В Україні всі фільми збиткові. Про це завив в ефірі Радіо Свобода український кінорежисер Мирослав Слабошпицький, чию останню картину «Плем’я» показують у десятках держав світу. Ця стрічка отримала визнання на понад 30 міжнародних фестивалях. На думку Слабошпицького, коли до влади прийшла «помаранчева» команда Ющенка, ситуація у вітчизняному кіно погіршилася катастрофічно. Нині кінематограф наближається до колапсу і причиною цього є не лише розв’язана проти України війна. Як зауважив кінорежисер, якщо Україна не розвиватиме культуру, то політикам буде дуже складно викликати співпереживання у Заходу. Мирослав Слабошпицький також розповів про роль «нероб»-інтелектуалів на Заході, про відмінність між «Плем’ям» і стрічкою Андрія Звягінцева «Левіафан» і про колишнього «патрона» українського кіно Віктора Вікторовича Януковича.
– До Вас є чимало запитань як кінематографічних, мистецьких, так і не лише їх. Ми спілкуємося 2-го травня. Для Вас 1 травня, 9 травня є святами? Чи 9 травня – День жалоби? Чи це просто – пересічні дні календаря?
– Це загалом – складна історія. Передусім, це – просто дні календаря, бо я – кінорежисер і не ходжу на роботу до офісу і тому не знаю – яке число? Стосовно 1 травня, коли був Радянський Союз і всі ці демонстрації, це викликало роздратування. А зараз це – день ліваків у всій Європі. Загалом, що стосується декомунізації, то я її підтримую. А щодо дня ліваків в Європі, то не можу це однозначно засуджувати.
А стосовно 9-го травня – в мене теж є складне ставлення. Якщо говорити про казенну, абсолютно безсовісну пропаганду (про участь українців, росіян, народів СРСР у Другій світовій війні), використану пропагандистською машиною в агресії проти України, це звичайно – жахливо. З іншого боку, 9-го травня я напевно поїду на могилу свого діда – ветерана тієї війни (його вже немає з нами 10 років), він завжди святкував 9 травня.
– Ви – киянин, але тривалий час мешкали у Львові, потім училися у столиці України, пізніше працювали в Росії…Тобто, Ви, як митець (не знаю, чи образить Вас таке визначення) є людиною світу. Принаймні в чомусь (як кінематографіст, як і більшість митців). Зараз маємо війну Росії проти України. І ця подія поділила як пересічних мешканців обох держав, так і митців теж. Ми не будемо зараз зокрема згадувати «журналіста» Михайла Поречєнкова, який за відомих подій покрасувався з великокаліберним кулеметом у Донецькому аеропорту. Зараз – про інше. Чимало саме як російських митців, так і українських не приховують свою позицію. Ада Миколаївна Роговцева їздила до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Деякі російські митці відвідують так звану «ДНР»… А для Вас значимо зараз відстоювати певну позицію, чи Ви – митець «над прірвою»?
– Ні, насправді це – дуже просто. Я знаю в Росії людей – того ж, наприклад, Андрія Плахова…
– …кінокритик…
– Так, кінокритик. Марина Разбєжкіна – керівник школи документального кіно, яка виховала напевне найбільшу плеяду документалістів. І в ставленні до цих людей нічого не змінилося і в їхній позиції нічого не змінилося.
До речі, Андрій Плахов народився в Україні й володіє українською мовою. І, наприклад, мій фільм «Плем’я» отримав загалом 40 нагород у світі й кілька з них – у Росії. У тому числі премію «Ніка». І я отримував дуже хороші з матеріальної точки зору запрошення працювати в Росії. Й матеріально, й творчо хороші. Тобто, це не було запрошення зняти умовно кажучи фільм про «кривавих укропів» або про «велікіх чєкістов». Тобто, є бюджет і роби що хочеш.
– Звісно, сучасний російський кінематографі не вичерпується пропагандистськими фільмами. Той же «Левіафан» Андрія Звягінцева…
– … зараз на «Левіафані» воно все може закінчитися…І, звичайно, я всі ці пропозиції відхилив. І я не їздив на церемонію вручення «Ніки». Там був представник дистриб’ютора – «Плем’я» йшло в Росії. Вийшов представник дистриб’ютора і зачитав мою заяву із закликом звільнити Олега Сенцова.
До речі, користуючись цим ефіром, я прорекламую. 11 травня мине рік, як український кінорежисер Олег Сенцов перебуває за ґратами. По-перше, в інтернеті триває збір грошей на фільм про Олега Сенцова. Цю картину роблять випускники Разбєжкіної, там задіяна сестра Олега Сенцова. По-друге, 11 травня у київському кінотеатрі українського фільму «Ліра» (це колишній кінотеатр «імені Чапаєва») відбудеться акція солідарності з Олегом Сенцовим. Початок – о сьомій вечора, там буде шматок незавершеного документального фільму, буде фільм «Гамер», сестра приєднається по скайпу з Москви. І такі акції солідарності мають відбутися в кільком містах України. І хто бажає долучитися – ми будемо дуже раді. Приходьте підтримати.
– Готуючись до ефіру переглянув деякі Ваші картини. Про «Плем’я» – Вашу першу повнометражну стрічку ми поговоримо обов’язково трошки далі, але я от зараз зверну увагу на фільм «Глухота». Своєрідна предтеча картини «Плем’я» – 10-ти хвилинна короткометражка. І от не знаю, Ваш погляд як автора цього фільму – Ви ж не лише режисер «Глухоти», а й автор сценарію. Мій погляд як кіноглядача був таким: цей автомобіль, оцей «драндулєт», «жигуль» оцей, в якому міліціонер, здоровий, з пузом – таких міліціонерів потрібно називати «ментами», хай мене вибачають порядні правоохоронці, – і цей підліток, якого вони взяли «в оборот». Машина, замкнене коло, вони на нього тиснуть, вимагаючи певного підпису і домагаються свого. І він у такій ситуації не може нічого протиставити при всьому бажанні – мало того, що позбавлений дару мовлення, а ще й у такому оточенні. Це така певна аналогія, ці міліціонери – «менти» – це те, що зараз Росія робить проти України, як мені здається. А цей хлопець – він у цьому фільмі, принаймні, в цьому моменті, він програв. Хоча невідомо, як далі буде. Це Україна. От мені так здалося, хоча картина, звісно, 2010 року. А Ви зараз як вважаєте? Можна таку аналогію провести?
– Ну тоді ще не було війни з Росією, і якби все було більш-менш... тобто, напевно, можна...
– Йдеться про суб’єктивний погляд.
– Єдине, якщо в цьому дискурсі обговорювати таке активно, то в 2010 він програв, власне. А в 2012, в «Племені», він вже вчинив інакше.
– Що важливо.
– Так, пройшла еволюція. Звичайно, для мене це було все-таки інспіровано взаєминами з Батьківщиною моїми особистими, я маю на увазі, не з Батьківщиною-людьми, киянами, а з системою культурної влади, власне. І я думаю, що будь-яка людина, коли вона приходить, я правда давно не був, але приходить в ЖЕК, умовно кажучи, там вже, не дай Боже, яка-небудь міліція...
– Такий український «Левіафан». Насправді, Звягінцев не лише про Росію зняв.
– Там є відмінність, багато критиків писали, порівнювали. Те, що нас показали в Каннах, Звягінцев потім... багато фільмів були в одних програмах із «Левіафаном». І, напевно, були б в шорт-листі «Оскару», якби не зграя негідників, які здійснили цей злочин проти української культури. Я маю на увазі Український оскарівський комітет. Але менше з тим. І там підкреслили росіяни відмінність, що в «Левіафані» – це є абсолютно не американський, але й не український – в «Левіафані» ж герой не повстав.
– Не повстав абсолютно.
– Тому що в «Племені» він повстає...
– Україна – не Росія.
– У парадигмі американської міфології... Ви ж знаєте, що «Левіафан» інспірований історією цього... мужика, який зніс на бульдозері все місто.
– Так-так, американська історія, Звягінцев теж казав, в одному зі штатів.
В Росії багато людей, навіть «просунутих», не сприйняли «Левіафан», тому що це дуже неприємна правда
– Я думаю, що це принципова відмінність. І, можливо, тому в Росії багато людей, навіть «просунутих», не сприйняли «Левіафан», тому що це дуже неприємна правда. Проблема не в тому, що там корумпований мер, чи церква, чи ще щось, врешті-решт це є в кожному другому російському серіалі, але от він зачепив цю найболючішу точку, те, що герой не повстав. Герой не повстав, і це найприкріша правда.
– На відміну від Вашого фільму «Плем’я».
– На відміну від нашого міста Києва, нашого фільму «Плем’я», на відміну від...
– Майдану, зрештою.
– Я дивився фільм «Плем’я»: як і в «Глухоті», де в титрах має бути вказаний композитор, стоїть прочерк – немає. У Вас узагалі музики немає. Колись видатний іспанський кінорежисер, Луїс Бунюель, не дослівно, але за суттю точно цитую: «От, знімають хороші фільми, але ж музика присутня у 99 відсотках картин. А ви, – закликав Бунюель, – зніміть фільм взагалі без музики, як це важко!» Вам це вдалося.
Коли в кіно ти використовуєш музику, це певне насильство, певна маніпуляція глядачем
– У цьому немає великої моєї заслуги, тому що я, по-перше, дуже погано знаюся на музиці, та й існує така теорія: коли в кіно ти використовуєш музику, це певне насильство, певна маніпуляція глядачем, тобто якщо от зараз мене знімати і пустити за кадром сумну музику, значить, глядач буде розуміти, що я сумую, якщо пустити веселу – значить, я буду веселий. Тобто, це певна маніпуляція, оскільки і «Плем’я», і «Глухота», й інші фільми певною мірою псевдодокументальні, то це б виглядало недоречно. Якщо коли-небудь в мене буде ідея мюзиклу...
– Можливо таке?
– Я не знаю, поки що я собі не уявляю, але ніхто ж не знає, що буде далі в житті.
– Звісно, Ви знайомі з Сергієм Лозницею – теж відомий український режисер, він теж чимало знімав, як і Ви, короткометражні фільми, потім зняв дві повнометражні картини «Щастя моє» і «В тумані» за Василем Биковим, і потім зняв документальну картину – «Майдан». А Ви б могли зняти документальну саме картину – на цю кінематографічну стезю перейти? Не обов’язково про Майдан – про Донбас, про війну України та Росії, можливо, інші актуальні теми?
– Що стосується Сергія Лозниці, звичайно, ми знайомі, і він знаний в першу чергу як документаліст, він зняв дуже багато документальних фільмів, він є одним з видатних документалістів, потім він зняв ці ігрові фільми – «В тумані» і «Щастя моє». Я хочу Вам розказати з цього приводу дуже смішну історію. В мене є такий друг – Володя Тихий. Ви знаєте його.
– Так, я знайомий з ним, записували інтерв’ю...
– …«Вавилон-13»…
– …так-так, продюсер, Ваш побратим, можна сказати, кінематографічний…
– …так, з інституту ми знайомі, товаришуємо вже років двадцять. І з’явився фільм «Строк» свого часу. Ви пам’ятаєте, це коли були російські протести, а Володя – він насправді дуже прогресивна людина і він стежить за всякими технічними новинками, свого часу він, наприклад, познайомив мене з цифровою камерою Canon Mark II, яка, власне, здійснила революцію. І щось він мені дзвонив – він прилетів з Нью-Йорка, каже: «Чувак, я от думаю, зараз час – дивися, як росіяни зробили цей «Строк», ці якісь веб-серіали, це дуже цікаво, за цим майбутнє, короткі історії, інтернет». Це, напевно, рік 2012 був. Я кажу: «Володю, ну воно все добре, але в них веб-серіали ці працюють, тому що в них є, що показувати, а в нас немає ні чорта, що показувати. Що ти в цих своїх серіалах будеш знімати, поясни мені?». Сказав я йому це, і тут почався Майдан. І здійснилася мрія – відбувся «Вавилон-13», йому з’явилося що знімати в цих серіалах, це для нього склалося чудово, це дуже кумедно, люблю про це згадувати. Якщо серйозно – я ніколи не знімав документальних фільмів, серйозних, тобто може я щось і робив, якусь халтуру в дитинстві, щось для грошей, але справжніх документальних фільмів я ніколи не знімав і для мене це дуже складно, тому що в документальному кіно від тебе дуже мало, що залежить. В ігровому фільмі ти фактично бог – ти можеш збудувати світ таким чином, як ти хочеш і робити це нескінченну кількість разів, в документальному кіно ти сторонній спостерігач, так чи інакше, дуже багато залежить від героїв, від випадковостей, від всього, а в мене просто інший характер – я, як всі режисери, я люблю все контролювати. Тому я не зняв жодного документального фільму. В мене періодично з’являються ідеї, що може було б добре, але далі воно не йде, на жаль.
– І, нарешті, повертаємося, як я обіцяв, до Вашої першої повнометражної картини минулорічної – «Плем’я». Багато відзнак, учасник Берлінале – Берлінського кінофестивалю. Ні-ні, даруйте, це фільм «Глухота» брав участь у конкурсній програмі «Берлінале». Але ця картина («Плем’я») теж був на фестивалях. А зокрема Ви вже загадали, що і в Росії відзначили – і «Ніка» та ж. Ще важлива деталь – мені як прихильнику, – зізнаюсь у цьому: я прихильнику творчості видатного, ще радянського режисера, Андрія Тарковського, – на фестивалі в російському місті Іванове Ваш фільм теж був відзначений, що важливо. Звісно, кожен режисер – він самодостатній, всі ці порівняння не справедливі, але дійсно, можна назвати Ваш кінематограф артхаусним? Таким відстороненим? Чи Ви про це не думаєте, коли знімаєте чергову картину?
Це як порно – всі знають, що це таке, але ніхто не може теоретично пояснити
– Можна, але насправді дуже багато є плутанини з терміном «артхаус», останнє визначення яке мені подобається... Тобто, дуже багато є визначень. Знаєте, це як порно – всі знають, що це таке, але ніхто не може теоретично пояснити. Але найбільше мені подобається визначення: «це фільми, які показують на фестивалях артхаусу», умовно кажучи.
– Тобто, бажання зняти блокбастер, касове кіно, для Вас... тим більше, зараз же – продюсерський кінематограф і на пострадянському просторі взагалі. Тобто, треба гроші все-таки заробляти, якщо так цинічно говорити.
Жоден фільм не повертає грошей, які на нього витрачені
– Ні, це міф. Це не правда. Жоден фільм не повертає грошей, які на нього витрачені. Кіно збиткове. В Україні всі фільми збиткові.
– «Плем’я» нагадайте, як Вам вдалося зняти. Це ж серйозний проект і з фінансової точки зору.
Кінематограф держав Євросоюзу фінансується за рахунок, грубо кажучи, коштів платників податків
– Власне, як в будь-якій європейській державі, в кожній державі Євросоюзу є кінематограф. Це може бути Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Угорщина, Чехія. Кінематограф держав Євросоюзу фінансується за рахунок, грубо кажучи, коштів платників податків. Є країни, де немає кінематографії. Але вони всі розташовані в Африці.
– Голівуд – окремий випадок? Болівуд (Індія)?
– Почекайте, і Індія, і Сполучені Штати – це абсолютно інша історія, потім, вибачте, я боюся подумати, я думаю, що в одному районі Лос-Анджелесу більше кіноекранів, ніж в усій Україні. По-друге, я недавно там був і знов туди лечу зараз – представляти «Плем’я», там інша історія абсолютно, інша, ніж в Європі – не тільки, ніж в Америці, і мене часто дуже дивує, а інколи бісить, коли це роблять можновладці – чому нас порівнюють з Голівудом? Якщо там, українська, умовно кажучи, влада за своїм рівнем не відповідає Конгресу США? І ми беремо всі інституції – якщо вони не відповідають США, чому українське кіно потрібно порівнювати з американським? Українське кіно потрібно порівнювати не з Голівудом, а з албанським великим кінематографом, крім того, є мала європейська кінематографія, це офіційний термін, це держава, яка виробляє до 30 повнометражних фільмів на рік.
– Це ще у кращому випадку?
– Ні, не виробляє – вже зараз може все «колапснути», і, швидше за все, «колапсне», але я маю на увазі, якщо ми станемо малою європейською кінематографією – це буде щастя.
– Тобто, це такий певний зразок, на який треба рівнятися?
– Так, як Бельгія тощо.
– Були різні етапи в пострадянському розвитку України як кінематографічної держави – і ще за часів Леоніда Кучми, та й раніше, дуже серйозна криза була. Як не парадоксально, погодитеся Ви чи ні: під час попереднього режиму Віктора Януковича, як не ставитися до цією людини, яка втекла до Росії, нібито, його син, будучи депутатом, такі є дані – Віктор Вікторович Янукович – сприяв, не маючи конкретної посади в Держкіно, тому, щоб все-таки хоч якісь гроші виділялися на кінематограф. Це правда? Чи це міф?
Я думаю, це правда, що Віктор Вікторович Янукович, умовно кажучи, був патроном українського кіно
– Я один із небагатьох українських кінематографістів, дуже цікаво спостерігати еволюцію, тому що ти читаєш, наприклад, пост якого-небудь продюсера, що: «Я сьогодні бачила синьо-жовтий прапор, і в мене відбувся оргазм». А ти згадуєш, як було останні три роки, коли оргазм не відбувався від синьо-жовтого прапору, це трохи смішно. Я з небагатьох, у кого у друзях на Фейсбук не було Віктора Вікторовича Януковича, я ніколи в житті його не бачив особисто – просто не був з ним знайомий, але я знаю, що в «кіношному» середовищі є така історія, легенда, я думаю, це правда, що Віктор Вікторович Янукович, умовно кажучи, був патроном українського кіно. Не в тому розумінні – контролю фінансових потоків або ще щось, а от це був його проект – українське кіно, і треба сказати, що цей проект був успішний, тому що такого, як було за ці три роки в кіно, я маю на увазі кількість вироблених фільмів...
– 2010-2013 роки.
– Абсолютно вірно, за часів Катерини Копилової, коли вона керувала Держкіно, там такої кількості фільмів… При тому, що, я ж кажу, там і фільм «Плем’я», і наше «все» нової влади – фільм «Поводир»...
– «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка…
– …і «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», це все знято тоді, й знято найбільшу кількість. Це був найбільший розквіт за весь час, за 24 роки існування української держави. Це правда.
– Але ж от понад рік, як переміг Майдан, дуже дорогою ціною, і ціна ця платиться й далі, Янукович-батько, Віктор Феорович, зрозуміло, яка його роль з політичної точки зору і так далі, зараз не будемо тут різкі слова говорити… Після Майдану, як Ви кажете, може «колапснути». Що, український кінематограф знову завмирає?
– Якби так історично склалося, що, скажімо, коли прийшла «помаранчева команда» Віктора Ющенка, умовно, Помаранчева революція перемогла, ситуація в кіно була не така добра, як за Януковича, але вона погіршилася катастрофічно, зараз згадують ситуацію, коли на фінансування кінематографа на весь рік виділили 5 мільйонів гривень. За рік до програшу тієї команди, до зміни президента, тобто вона була гірше нікуди, з видатних якихось діянь можна згадати появу комісії з питань моралі, заборону якихось фільмів в прокаті, при тому, американських фільмів жахів...
– Ну зараз вже не існує ця комісія.
– Ні, заборона – я маю на увазі не комісію, а там Міністерством культури і так далі, тобто, Ви ж розумієте, коли немає реальних здобутків, то потрібна якась імітація діяльності. Зараз, знову-таки, дофінансовуються фільми, які почали зніматися за тієї влади, там десять фільмів є, здається, які наполовину зняті, але, власне, це не є великим якимось здобутком, тому що так завжди є – якщо бюджетні кошти почали витрачатися на фільм, потім може змінитися 47 влад, а фільм дофінансують, тому що це просто система функціонування тієї всієї історії. Нові фільми не запускаються, нам розказують – давайте введемо збір з цього, давайте введемо збір з того, я не розумію – то, може, треба ввести збір з чогось для того, щоб фінансувати, скажімо, Верховну Раду чи якісь такі речі. Тобто, вони можуть вводити збір, можуть не вводити, але система зараз зупинена. Тому що два рази на рік відбувалися пітчинги, на пітчингах визначалися проекти, які йдуть у виробництво, і потому, власне, вони фінансувалися і знімалися фільми.
– Зараз цього немає?
– Зараз відбувся пітчинг за нового керівника – Пилипа Ільєнка, але колегія не затвердила і, мені здається, що так особливо ніхто... ні, зараз час стагнації.
– Може, пане Мирославе, це об’єктивні чинники? Війна – тут Україні «не до жиру», як кажуть росіяни, не до кінематографу?
– Я з Вами згоден, звичайно. Воно все зрозуміло, і, напевне, люди подивляться і скажуть: «Що ж він таке каже, яке взагалі кіно, у нас війна». У мене є тільки дві контртези. Перша контртеза: я читаю свою стрічку новин у Фейсбук, і якщо вірити моєму Фейсбуку, так, виявляється, повно грошей є в країні, якихось дивних, якщо яка-небудь «Corruption.net» чи «Цензор.net» - всі пишуть, хто, де і що.
– Ви маєте на увазі корупційні оборудки з боку можновладців?
– Так, тобто, виявляється, що питання можна все-таки вирішити. А оскільки зараз якраз демократія, ніхто не боїться і всі...
– Проект Радіо Свобода «Схеми» теж займається розслідуваннями.
– Так, ну от, то виявляється, що в принципі можна знайти. А друга полягає в тому, що я ж... «Плем’я» в 40 країнах виходить, простіше сказати, де в Європі немає «Племені» – в Угорщині й у Португалії. В усіх інших країнах, в кінотеатрах, а також в Австралії, в Сполучених Штатах, в Британії, в Чилі – всюди виходить в кінотеатрах. Люди купують квитки і йдуть, на DVD потім виходить, таке. Я об’їхав всю Європу цього року, практично. Теж простіше сказати, де я не був. Як, на мій погляд, побудований Захід – є там 1 відсоток населення, так звані «інтелектуали» – всілякі журналісти, письменники, експерти та інші «бєздєльнікі» – це гуманітарії. Вони так чи інакше формують медіа-порядок денний. І на цей медіа-порядок денний так чи інакше реагують уряди. І ці інтелектуали знають, що за кожним солдатом російським, який прийшов воювати на Донбас, він прийшов туди разом з Толстим, Достоєвським, Чайковським і Чеховим. І це в них настільки сидить, в комусь більше, в комусь менше – Франція, Німеччина, і їм дуже складно. І якщо Україна не буде платити свій податок в європейську ноосферу, робити якийсь свій внесок, як, власне, Росія за нафтогроші переклала практично всіх своїх письменників, запхала практично всі свої фільми, я не знаю, скупала інститути. Звичайно, в нас немає таких грошей. То буде дуже складно викликати з боку тамтешнього істеблішменту, заточеного під культуру, тому що культура – це є замінник певної релігії в секуляризованому західному, безбожному, певною мірою, світі. Так от, якщо не буде якихось культурних маркерів, то буде дуже складно політикам, військовим і так далі викликати емпатію (співпереживання) у західних людей до нас. Вибачте, там скільки зараз людей загинуло в Непалі? Давайте собі скажемо, наскільки нас це взагалі бентежить?
– В Україні протягом конфлікту на Донбасі понад 6 тисяч тільки загиблих.
– І десь приблизно, здається, ця цифра співставна з кількістю загиблих у Непалі. Там кажуть, що може бути до 10 і 15. Нас в Україні, якщо ось серйозно, наскільки це емоційно зачіпає?
– Риторичне запитання.
– У принципі, не зачіпає. Я кажу жахливу річ, але не зачіпає. І є французи, які знають, що є Достоєвський, Чехов, Толстой, Російський балет Дягілєва і так далі й відбувається щось в Україні. І що ви хочете від француза? Культура – це просто справа національної безпеки, це дуже просто. На жаль, можновладці цього не розуміють, а коли зрозуміють – я не знаю.