Стосовно 1 травня, який ще з радянських часів є днем солідарності трудящих, постає низка запитань: чи є це святом і для кого, чи першотравнева демонстрація – спосіб привернути увагу до проблем трудівників або ж це пережитки минулого? Чи існує сьогодні запит в суспільстві на ліві ідеї і моделі? Відповіді на ці запитання у програмі «Донбас.Реалії» на Радіо Свобода давав голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.
Володимир Фесенко
– Свого часу Донбас був базовим регіоном для компартії. У 2000 році сталася трансформація в українській політиці. На той час закінчилася партійна система України, коли компартія була головною альтернативою влади, уявною альтернативою, як і в Росії до речі.
Утім, за них голосувало близько чверті виборців, тому звичайно комуністична партія була впливовою політичною силою. Але на початку 2000 року з’явилася Партія регіонів, яка достатньо швидко набрала політичну вагу, стала претендувати на лідируючі позиції в українській політиці. І перелом трапився між 2002-2004 роками. Саме тоді Партія регіонів та її лідер Віктор Янукович забрали собі велику частину електорату.
Щось подібне трапилося і в інших регіонах, з іншими партіями. Компартія орієнтувалася на російськомовних виборців і представляла саме цей сегмент: людей які поділяли радянські цінності, з ностальгією за радянським минулим. Водночас, це були проросійські орієнтовані люди, російськомовні у своїх культурних проявах.
А україномовні виборці, які все одно ностальгували за радянським минулим, голосували за соціаліста Мороза. Тут була маленька культурна історична відмінність. Але обидві втратили свої позиції на початку 2000 року. Тоді ліві погляди почала витісняти популістська політична тенденція. Партія регіонів сповідувала їх. Якщо комуністи казали, що треба збільшувати зарплати, пенсії, регіонали на практиці стали реалізовувати певні ідеї у популістській формі. Пізніше так само стала діяти Юлія Тимошенко від «Батьківщини». І вони забрали собі частину виборців з лівими поглядами, які відгукнулися на нові пропозиції.
– А хто сьогодні представляє ці ліві погляди у Верховній Раді?
Популістська складова присутня і у Ляшка. Той самий популізм є в «Батьківщині»
– Формально їх ніхто не представляє. Популістська складова присутня і у Ляшка. Але це у культурно-регіональному просторі української глибинки, Центральної України та Волині. Українська глибинка – бідна і бачить соціальний контраст між столицею, обласними центрами з одного боку, та жителями села, районів, маленьких містечок з іншого. І такі люди відгукуються на популістський радикалізм Олега Ляшка. Той самий популізм є в «Батьківщині», вона залишилася на політичній арені. Інколи вони з’являються і у «Народного фронту», менше але є і в «Блоці Петра Порошенка». Яскравого такого популізму зараз немає, як у часи, коли протистояли один одному Партія регіонів та «Батьківщина» і «Наша Україна». Утім, після ухвалення непопулярних соціально-економічних рішень оця популістська хвиля набирає силу.
– У центрі столиці тривав шахтарський протест. Що вони хотіли сказати цією акцією, та що означає «солідарність трудящих»?
Є реальна проблема у вугільній промисловості, проблемами хотіли скористатися представники ДТЕК
З іншого боку, намагалися використати ці протестні настрої, доповнити їх людьми у білих балаклавах, які хотіли дестабілізувати ситуацію у центрі Києва – в інтересах Росії
– Солідарність – це здатність об’єднуватися заради захисту спільних інтересів та цілей. Ми бачили політичну і громадянську солідарність на Майдані. Коли ми говоримо про шахтарів, то формально зовні це солідарність організованої праці. Але у нас профспілковий рух у значній кількості розділений. Коли ми говоримо про гірняків – там є офіційна профспілка і є незалежний союз шахтарів. Є реальний шахтарський протест, адже є реальна проблема у вугільні промисловості: частину шахт хочуть закривати, несвоєчасна виплата заробітної плати тощо.
Але цими проблемами хотіли скористатися, з одного боку представники ДТЕК (приватна компанія, яка належить Рінату Ахметову). Вона хотіла захистити свої позиції у вугільній промисловості, використовуючи шахтарські протести і направивши їх проти профільного міністра Демчишина. Можна по різному відноситися до його діяльності, але була чітко сформульована мішень проти якої треба було протестувати.
З іншого боку, намагалися використати ці протестні настрої, доповнити їх людьми у білих балаклавах, які не були шахтарями і явно хотіли дестабілізувати ситуацію у центрі Києва – це було в інтересах не опозиції навіть, а Росії. Починалося як протест шахтарів, профспілок гірняків, а потім його намагалися використати в олігархічних цілях та політичних.
– Яку роль сьогодні грає профспілковий рух?
Ми бачимо вплив профспілок, які залишилися ще з радянських часів. Федерація профспілок стала предметом боротьби різних політичних угрупувань
– Про кризу профспілок я чую ще з кінця 90-х років. Були люди, які намагалися це досліджувати, були спроби створити незалежну профспілку гірняків. Сьогодні ситуація суперечлива. Ми бачимо вплив профспілок, які залишилися ще з радянських часів. Своєрідний символ – згорілий Будинок профспілок у центрі Києва. Це відображає ситуацію профспілок. Ще до Майдану – федерація профспілок стала предметом боротьби різних політичних угрупувань. Партія регіонів намагалася взяти над нею контроль. З іншого боку, частково вони намагалися захищати інтереси трудящих, найманої праці. Утім, їхній вплив значно ослаб. Було намагання створити незалежні галузеві профспілки. Десь, як у гірників, проявилося сильніше, деінде – менше. Тому, на жаль, воно недостатньо сильне.
– Чи існує щось йому на заміну, можливо, соціальна солідарність?
– У нас неоднозначна ситуація із солідарністю. З одного боку, Майдан показав, що у кризовій ситуації наше суспільство готове об’єднуватися…
– Чи є показником ситуація у Донецьку?
– Я думаю, якби не було активного втручання з боку Росії та пасивності місцевої еліти, правоохоронних органів, то не було б такої кризи, яка відбулася у квітні минулого року. Донбас виявився відносно слабим місцем, тому вдалося його взяти під контроль. Там були сильніші проросійські настрої, так звана «еліта» зайняла двояку позицію – хтось нейтралітет як Ахметов, хтось підігравав сепаратистам і намагався використати їх у своїх цілях. Але була соціальна база. Були люди, які не довіряли новій київській владі, було чимало проросійськи налаштованих людей, були ілюзії.
– Наскільки сильний «лівий» елемент у цьому?
Учасники лівих партій та напрямків брали участь у сепаратистських заходах
– Він не був явно виражений. Учасники лівих партій та напрямків брали участь у сепаратистських заходах. Компартія брала у цьому участь, і не тільки у Донецьку, а й в Одесі, Харкові, Дніпропетровську. Тому що вони ідеологічно близькі до цього руху, вони теж проросійські налаштовані. Для них, як вони вважали, з’явилася можливість поборотися із націоналістами у Києві, з євроінтеграцією і допомогти Росії. Тобто вони були однією із складових, але не єдиною і не основною силою. Насправді там була така солянка у сепаратистському русі. Це була солідарність проти Києва. Значення зіграв певний оригінальний патріотизм – статус Донбасу з інтересами та особливими настроями. Донбас, який повинні почути, тоді активно використовували. А тепер хтось згадує про Донбас? Ні, хтось згадує про «Новороссію». Зараз від тої донбаської солідарності не залишилося й сліду, тому що багато людей чужих там зараз. Говорять про «Новороссію», це люди яким Україна не потрібна та Донбас у складі України, зокрема.