. Перше – непорушності встановленого ще за часів Брежнєва балансу сил між НАТО і США, і друге – військова інфраструктура Північноатлантичного альянсу не наближатиметься до російських кордонів.
Однак розширення НАТО на Схід, і події Революції троянд 2003 року у Грузії і Помаранчевої революції 2004 року в Україні, переконали Кремль у тому, що Захід не дотримується цих неформальних умов.
В результаті у серпні 2008 року Путін наважився використати регулярні війська для відвернення Грузії з її прозахідного шляху. Млява реакція світової спільноти остаточно переконала Кремль у тому, що груба сила – прийнятний інструмент російської геополітики. Саме тому в Україні починаючи з 2013 року Росія веде себе настільки зухвало.
Звідси й генеральна мета стратегічного рівня – відновлення наддержавного впливу Москви, максимально зміцнивши контроль над Україною як ключовою державою. В першу чергу цього можна досягти, відвернувши Київ зі шляху інтеграції у європейські та євроатлантичні економічні, політичні й безпекові структури. Активна війна на Донбасі – лише один із інструментів у цій боротьбі.
2. Тактичний рівень – розділяй і владарюй
Тут для Кремля важливим є відновлення статусу глобальної наддержави. У свій час Путіна, який називав розпад СРСР «найбільшою геополітичною трагедією ХХ століття», дуже обурила заява Обами про те, що Росія є лише регіональною потугою.
У контексті відновлення свого «наддержавного» статусу Російська Федерація стикається з цілою низкою військово-стратегічних проблем.
По-перше, Кремль дотримується застарілих уявлень про військово-політичну перевагу. В той час як сучасний світ переходить на високоточну зброю і професійні, високомобільні збройні сили, Росія намагається хизуватися тим, що залишилося у спадок від СРСР, у першу чергу – ядерним арсеналом.
По-друге, сама по собі наявність ядерних боєприпасів нічого не означає, якщо країна не має засобів їх доставки. Для цього Росія має тактичну авіацію і тактичні ракетні комплекси, але на стратегічному рівні починаються проблеми. Москва досі намагається налякати Європу спроектованими у 50-х роках минулого століття турбогвинтовими бомбардувальниками Ту-95, тоді як увесь світ давно перейшов на надзвукову авіацію.
І ось тут Росії дуже потрібен Крим. Розгорнувши на півострові тактичну авіацію і ракетні комплекси, Москва географічно посуває їх ближче до намічених цілей, дозволяючи за їхньою допомогою вирішувати стратегічні завдання. Те саме на Північному напрямку Путін планує зробити в Арктиці, а на Західному – в Калінінграді.
В політичному сенсі Путін намагається використати цей хід для дистанціювання Європи і США, а також провокування системної кризи в ЄС та НАТО. Саме тому Москва не дуже зважає на санкції – вона націлилась на нейтралізацію їх джерела. На цьому етапі ключову роль мали б відіграти залякані політичні еліти європейських країн, однак відверті логічні хиби російської пропаганди та брак потрібного впливу змусили Путіна скоригувати плани.
3. Оперативний рівень – підтримка контрольованого хаосу
Це низовий рівень протистояння з Києвом, який географічно не виходить за межі півдня та сходу України.
Найважливіша мета на початковому етапі – захоплення Криму і забезпечення сухопутного коридору до нього. Півострів потрібен Кремлю для реалізації цілей тактичного й стратегічного рівнів. Керівництво НАТО вже заявило про те, що розбудова військової інфраструктури в Криму змінює баланс сил у Чорноморському регіоні.
Проект «Новороссія» був таким собі «бонусом», який не приносив очевидних дивідендів, але й не шкодив. Саме тому ним можна пожертвувати за необхідності. Це не буде настільки очевидною поразкою Путіна, як можна було б думати – по-перше, цю невдачу можна компенсувати на інших рівнях, і, по-друге, розмах пропагандистської машини дозволяє створити будь-який інший рівноцінний міф для російського споживача.
Зрештою, конфлікт на Донбасі, незалежно від того, «заморожений» він, чи «гарячий», так само як і поспіхом створені там «недореспубліки», можна завжди використати як інструмент тиску на офіційний Київ та важіль впливу на ситуацію в країні в цілому.
Так чи інакше, Путін продовжуватиме свою гру в Україні, використовуючи війну як спосіб досягнення політичних цілей іншими засобами. Успіх Києва багато в чому залежатиме від здатності розглядати ситуацію в усіх трьох вимірах і діяти відповідно.
Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода