«Ми тримали кругову оборону»: В'ячеслав Зайцев із позивним «Хортиця» про оборону ДАПу

Запоріжжя – Науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця» В’ячеслав Зайцев був мобілізований до лав Збройних сил України у березні 2014 року. Влітку у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади брав участь у військових діях у районі Краматорська, Зеленопілля, а восени – в обороні Донецького аеропорту. Своїм позивним десантник обрав назву відомого острова на Дніпрі – «Хортиця».

– В аеропорту я був двічі. Спочатку у жовтні у старому терміналі 10 днів, а потім у листопаді ще 10 днів – у новому.

Десь після Іловайського котла, почалося загострення ситуації в аеропорту. Вони всі сили перекинули на аеропорт. І тоді у вересні аеропорт передали 79-й бригаді, зокрема 1-му батальйону.

Аеропорт опинився оточенні. І хоч це не було оточення у повному сенсі цього слова, але це була «підкова» й зв’язок був лише через Піски. По цій невеличкій лінії – дорозі життя – нам постачали набої, нам постачали провіант і воду.

Ми постійно тримали суцільну кругову оборону. Ми не могли сказати, що ось «по цей бік – наші, а по той бік – інші». Ворог був навколо. І ми очікувати нападу з усіх боків.

Найважче, коли термінали розстрілюють танками. Танк – це найстрашніше, що там було. Від цього сховатися навряд чи, де можна, лише у підвалі. Це така лотерея – попаде чи не попаде. У мене перше поранення через танк. Стріляв фугасними снарядами – і мене трошки зачепило у перший раз.

– А бійці яких ще підрозділів були у той час з Вами у терміналах?

– Окрім 79-ї бригади, ще 93-тя й 95-а бригади. Перед нами був 3-й полк спецназу. Також ще був «Правий сектор», вони були і в Пісках, і терміналах аеропорту.

– Що вам розповідали про початок оборони аеропорту?

– Ми туди попали після 3-го полку кіровоградського спецназу, який ще у травні минулого року зачистив аеропорт. І вже потім, коли вони відбули свій термін йякраз почалося загострення, вони передали аеропорт нам.

Аеропорт, самі його споруди, це все непридатне для оборони. Там скрізь переважно сваї, а стін фактично немає. Гіпсокартон.Сховатися там ніде, може лише там, де ідуть ліфти і якість, скажімо, технічні сполучення. Там, де є бетон, – там можна було сховатися від вогню ворога.

Тож ми мали дуже погані умови для оборони. Мало було того, з чого можна було зробити якийсь захист. Те, що ми змогли, то це привезти мішки з піском й використати те, що там було – сейфи, холодильники. Виставляли навіть банкомати, які залишилися пограбовані після сепаратитів. От із усього цього ми й будували наші «доти».

– Підвоз набоїв, провіанту, евакуація поранених і ротація – все відбувалося вночі. Під прикриттям артилерії вночі підходили наші колони, так звані «лєнточки». Це танк, декілька БМП і БТРів. Переважно танк залишався неподалік і прикривав від можливого вогню. БТРи під’їжджали на шаленій швидкості.

Часто спостерігав з даху нового терміналу, як БТР влітає на швидкості 90 кілометрів на годину. Потім швидко розвантажується і завантажується, чи йде ротація. Все відбувалося блискавично.

– Що найбільше запам’яталося у цей період?

– Час від часу ми перехоплювали радіохвилі терористів і прослуховували їх. Це допомагало, наприклад, знати, коли вони будуть підвозити боєприпаси, коли у них буде рух якийсь транспорту, якась ротація.

І ми знали, коли вони підходять, і були готові до цього. Вони казали, що у них буде атака, а ми замовляли на цей час міномети і артилерію.

Одна з «нагород» для мене – це радіорозмова терористів з «Моторолою», коли вони жалілися, що гранатометник їх просто «дістав». Це був я. І Моторола казав: «Ну, вбий уже цього гранатометника! Скільки можна!». Я так сміявся: ось вона слава прийшла і мої заслуги ворог нарешті оцінив як слід.

– Як вдалося перехопити цю хвилю?

– Є засоби, якщо працювати, то можна перехопити. Працює комп’ютер і можна перехопити хвилі.

Ми їх прослуховували, вони нас прослуховували. І тому, коли йде радіообмін, завжди треба казати неточні дані і ніколи прізвища не називати. Тож ми називали приблизні дані, вживали умовні терміни й тільки позивні. Жодних прізвищ, жодних імен.

– Восени минулого року, коли ми спілкувалися, Ви казали про «специфічні крики були вночі біля аеропорту». Що то було?

– Це був мій «перший аеропорт». Й щоночі кадирівці обстрілювали старий термінал й кричали «Аллах акбар», «Аджа».

Одного разу мені це врятувало, як мінімум, здоров’я. Я шукав позицію у старому терміналі і почув як хтось кричить «Аджа». Я інстинктивно пригнувся і гранатометник, який «працював» по мені, промахнувся. Але міг і попасти, якби цей окрик мене не попередив. Тож, дійсно, проти нас тоді в аеропорту були чеченці-кадирівці.

Постійно – це 50 метрів від нас, сусідня будівля – ми чули як вони намагалися нас принизити: кричали щось про нас, про наших родичів, про всіх українців. Але ми їм завжди пропонували: «Приходьте, у нас є сало. Хлопці, поїсте як слід. Горілочки вип’ємо. Розважимося». Чомусь вони на це ображалися.

– Яка різниця між захистом старого і нового терміналу? Можливо, якісь особливості оборони…

– Старий термінал, він доволі тонкий. Він такий невеличкий, там усього три поверхи. І він весь був пробитий артилерію. Дах обвалився, так що рахуйте тільки два поверхи.

Новий термінал великий. Це чотири поверхи, плюс технічний поверх і дах. Перший, другий, четвертий поверхи і дах – наші. А підвал та третій поверх могли бути їхнім. Ми там бували, але знали, що вони там також бувають, бо на третій поверх заходить естакада, а підвалах є комунікації, через які вони могли проходити.

І в принципі, практика показала, що коли ми залишили термінал 93-й бригаді, й вони не ходили у підвали, то терористи натягали тули велику кількість вибухівки і просто підірвали перший поверх. Він склався.

Треба було перевіряти, треба було ходити. І на третьому вони пробили з третього на другий перекриття і т.д. і т.д. Треба було ходити перевіряти завжди. І часто-густо ми могли там з ними зустрічатися ледь не в притул. Звичайна річ, коли за 20-50 метрів там раптом бачиш ворога.

Ми завжди слухали. Треба слухати. У старому терміналі ми проліт сходів засипали повністю склом, профілями, сміттям металевим. Ми навіть розтяжки не ставили. Ми цілу ніч слухали. Слухати – це найголовніше. Якщо починаються якісь звуки, туди кидаєш гранату і туди даєш чергу з автомата. Непогано й з «Мухи» додати.

Звичайно, треба було оглядати навколо тепловізором. «Нічне бачення» може тебе видати, бо там видається інфрачервоний промінь. А тепловізором можна побачити будь-яке тепло. І часто-густо ми бачили. А коли у листопаді відомий волонтер Юрій Бірюков привіз камери 36-кратні, ми їх бачили навіть на підходах. Замовляли артилерію і попереджували наших снайперів, які сиділи на позиціях, звідки наближається ворог. Ось таким чином ми і випереджували ситуацію. Нас рятували знання, слух, очі й теплові зори.

– Ви казали, що Бірюков приїжджав. А як так сталося, що він потрапив до «гарячої» точки?

– Фото у мене є з ним. Відчайдух Юрій, такий відчайдух, що я ж здивувався. Я відпрацьовував з гранатомета по доту супротивника. Вони тоді впритул били з гармати по вежі, по диспетчерській вежі. Я відпрацював, спускаюсь і бачу його на другому поверсі. Він до нас приїхав встановлювати ці камери. Я дуже здивувався, бо насправді було небезпечно.

дон.аеропорт3

Іноді з даху спостерігав, як БТР їде й раптом починає розвертатися,бо часто густо вони їх пробивали, ранили або навіть убивали хлопців у БТРах.

Калібр 12,7 прошиває БТР наскрізь. Для мене було здивуванням, що насправді, я БТР – це не панацея, і навіть танк, за великим рахунком, не панацея.

А Бірюков – відчайдух й дуже приємно було, що він не якийсь кабінетний чиновник, а людина з характером, зі стрижнем, що він прихав до нас.

– Ще хтось з волонтерів, коли ви перебували у терміналах, у вас бував?

– Пізніше, коли мене не було вже, приїжджав Олексій Мочанов. Насправді, доїхати до нас було дуже важко. Не кожен доїжджав. Там в Пісках, де мали проїжджати ці колони, звичайно б цивільних не пустили. Приїжджали тільки військові і «Правий сектор».

– Що вам відомо про останні дні оборони? Що відбувалося в аеропорту?

– З усією повагою до хлопців, але треба було перевіряти підвали, треба було перевіряти всі підходи, мінувати їх декілька разів.

дон.аеропорт2

Ми робили розтяжки, мінували. Чули постійно, як працює їхня «кішка». «Кішка» – це металевий гак такий. Вони прокидали його на 20-30 метрів і з-за рогу починали тягнути. Це вони вночі контрмінну роботу робили. Ми чули це. Тут без страху треба дивитися в обидві боки.

Я думав, що до весни точно могли протягнути захист терміналів. Я впевнений у цьому. Але ми їх передали, а хлопці, мені здається, просто відбували там час.

Таке і у нас у деяких бувало, що вони не вилазили з підвалів, сиділи у штабному приміщенні. Ну, відбули час, але потім все це відгукнулося, як ви бачите, дуже погано.

Можливо, що люди витримали, не витримав бетон. Ця версія також має право на життя. Дійсно, будівля була вже як швейцарський сир. Весь дах – я постійно був на даху в новому терміналі – повністю пробитий. Коли ти по ньому пересуваєшся або коли вранці є туман невеличкий, треба дивитися, щоб не впасти на четвертий поверх.

– Ви згадали про дах. До речі, ви знімали звідти відео. Вони досить поширені й активно використовувалися окремими ЗМІ. Чи можете розповісти, як вони знімалися?

– Я робив ці відео. Ще влітку почав робити серію відео про війну. Ніколи не робив більше однієї хвилини. Короткі, невеличкі. А ще так трапилось, що я втратив телефон. Всі ці відео робив на чужі телефони. Щоб не забивати пам'ять, я робив дійсно коротенькі відео – ось описував ситуацію що і де, як відбувається. Стали вони популярними.

дон.аеропорт4

Це звичайно було в проміжках поміж боями. У мене не було, на жаль, камери GoPro. Якщо б була, я б напевно зняв таке, що можливо хотілось би і забути. Все це робилося у проміжках між боями, коли нема стрілянини, коли не працює снайпер.

Треба знати, що після атаки, коли вона захлинається, завжди буде перерва, і у цій перерві можна буде знімати. Бо ж не можна постійно класти людей. Вони погнали людей, ми зробили вогневу завісу, викликали артилерію. Пройшлася артилерія по їхнім позиціям. Тиша. У цей час можна взяти камеру зняти щось собі на згадку і людям на пам'ять.

– Можливо не зовсім коректне питання. Є те, що хотілося б не пам’ятати?

– Загибель друзів. Так сталося, що ми – «кіборги», але ж і «кіборги» ламаються. Шкода. Шкода. Тоді проти нас працювала група руських снайперів і активно прострілювали ці вікна, отвори. І деяких хлопців, на жаль, зачепило. У нас загинуло 5 людей. Це в моїй роті особисто. В моїй роті за дві ходи в аеропорт загинуло 5 людей. Не знаю, хотілось би хлопців повернути, але що зробиш.