«Вони використали перемир'я, щоб підірвати аеропорт» ­– кіборг «Запал»

Київ – Олександр Берещук, сержант 90-го штурмового батальйону Збройних сил України з позивним «Запал», був у Донецькому аеропорту з 12 до 30 грудня 2014 року. Він розповів Радіо Свобода, як сепаратисти штурмували новий термінал, про «братство кіборгів» та про те, чим, на його думку, може закінчитися наступ бойовиків.

Олександр Берещук: Ми приїхали 8 листопада на місце дислокації до Костянтинівки, облаштувалися й 3 грудня вже виїхали в Піски.

Їхали ми «весело» – у 17 градусів морозу на БТРах. Ну нічого, всі доїхали, слава Богу. Один пацан, правда, зняв рукавиці й обморозив пальці, а так все нормально. І звідти перша група виїхала до аеропорту на День української армії ­– 5 грудня, а друга група виїхали з 6-го на 7-е.

Я був у третій групі, і ми мали виїжджали з 8-го на 9-е. Аж тут дають «відбій», бо ж ніби має бути перемир’я. То нас трохи притримали, а тоді вже 12-го числа ми перші заїжджали на «Уралах» по тому так званому «зеленому коридору». А там були «Гіві», «Моторола» ­– «верхівка» їхніх банд. У нас був наказ не стріляти, бо типу «перемир’я». Нас зустріли представники ОБСЄ і провели в аеропорт. Боєприпаси не забирали, то вже після нас хлопцям не дозволяли завозити БК.

Нашим завданням була, в основному, оборона. Спочатку ми взагалі не відстрілювалися, просто ховалися за «постами». Але коли через 5 днів залетіло з РПГ у наш «штабік»... Ми там ночували, а снаряд «прошив» стінку, то нам вже дали «добро» трохи відстрілюватися. А до того вони вже виходили «напряму» й стріляли по нас. То ми одного гранатометника вирахували й «положили». Після того вони вже так не виходили на відкритий простір. Це було у новому терміналі.

«Нас зустрічав Гіві, Моторола, але в нас був наказ не стріляти» — кіборг про перемир'я у Донецькому аеропорті

Коли ми заїхали, то старий термінал був уже зайнятий терористами. Його вже більше не можна було тримати, бо там упало перекриття. Тож, скільки б там наших людей не було, до них можна було непомітно зайти й всіх закидати гранатами. Тому старий термінал здали.

Наша перша група кілька днів була без води. Вони збирали дощову воду, те, що з панелей крапало, очищали таблетками й пили. А на другому поверсі й «трупаки» були. Ми так і казали ­– «вода з трупаків».

Ми там були, як сліпі коти, практично всліпу відбивалися

Перші 5 днів дуже страшно було. Наступні 5 можна було з розуму зійти через ті постійні обстріли. А потім, правда, вже ходили на пости, як на роботу. Були такі пости, що треба було 40 метрів пройти по лінії вогню. Кожен день треба було туди й назад 2 рази пройти, бо ми двічі на добу заступали.

Вночі ми ходили без ліхтариків, «на темну». Перші дні трохи блукали, а потім звикли. Вважайте, ми там були, як сліпі коти. Хоч допомагало, що по одному тепловізору було на кожному посту від волонтерів. А терористи лазили у спеціальних костюмах – таких, що лише дві точки було видно.

От кіт, вдень повністю його силует видно. Вночі ж, якщо на нього посвітити, то тільки очі блищать. А ті точки – ні. Та ясно ж, що там російська армія – «специ».

Важливість аеропорту була у тому, що у них втрат було 8 до 1, або навіть 10 до 1. Ясно, що при обороні менше втрат, ніж при наступі. Коли ми тримали аеропорт, то бувало, що їх по 250 чоловік ложили за бій, бо вони йшли тупо чи п’яні, чи «накурені». Вони йшли напролом. Але вони йдуть, ми стріляємо, один падає, інший його переступає та йде далі у повний зріст. Чого вони так йшли, я ж не знаю. Таких три атаки було, з 6 на 7 грудня, й десь 19-те чи 20-те число.

Снайпери працювали по колонах, розраховували на рикошет. Вночі виходили «на пряму наводку» автоматчики. Десь хтось щось прикурив, засвітив, і вони прострілюють. Якось я теж раз так попав. Щось 4-й пост там засвітив, і нас стало видно. То чотири «трасери» пройшли з лівого боку. Ми з напарником – урозтіч, він в одну сторону, а я в іншу – під транспортер. І між нами одразу так: «вшуух».

Я впав під транспортер, а за 5 метрів поворот, щоб можна було сховатися. І я рачкую до того кута, кулі свистять, а я думаю «хоч би в задницю не попало». Швидко так заліз я за той кут.

Тоді це вже було смішно навіть. Бо після 10 днів вже обстріл з гранатометів сприймався, як звичайна річ. Сидиш, куля – «клац» в колону, а ти думаєш, що так і має бути.

Ми перші не починали стріляти

Коли вони вже «внаглу» почали по прямій гатити, тоді ми вже відстрілювалися, бо не було вже куди далі діватися. Якби ми взагалі не стріляли, то вони би прийшли й практично нас всіх там положили. А формально у цей час було перемир’я.

Вже танки почали виїжджати і стріляти по вишці. А 19 чи 20 грудня ми їм там дали, що все почало горіти, пожарки приїхали, і вони кричали нам, махали, мовляв, «не стріляйте». Тож поки ми там були, то танки більше не виїжджали, тільки такі сутички були – «стрілкотня».

Люди питають: «За що ти там борешся? За Порошенка?» Але ми йдемо туди не за Порошенка, а за своїх дітей, щоб вони не бачили тих обстрілів, й тільки мирне небо було над ними.

В аеропорту атмосфера така – там всі браття

Важко нам. Дуже морально важко. Ми там сидимо й дивимося у ствол, а сюди приїжджаємо, а тут долар до 40 з чимось росте. На «гражданці» зараз можна з розуму зійти через ріст цін, через весь цей бардак.

Але то таке. Ми вже пройшли фронт, ми вже все знаємо, як має бути. Ми вже не налякані. Ми спокійно верталися з відпустки. Я б міг ще з ногами (Олександр застудив коліна – ред.) лягти після аеропорту в госпіталь і не поїхати туди знову, але я поїхав, бо треба пацанів міняти.

В аеропорту атмосфера така, там всі браття, розумієш?! І якщо хтось з нас не поїде й товариша не поміняє, то той може й від переохолодження там загинути, чи від слабкості. Людина виснажується там дуже.

Це ж не те, що вийшов, покурив собі, нормально поїв, погуляв. Там живеш у постійному напруженні, весь час слухаєш. Постійно під обстрілами, ти спиш і слухаєш. Ти взагалі нормально не можеш спати там. Це те саме, що ми сидимо зараз, спілкуємося, а он там «сепари» по нас стріляють. Було ж так, що 40 метрів, 20 метрів була така відстань один від одного. Їхати туди нам треба було.

І якщо вже цей аеропорт непотрібний став, то треба було всіх звідти забирати.

Ми коли їхали туди, то нам «вищестояще начальство» казало, що той аеропорт не потрібний як стратегічний об’єкт, бо з навколишніх селищ прострілюється злітна смуга, й там літак не сяде. Але це було для нас як виклик – як честь і гідність – поїхати і утримувати цей об’єкт. Це ніби обов’язок кожного з нас був – пройти аеропорт.

«Важко було не в аеропорті, а після повернення на гражданку» — кіборг з Донецького летовища

А вони то перемир’я використали, щоб дослідити наші пости. «Специ» у тих костюмах зайшли в підвал й замінували колони.

Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!

Яке це перемир’я?! Таке, як зараз. «Перемир’я» на папері, а вони обстрілюють. Наших «200-х» менше, звичайно, слава Богу, але треба, щоб їх зовсім не було. Але ж зараз є і «200-ті», і поранені. То яке це може бути перемир’я? Вони стягують танки, важке все стягують, а ви їх не чіпайте!

Бачить артилерія, як іде колона танків, але отримує наказ – «не стріляйте, бо в нас перемир’я». Та якби ці колони розстріляли одразу на місці, вони б сюди не дійшли, й менше було б жертв.

А так ну що? Наступати туди немає як. Артилерія працювати не може, бо густонаселені райони. Чого вони тримаються до цієї пори? Бо там село на селі, город на городі. Ми ж не будемо рівняти із землею ті міста, щоб вибити їх звідти. Тож хіба «чисто» спецгрупами працювати.

Звісно, якби росіяни не ввели свої війська, то все закінчилося б ще минулого року в серпні. Тоді хлопцям лишилося 7 кілометрів до російського кордону дійти.

Звичайно, що таке «перемир’я» вже всім надоїло. Одні ті самі позиції, ні туди, ні сюди. Але якщо наступати, то може початися 3-я світова війна. Путін же не захоче програти. Він робить все так, щоб він «типу у виграші залишився».

Оце ж танків своїх в Україну насунув, бо хоче показати, що «типу ми злякалися й віддали ці території». Не буде такого! Ніхто не злякається! Ніхто не відійде, бо позаду наші діти, наші мами, наші батьки і діди. Ніхто не відступиться.

І якщо він почне наступ, то точно ми будемо пити львівське пиво на Красній площі.

Наші пацани настроєні серйозно, якщо дадуть «фас», то всі підуть. І я так думаю, що ці, які не хочуть зараз призиватися, ховаються від повісток, вони бачать, що це вже рік тягнеться – стоїть на місці, й ніхто прямо війни війною не називає. Ясно, що треба йти вчитися на полігони, якісь навички необхідні усім здобувати. Але якби зараз визнали пряму агресію, а вона ж є, ця пряма агресія росіян, то я даю 80%, що ті, хто зараз не хочуть іти, вони б пішли, розумієш?! Правда має бути.

Просто всім набридли оця «політика». Дебальцеве здали. Скільки там пацанів лягло. Треба було вчасно виводити пацанів. А так здали, й скільки втрат вийшло.

Так само аеропорт. Коли вони вже вийшли на пряму лупити з танків. Нашим не можна стріляти по танках, а ті стоять, стріляють, бо знають, що наші стріляти не будуть, бо перемир’я. Щоб їм відповісти, то це треба було в штаб АТО звертатися, штаб АТО у Києві. Потім, поки звідти назад передадуть наказ, то ті танки вже відстрілялися й поїхали. Їх вже нема, розумієш?

Ми не за пільги воюємо, не за гроші, а за свою землю

Що запам’яталося? Війна-війна. Як можна запам’ятовувати снаряди? Оці обстріли? Або як сепари «200-го» забирали. Ліпше б вони його не забирали, й наші не гинули, а всі були живі й жили собі спокійно. Але ж вони… Війну ліпше не запам’ятовувати, її ліпше забувати.

Я поїхав у відпустку й 19 січня приїхав. А 22 січня ми мали заїжджати знову в аеропорт. Але вже не заїхали. Наш комбат потрапив у полон. Й ми молилися за наших пацанів, а там було багато «300-их», й у полон багато потрапило. Бо знову ніби домовилися про «зелений коридор» для вивозу поранених, а вони не дали коридор, а забрали у полон.

Зразу сказали, що «кіборгів» взагалі не будуть міняти, але я знаю, що є випадки обміну. Зараз 10-12 наших пацанів там, у полоні. У нас є свої позиції, зараз, я думаю, це вже не секрет, що це Водяне, Піски, Авдіївка, й наші хлопці бачили, як вони там бліндажі копають. Вони досі там в полоні.

Далі я не знаю, чи треба казати, чи ні. Але ладно. Захоплення аеропорту сталось, бо 80-ка, вони загубили рацію чи, коли вони їхали, то у них її забрали при обшуку. Тож сепаратисти знали всі позиції, які пости, що бачать і не бачать. Бо, коли там спілкуєшся, то взагалі не треба казати, що я, наприклад, «той кут не бачу». Якщо не бачиш, то треба попросити, щоб другий пост подивився, лізе там хтось, чи ні. А вони почали говорити «що там я не бачу, а там бачу». І виходить, що «сепари» цим скористалися.

Ми, бувало, якщо не бачиш, а щось почув, то кільце витягнув, «мохнатку» туди викинув, так спокійніше, бо боєприпасів там хватало. Я певен: там ще, після того підриву, залишилось стільки, що «мама не горюй». Тож треба було просто зайвий раз перестрахуватися й менше говорити, менше говорити.

От кажуть, що в «учасників АТО» чи бойових дій, мовляв, у них «льготи». А нам пільги ці ваші не треба, нам треба, щоб наші діти жили без пільг – нормально жили, щоб нормально себе почували у цій – нашій – країні. Щоб ніхто не приходив і не казав, «у тебе хороший бізнес, якщо не віддаси, то завтра будеш труп». Щоб такого не було, як починалося при Януковичі. Розумієш?! От що ми хочемо!

Нам не треба купу грошей. Це що, не ясно, що людина за гроші чи пільги під кулі не полізе? Не за «льготи» йдуть воювати, люди йдуть захищати країну свою. А це тупцювання на місці уже дуже дратує, розумієш?!