Київ – Віталій з Миколаєва до військкомату прийшов добровільно. З липня 2014-го ніс службу в Краматорську, де й отримав позивний «Чєрдак». У Донецький аеропорт Віталій потрапив наприкінці вересня 2014 року. Утримував позицію «Імпульс» у точці розвантаження БТРів. В інтерв’ю Радіо Свобода «Чєрдак» розповів про смерть товаришів, мужність командирів й «уроки патріотизму» від російських телеканалів.
«Ми зрозуміли, що їдемо в аеропорт тільки тоді, коли їхали по злітній смузі і там почали вибухати міни»
У вересні, коли наша бригада була у Краматорську, нам дали команду виїхати для прикриття відходу 93-ї бригади. Ми не знали, куди саме їдемо. Пам’ятаю, як заїхали в Тоненьке, щоб заправитись, і як ми їли яблука в садочку перед Пісками. І тут нам «різко» сказали сісти по машинах, ми завантажились в БТРи й поїхали.
Ми зрозуміли, що їдемо аеропорт тільки тоді, коли їхали по злітній смузі і там почали вибухати міни. Коли ми зупинились та відкрили апарель, то побачили, що знаходимося біля нового терміналу Донецького аеропорту. Буквально за два-три дні до цього ми були у Донецьку і дивились новини, де чули про те, що в ДАП все погано і що бійців там «піджимають».
Висадка була дуже складною для нас. Ми заїжджали вдень, хоча всі знають, що в Донецький аеропорт треба заїжджати вночі (вдень вивозились лише критично поранені, щоб встигнути врятувати їхнє життя). Мій взвод залишився у новому терміналі, а два БТРи третьої роти мали зайняти оборону в старому. Коли вони виїхали з-під «рукавів», які подаються до літаків, з-за рогу нового терміналу з’явився ворожий танк. Він двома вистрілами знищив два наших БТРи, де знаходились люди. В один – потрапив «кумулятивом» (артилерійський снаряд) й 8 чоловік отримали поранення, а у другий влучив «фугасом». Загинули всі 7 чоловік, які знаходились в ньому.
Це сталося через 5-10 хвилин після нашого заїзду. Ми цього не бачили, лише чули, як вибухали бойові комплекти. Потім повз нас потекла ріка зі свинцю.
Your browser doesn’t support HTML5
Українські військові у Донецькому аеропорту
Нам віддали наказ зайняти оборону. Ми були деморалізовані після того, як загинули наші товариші, але наші офіцери дуже нас підтримували. Покійний майор, позивний «Патріот», казав: «Все буде добре, нам треба протриматись, ми не можемо кинути наших хлопців».
«Ми за свистом визначали, як йде перезарядка ворожого танка»
Обстріли починались зранку, як тільки сходило сонце, десь опів на шосту. Ми потім жартували, що це «перші смс-ки прилітали». Стріляли в основному зі стодвадцятого міномета та з «саушки» (самохідна 152-міліметрова гаубиця САУ). І так кожного дня – мінометний або танковий обстріл. За час перебування в аеропорту ми навчились визначати на слух, коли їде наш танк, а коли не наш. За свистом визначали, як йде перезарядка ворожого танка і як довго він завантажує боєприпаси після використання свого бойового комплекту.
Коли ми там були, сепаратисти намагались «покласти» новий термінал. Один їхній танк «працював» зі сторони старого терміналу, ближче до «зеленки», а інший «працював» по нас і по «вишці» зі сторони гаражів, поруч із церквою. Вони били по верхніх поверхах, потрапляли в секції, вони дуже хотіли «покласти» термінал ще тоді. Але будівля була з металу, конструкція просто ходором ходила, але ті снаряди вона «відігравала».
Першого жовтня, приблизно о шостій ранку, танк прямим ударом влучив у наш «КАМАз» і у бочку із соляркою, що стояли у тиловій стороні нового терміналу. Там ми перебігали з одного терміналу в інший. З тієї точки хлопці теж «працювали» по сепаратистах і у них на бочі лежали магазини. І буквально за секунду перед вистрілом танка, була команда від наших коригувальників, що працюють «Гради». Це врятувало хлопцям життя, бо вони встигли підійти ближче до нас і заховатися за колонну. Коли снаряд потрапив у бочку солярки, вона почала горіти, вибухнули бойові комплекти і загорілася тилова частина нового терміналу. Слава Богу, тоді нікого не поранило.
«Тільки-но ми поставили смажити картоплю, почався обстріл із «Градів»
У нас було дуже багато поранених. Якби сепаратисти знали, що новий термінал тримають 10 чоловік, вони би нас шапками закидали. На другому поверсі була позиція «очі», там працював боєць, він дуже допомагав тим, хто був внизу. Коли терористи заходили на територію з боку парковки, він бігав від одного вікна до іншого, бив з гранатомета і робив вигляд, що нас багато.
Всі хлопці дуже сильно один одного підтримували. Пам’ятаю, якось ми намагалися посмажити картоплю. Ми тоді десь її знайшли, вона була гнилувата, але ми взяли ковпак від БТРа, який накриває колесо, зробили дірки у бочці з-під бойлера й кинули туди дрова. А воно не горить – тяги немає, то ми «раз» – із автомата – і тяга з’явилася. І тільки-но ми поставили смажити ту картоплю, як розпочався обстріл із «Градів». І ми їм такі слова: «Та ну, дайте ж хоч картоплю поїсти, їсти хочеться…»
«Хтось має бути покараним за те, що хлопці лежать там під уламками»
Виїхав я з аеропорту в ніч на четверте жовтня. Третього жовтня під час бою мене поранило гранатою, контузило і уламок потрапив в голову. Мене перебинтували й ми далі продовжували бій. І потім уночі, коли на наші позиції зайшла інша рота, нам сказали залишитись до ранку. Але командир сказав: «Ми будемо вивозити поранених».
Нас було п’ятеро. Ми, підтримуючи один одного, шкандибали злітною смугою до БТРра. Ми дійшли, залізли в нього, закрили апарель, закрили очі і поїхали у повній темряві.
«Ми показали: український дух незламний»
Я спочатку не розумів, чому ми там знаходимося? Чому й за що гинуть наші хлопці. За цей шматок металу?! Але нам все «пояснили» у російських новинах, бо там був прийом лише російських телеканалів. Так там розповідали, що аеропорт уже взяли «ополчєнци», і на відео вони ходили по «Метро» і робили вигляд, що то був новий термінал. І тоді ми зрозуміли: це наш аеропорт, це фортеця, яку треба обороняти.
Чим більше я там знаходився, тим більше я розумів, що він потрібен. Ми показали, що український дух – незламний. Коли я приїхав додому, завжди дивився новини, чи стоїть аеропорт.
Чому його зруйнували? Особисто мене там не було, коли він руйнувався, коли вибухали колони, коли падала «вишка» – символ аеропорту. Нехай у причинах розбираються воєнні критики та спеціалісти. Але я думаю, що винні мають бути покарані за те, що хлопці досі лежать там під уламками, і мами з дружинами не можуть отримати назад своїх близьких.