Гідон Кремер: «Йдеться про сенс професії музиканта»

Одеса – Рівне – Музикант не може лишатися осторонь актуальних подій, особливо якщо вони стосуються долі людини. Таку думку в інтервʼю Радіо Свобода висловив латвійський музикант Гідон Кремер. Разом із російським художником і філософом Максимом Кантором Кремер обʼєднав творчі зусилля у новій програмі «Протистояння двох світів». У ці дні програму презентують у Бельгії, кількома днями раніше показали в Одесі. У концерті поєднані твори латвійських, українських і російських композиторів минулого і сучасності. Назва другої частини концерту говорить сама за себе: «Росія: маски і обличчя».

Про те, як народився проект і чому Гідон Кремер дедалі частіше у своїй творчості звертається до проблеми збереження миру, він розповів Радіо Свобода.

Гідон Кремер: «Йдеться про сенс професії музиканта»

– Із чудовим художником, письменником, мислителем Максимом Кантором нас, можна сказати, звела доля. У нас є щось споріднене – потреба називати речі своїми іменами, ділитися болем, який зачіпає нас усіх, оточує нас усіх. Драматичні події останнього року особливо послужили тому, що хотілося створити проект, у якому ми могли б говорити про цю єдність ставлення до реальності.

Будемо сподіватися і сподіваємося, що мова не йде про нову, а саме – третю світову війну. Але війна триває – не лише фактична, вона, на щастя, зараз ледве затихла. Триває війна і медійна. Вона триває й у інших країнах – якщо подумати про Ірак, Афганістан, Сирію, Палестину... Ми хотіли говорити конкретно про Росію. І хоча я не росіянин за кровʼю, але доля Росії мені дуже важлива – зв’язки з російською мовою, російськими друзями, російською культурою дуже інтенсивні. Тому, коли ми замислилися, що можемо зробити – народився такий незвичайний проект.

Кажуть, нині це тренд – користуватися відео, кросовером – але те, до чого ми прийшли, чого домагалися – це ніяк не кросовер, адже синонімом його можна було б назвати ширвжиток. Адже кросовер звертається в першу чергу до того глядача й слухача, який чекає розваг і спрощує багато речей. Ми ж, навпаки, свідомо ішли шляхом певної конфронтації, провокації, певного екстріму, який дозволив би зазирнути в себе і свою душу. І я сподіваюся, що ця щойно народжена дитина (адже їй всього тиждень: ми показали цей спектакль-концерт поки лише в трьох містах – Клайпеді, Мілані, Одесі), і зараз летимо до Брюсселя. Найближчим часом відбудуться ще три вистави – у Брюсселі, Люксембурзі і Сан-Себастьяні в Іспанії.

Фрагмент концерту

– В Україні триває – ми це знаємо, бачимо, відчуваємо. І не всі представники мистецтва, не всі музиканти можуть приїхати в Україну – дехто просто через страх потрапити в цю ситуацію. Чому Ви не боїтеся – їдете сюди, акцентуєте увагу на українських проблемах?

– Я не байдужий до тих, хто страждає, і вважаю своїм обов'язком висловлювати співчуття, солідарність з усіма, кому погано. І це абсолютно очевидно, що все, що відбувалося за останній рік в Україні, мене дуже вразило. Просто я не міг собі уявити, що такий жах можливий. Чимало музикантів – я не хочу погано говорити про своїх колег, але – багато музикантів, художників намагаються відволікатися. Не скажу, що це завжди абсолютна байдужість, але це певний комфорт, за яким можна казати, що «ми займаємося чистим мистецтвом, нам не потрібно лізти ні в політику, ні в соціальні проблеми – ми шукаємо красу».

«Кремерата Балтика» – оркестр, який я створив з молодих музикантів трьох країн Балтії – теж шукає красу. Як ви мали змогу почути, і в сучасних творах латвійських композиторів (до речі, дякую Латвії за те, що вона підтримала, навіть ініціювала проект цього концерту). Ми шукаємо красу і в Чайковському, але ми хочемо поділитися почуттями з тими, хто на ці почуття здатен і кому ця підтримка потрібна. Тому мова не йшла про страх, хоча дехто запитував мене, чи не небезпечно їхати в Одесу. Але я на це дивлюся спокійно – від долі не втечеш. Ось землетрус у Непалі: землетруси бувають природними, а бувають інсценовані політиками. Нам хотілося говорити не про хліб насущний, а про те, що важливо зараз.

Якщо ви порівнюєте з «Гернікою», то ви праві по-своєму. Адже мистецтво може сказати те, що слову, може, навіть непідвладне. Картини Максима Кантора тим і сильні, що є дуже правдивими. Я розмовляв із однією з наших українських знайомих , і запитував її, чи впізнаване те, що вона побачила на концерті. І отримав позитивну відповідь. Тому що , я думаю, що навіть для тих, хто вражений силою цих картин, поєднанням відомої музики з комусь невідомим художником (хоча Максим Кантор , безумовно, заслуговує на те, щоб бути відомим, і в багатьох країнах, зокрема в Росії, він все ж таки відомий художник і письменник), але, в певному сенсі, музика Мусоргського, оскільки їй значно більше років, звичайно, більш відома.

Певна небезпека існувала в тому щоб схрещувати класику, яку ми всі любимо, з картинами сьогоднішнього дня. Але цей мій замисел існував ще до того, як я знайшов Максима Кантора як однодумця. Я шукав партнера на цей проект, і щасливий, що цей партнер виявився таким чудовим художником.

«Землетруси бувають природними, а бувають інсценовані політиками» – Гідон Кремер

– «Реквієм» Ігоря Лободи, який ми також слухали на концерті –​ я вперше почула про нього з інформації про Ваш концерт у Гонконзі.

– До мене вже був прецедент виконання (щоправда, скороченого варіанту) цієї п'єси молодою грузинською скрипалькою Лізою Батіашвілі. Я був дуже приємно здивований тим, що вона насмілилася зіграти такий «біс» в концерті, в якому вона виступала з Валерієм Гергієвим, котрий явно займає абсолютно іншу позицію. Коли я почув про існування цієї музики, я звернувся до композитора й отримав ноти. З'ясувалося, що цей твір значно більший, ніж просто «бісок». Але все одно я поважаю Лізу за те, що вона зробила цей крок. І, продовжуючи говорити про те ж саме, я вивчив усю п'єсу, і з дуже малими скороченнями виконав вперше у Гонконзі, потім - у Берліні, і зараз я був щасливий зіграти цю п'єсу був в Україні, адже дух цього твору веде до України, не випадково там використовується українська пісня – вважаю, що це чудовий твір («Реве та стогне Дніпр широкий» – авт.).

– Якщо говорити про співробітництво з українськими композиторами, музикантами – Лобода, мабуть, нове імʼя, а ми ж пам’ ятаємо Сільвестрова, твори якого вчора звучали на концерті. Також Мирослава Которович – якщо не композитор, то чудова виконавиця. До речі, в Мирославиному ансамблі «Артехатта» я справді бачу якісь ідеї від «Кремерати». Це справді так?

– По черзі. З композиторів, з якими ми співпрацюємо, у першу чергу треба говорити про Валентина Сільвестрова, чий великий твір – «Посвята» – я записав на диск багато років тому. Окрім того, я грав інші різні його твори. Зокрема, його твори входили до нашого диску, який був нагороджений «Греммі». З Валею Сільвестровим ми творчо поєдналися давно, і я був радий розпочати в Одесі цикл Мусоргського твором Лободи й завершити Сільвестровим. Вийшла така собі рамка цього проекту. Хоча спочатку, зізнаюся, я думав про інші твори. Але згодом, під час пошуків оптимального варіанту для презентації цієї ідеї, не тільки для України, а взагалі) якраз обрамлення двома українськими композиторами твору класика-Мусоргського видалося найбільш доцільним і, по-моєму, найбільш переконливим. Що стосується співпраці з українськими музикантами, то я можу згадати й інших композиторів – Віту Польову, скажімо, Валерія Кікту. Це було давно, але було. І, в першу чергу, варто згадати співробітництво з моїм близьким другом – диригентом, письменником Романом Кофманом. Це просто частина мого життя.

Мирослава Которович – ви праві, «Артехатта» і є свого роду дитя її власного життя в «Кремераті Балтиці». Мирослава, яку я знаю з дитинства, з народження, багато років грала в «Кремераті», і, природньо, я багато інших молодих людей, які побували в «Кремераті», перейняла щось із духу «Кремерати». Вона розвиває це в своєму ансамблі по-іншому, в неї свої проекти, свої ідеї. І дай Бог їй удачі, тому що в неї чудова молодь, вони нам представилися в мій минулий приїзд до Києва. Було приємно познайомитися, я їм бажаю довголіття, адже я керую «Кремератою» вісімнадцять років і знаю, як важко тримати колектив згуртованим. Але Мирослава сповнена такого ентузіазму і таких ідей, що я вірю: вона доможеться свого, і її колектив буде рости й рости.

Зі «Щедриком» також було багато виступів, зокрема, твору Романа Кофмана «Зі світу Антуана Екзюпері», «Щедрик» приїжджав також на фестиваль до Локенхаузу в Австрії, яким я керував 30 років («Щедрик» з’являвся там два чи три рази і давав прекрасні концерти – зокрема, можна почути на дискові виконання «Щедриком» «Літургії» Мессіана). Керівники «Щедрика» – спочатку Ірина Сабліна, а тепер – донька Кофмана і Сабліної Маша – істинні служителі Музи. У «Щедрика» теж є неймовірний потенціал для передачі чистоти звуків. Дитячі голоси – це щось особливе, не випадково їх часто пов’язують з ангелами.

– Гідоне Маркусовичу, «Моя Росія», «Росії - з любов’ю», Musika Liberat – усі ці концерти начебто присвячені Росії, однак багато сприймає їх «в піку» Росії... А насправді?

– Ви назвали лише частину концертів. Хоча це не абонемент, і кожен із них мав свою складову і спрямованість. Першим концертом цього роду в Лейпцігу ми виконували Четверту симфонію Арво Пярта, присвячену Михайлові Борисовичу Ходорковському (він тоді був в ув’язненні). Концерт Musika Liberat у Страсбурзі,в якому взяли участь Марта Аргеріх, Міша Майський, Женя Кісін, Роман Кофман, Анатолій Кочерга – усе це була заявка про необхідність Свободи для тих, хто незаслужено відбував покарання, хто страждав – це був знак співчуття, тихий вигук, крик душі про те, що в цих ув’язненнях, у цьому насиллі є щось антигуманне.

Концерти у Берліні, Дрездені, які також у своїй назві мали слово «Росія» ( як і друге відділення «Росія: Маски й обличчя» під час виступу в Одесі) – Росія, безумовно, є фокусом цих програм, а звернення полягає в бажанні бачити Росію кращою, ніж вона нині є. Бачити її без того насильства, без того дивного пафосу патріотизму, який змішується із бажанням повернути Радянський Союз.

Я справді переймаюся Росією. І тому дуже багато тих явищ, якими Росія не повинна хвалитися, але хвалиться впродовж останнього року, мені чужі. Але це не означає, що я збираюся йти на барикади або займатися політикою. Наш проект, хоч він, звичайно, обрамлений якось критичною нотою приглядання до феномену зла й жаху (про що свідчать усі картини Кантора і картини про біженців, і картини, де впізнавані не лише вагони метро, не тільки люди, які страждають, не тільки марення ЗМІ тощо) – кричить про те, що ідеологія, яка нав’язується всім, зомбування людини – з розряду хворобливих. Але чомусь чимало хто намагається цього не помічати, пройти повз. І, як ми всі знаємо, думки про те, що добре, а що погано, розділилися: суспільство, можна сказати, розкололося – розколена опозиція, розколене розуміння того, що відбувається. Мені здається, високий рейтинг на виборах іще не говорить про те, що це – здорове суспільство. Якщо ми згадаємо, який рейтинг був у Чаушеску незадовго до того, як його не стало – аналогія напрошується сама за себе.

«В російському суспільстві існує певна аморальність» – Гідон Кремер

– Ви не забарилися відреагувати на смерть Нємцова. І зробили це не музикою, а словами – зверненням.

– Тому що це мене вжахнуло в переліку тих подій, які хвилювали мою душу. Це була ще одна безглузда смерть, ще один доказ того, що навколо коїться жах, що це варварство, і цього не було б, якби не було всеохопної брехні, спочатку прихованої, потім відвертої. Лишається фактом, що в суспільстві існує певна аморальність. Чи хоче хтось бачити цю аморальність або приймати цю аморальність за патріотизм – це справа кожного, і не мені нав’язувати свою точку зору. Але я просто вважаю своїм артистичним обов’язком відгукнутися на це – не стільки словами, як зараз в інтервʼю, скільки своєю справою. Адже в словах я можу іноді бути неточним, а в своїй справі я розбираюся більше.

Для мене просто важливо, щоб моя справа змусила – зокрема, ось цей спектакль, який ми зробили спільно з Максимом Кантором – щоб він викликав у кожного якусь реакцію. Замислитися про себе, про свою власне ставлення. Ми не нав’язуємо своє музикою і зоровим рядом якecь одне ставлення – це не лозунг, наше творіння – не ідеологічний захід. Але це – те, чим мистецтво повинне займатися. «Дзеркало душі» – гарні слова, але не тільки. Ось те, що ми можемо побачити, якщо ми відкриті до сприйняття. Якщо ж ми від нього зачиняємося і надаємо перевагу формулі «це не має до нас жодного стосунку, і навіщо увесь цей жах нам – і так погано, і який це стосунок має до Мусоргського», тощо.

Якщо ми переповнені забобонами й застереженнями – те, що було показане і зігране, не дійде. Боротися з цим немає сенсу. Але зробити спробу зазирнути за рамки твору, зробити спробу розбудити тих, хто спить, не чує або не бачить – це і є те, до чого ми прагнемо. Якщо навіть у залі не вся тисяча, а лише 50 людей відгукнуться на це, наша мета досягнута. Мова не йде тут про успіх, ми можемо його домогтися іншими репертуаром і проектами. Зараз я дуже щасливий з того, що цей проект існує, адже є такі прекрасні слова поета: «У всьому хочу я дійти до суті» – так ось, цей проект – про суть.

– Пелеціс, Пярт – християнські за своєю суттю, світоглядом і своїми творами. У цьому ряду ще є композитори, з якими Ви співпрацюєте?

– Християнські цінності – вони нарівні з цінностями інших релігій. Загальні цінності людства – від них відрікатися немає сенсу. Швидше потрібно відрікатися від наукового комунізму, а від християнства, або навіть мусульманства, іудаїзму – відрікатися немає сенсу, тому що це – те, що має стосунок до культури, історії людства. Так, ми виконуємо музику різних, не тільки християнських, композиторів. Але ми живемо в цивілізації, ближчої до християнства, тому цілком логічно, що в колі виконуваних нами композиторів багато християнських. Зокрема Джон Тавене – чудовий англійський композитор, якого нещодавно не стало і який у своїй творчості звертався до християн і навіть до православ’я.

–У минулому році Ви відкрили світові Мечислава Вайнберга. Радянські глядачі знали його по фільмах, мультфільмах, і раптом він відкрився зовсім іншим…

– Про Вайнберга я можу говорити зараз годинами, бо я зараз зайнятий тим, щоб Вайнбергу віднайти його гідне місце в ряду класиків сучасності, класиків російської музики. Думаю, що Мечислав Вайнберг хоча польського походження, його потрібно зарахувати до найважливіших російських композиторів, на рівні з Шостаковичем, з яким він дуже дружив.

Є дуже багато застережень щодо Вайнберга. Часто кажуть, що він був учнем Шостаковича. Так, це факт, але це було тільки з самого початку. Насправді він був колегою Дмитра Дмитровича, і вони обмінювалися ідеями. Можна віднайти сліди Шостаковича у творчості Вайнберга, але можна знайти і сліди Вайнберга у творчості Шостаковича.

Я, на свій сором, відкрив для себе ім’я Вайнберга тільки кілька років тому. Але зрозумівши, якої сили, пронизливості, важливості цей композитор, у якого, безумовно, є свій почерк, я за останні 5 роки разом з «Кремератою» здійснив багато проектів. І не тільки з «Кремератою» – в камерній музиці зіграв також його скрипічний концерт. Вайнберг у мене задіяний ще у великій кількості задумів. Зокрема, у червні буде цілий міні-фестиваль із чотирьох концертів за два дні – у суботу й неділю 13-14 червня ми зіграємо разом з «Кремератою» чотири концерти з приблизно 15-ма творами Вайнберга у Віденському «Мюзікферайн» – одному з кращих залів світу. Сподіваюся, це також послужить тому, щоб ім’я Вайнберга було відкрите багатьма слухачами.

Не випадковим, мабуть, є і той факт, що за диск Вайнберга, який був нещодавно випущений, «Кремерата Балтика» і я (зокрема й соліст Даниїл Трифонов) були номіновані на премію «Греммі». І це не важливо, що ми її цього разу не отримали – головне, що цей диск був помічений, і це ще один маленький крок до відкриття Вайнберга, творчіcть якого я бажаю відкрити кожній людині, яка любить музику.

– Ви даєте дедалі більше самостійності своєму оркестрові...

– Я хочу самостійності своєму оркестрові, тому що це – мої діти. Ці діти за 18 років дуже помінялися, тому що зараз з першого складу лишилося, по-моєму, п’ятеро. Я ніколи не викладав у жодній музичній академії світу. Хоча ще на зорі моєї юності мій великий учитель, одесит Давид Федорович Ойстрах, пропонував мені стати його асистентом. Але я тоді був більше зацікавлений у концертуванні, вважав, що педагогіка – не моя справа. Коли ж мені виповнилося 50, я зустрівся з цією молоддю з країн Балтії, зібрав їх докупи. Думав що це – «любов на одне літо», тому що в мене був фестиваль в Локенхаузі, про який я вже згадав, і темою «Локенхаузу» були країни Балтії, які на той час якраз отримали незалежність. Тоді ж народилася ідея зібрати оркестр із молодих музикантів Балтії.

Коли ж я побачив цих молодих людей з відкритими, палаючими очима – я зрозумів, що не попрощаюся з ними просто так, після цього літа, і що цей проект потрібно вести далі. Як сказав тоді один мій близький друг, «це – найкраще, що ти зробив у своєму житті». Мені хотілося побудувати місточок зі свого балтійського минулого, балтійського походження, у майбутнє цих хлопців і дівчат. І ось цей проект існує вже 18 років, змінюються покоління. Під час концерту в Одесі і оркестрі грала донька однієї зі скрипальок, які починали цей оркестр. З’явилося багато нових учасників, але це – не те, ніби концерт існує на ротаційній базі, і кожне турне – це нові люди. Ні. Це просто закономірно, що за 18 років хтось пішов іншим шляхом, хтось віднайшов собі роботу в Італії, Іспанії, Німеччині, хтось став більше уваги приділяти сім’ї та своїм трьом дітям. Шляхи Господні невідомі, але ідея проекту збереглася. Дуже багато молоді з’явилося, середній вік – приблизно 28-29 років.

– У Гідона Кремера є ще й інша спадщина – книги. Всі читали «Обертони», які можна знайти в інтернеті. Де знайти решту книг, цікавих музикантам?

– Хоча я не графоман, але написав достатньо багато. Це не настільки література (я не бачу себе письменником), але бажання поділитися своїми почуттями, досвідом – з усіма, хто в цьому зацікавлений. Ці останні книги включають в себе старіші видання. Тому якщо ви хочете знайти ці книги, звертайтеся до видавництва «Новое литературное обозрение». Там видані основні книги – «Інородний артист» і «Зізнання міражиста». Ці два томи включають основні есе, оповідання, зокрема згадані «Обертони», і найперше – видані «Уламки дитинства», і останню мою книгу, звернену до молодого покоління, яка має назву «Листи до молодої піаністки».

Останнє творіння, яке народилося в дорозі (адже писати ніколи, я увесь час подорожую) – це «Декалог музиканта-виконавця». Це – своєрідні заповіти в безпосередній формі: не стільки повчання, як роздуми про те, що ми повинні робити, а чого не варто.

– Музикант не повинен бути просто інструменталістом – мабуть, про це?

– Ви маєте рацію. Музикант не повинен бути інструменталістом у тому вузько професіональному значенні. Він повинен бути тільки блискучим інструменталістом, але він повинен інструментувати своє життя, свою позицію: чому він узагалі виходить на сцену, навіщо він взагалі цим займається. Не випадково епіграфом я обрав фразу Пастернака: «Відомим бути – некрасиво, не це нас піднімає ввись». Тому мова не йде про успіх, до якого так прагнуть багато талановитих молодих людей. Я, мабуть, у своїй юності теж цим грішив. Але мова – про сенс нашої професії, сенс нашого існування. І ось на сцені Одеського театру розумів, що в тому, що я роблю зі своєю «Кремератою Балтикою», цей сенс можна віднайти.