Військовий у мирному житті запитуватиме себе: «Чому я мав воювати за нього?» – Жерегі

І держава, й українське суспільство мають приділяти більше уваги питанню психологічної реабілітації бійців АТО. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода заявив документаліст Крістіан Жерегі, який також є бійцем добровольчого батальйону «Київська Русь». Крістіан Жерегі є креативним продюсером проекту «Зона АТО. Повернення», що має на меті привернути увагу до питання соціальної підтримки вояків.

– «Зона АТО. Повернення» – проект, на який зараз Ви і Ваша команда збираєте гроші. Мета – зняти соціальні ролики, які б звернули увагу суспільства на питання психологічної, соціальної реабілітації військових після того, як вони повернуться у мирне життя. Як Ви плануєте це робити? Як зробити так, щоб відеоролик чи соціальна реклама дійсно звернула на це увагу? І взагалі оце питання психологічної реабілітації бійців – наскільки зараз на нього звернена увага суспільства?

Підтримка і вдячність навіть незнайомих людей дуже допомагає військовим – Жерегі

– Розумієте, Україна 20 років не вела військових конфліктів, думаю, всім це відомо. Після 89-го року, після повернення бійців з Афганістану, ця проблема, скажімо так, активно приховувалася. Не існувало повноцінної підтримки програм реабілітації. Донині ті, хто повернувся з Афганістану, – нам знайома ця проблематика, ми дуже багато спілкувалися ще навіть на Майдані з тими, хто пройшов афганський конфлікт, – дехто так і не повернувся досі до повноцінного життя. Десь щось недоліковано, існують якісь колізії, конфлікти з суспільством. Зараз дуже важливо, на нашу думку, спиратися на іноземний досвід, досвід країн, де контингент брав участь у воєнних конфліктах, і тих, які допомогли адаптації та поверненню бійців до мирного життя.

Крістіан Жерегі

Для цього ми зараз у складі команди, що складається зокрема й із іноземних фахівців – присутні спеціалісти з Америки, Європи – з точки зору аналітики, з точки зору антропології, психології тощо, цю проблему розкладаємо на складові. Розбираємо, яким чином був поданий меседж через медіапростір, через ЗМІ, донесений як до бійців, так і до суспільства. Зокрема співпрацюємо з однією з ініціатив, які запустила Тетяна Ричкова, помічник міністра оборони, одна з наших найвідоміших волонтерів, із тих, хто починав найпершими, лідерів волонтерського руху в Україні ще з часів Майдану.

– За Вашими спостереженнями, які країни успішно впоралися з цим викликом? Взагалі, наскільки успішно можна вирішити це питання?

– Проблема в тому, що, наприклад, в Україні зараз інституції, яка дала б чітке розуміння, що у частини військового контингенту існує бойовий посттравматичний стресовий розлад (те, що в народі зветься «афганський синдром»), на сьогоднішній день не існує. Статистика, аналітика у цій сфері дуже розрізнена.

Немає єдиної державної програми. Якщо звертати увагу на досвід країн, які вже з цим стикалися, можна побачити, що, наприклад, Америка, Велика Британія, Франція – там держава, приватні ініціативи завжди підтримували кампанії в медіа, кампанії в пресі щодо наслідків.

​

​Це ж стосується не лише бійців. Посттравматичний розлад – лише частина загальної проблематики. Наприклад, окрім бойового (розладу – ред.) – того, що у солдатів, є ще посттравматика, яку мають мирні жителі або люди, які якимось чином потрапили в зону бойових дій чи перебували там. Всі ці люди, їхня інтеграція в суспільство через якийсь час уже не є такою простою, якою здається.

Ця проблематика розкладається ще на багато-багато частин. Все це – частини одного комплексу, до якого ми, скажімо так, не готові. Ми всі вступили у війну не готовими до неї. Зараз, під час воєнних дій на сході України, намагаємося максимально згладити ті ефекти, які виникнуть після воєнного конфлікту.

– На кого має бути орієнтоване таке відео? На всіх громадян чи на тих, які ухвалюють рішення на державному рівні? Очевидно, що це потребує якоїсь державної програми або безпосереднього втручання держави в це питання.

– По-хорошому, однозначно у державі має існувати єдина державна програма, мають існувати реабілітаційні центри, програма психологічної підтримки як бійців, так і їхніх родин, програма підтримки там, у зоні бойових дій. Зокрема – й безпосередня директива для командування підрозділів, щоб командири пояснювали бійцям. Мають бути закріплені психологи. Це, знов-таки, якщо брати схему, яка існує та успішно застосовується у світі.

У Радянському Союзі про це ніхто не думав. Зрештою, ставлення до солдата як до витратного матеріалу існує в самій системі, яку ми поволі зараз намагаємося викоренити. За кордоном завжди, наприклад, після бою існує таке поняття, як дебрифінг, коли командир або психолог, закріплений за підрозділом, розбирає бойову ситуацію. І самі солдати, які брали у ній участь, виговорюються, звільняються від цього – воно не йде до підсвідомості, не залишається там, як образ чогось страшного. Адже на фронті ти бачиш страшні картини. Коли людину, з якою ти дві хвилини тому обіймався, спілкувався, яка стала за якийсь час твоїм кращим другом, коли ти бачиш його як мінімум вбитим, а ще, як правило, після якогось обстрілу, – це страшна травма. І правильний підхід, правильні превентивні заходи – це теж частина цього всього.

Відповідаючи на Ваше питання, підводячи підсумок: у першу чергу, такі медіапрограми, скажімо так (ми не говоримо про публіцистику, про журналістику, тому що не кожен, хто повертається звідти, має бажання читати новини чи дивитися телевізор), – важливо донести до самих військових, до кожного, хто це пройшов, що немає нічого страшного в тому, щоб звернутися (за допомогою – ред.). У нас існує табу цієї теми в суспільстві. Немає нічого страшного в тому, що ти отримав поранення й звернувся до медика. А от якщо, скажімо, у тебе існує якась програма після стресу в голові, яка не дозволяє тобі нормально спілкуватися з людьми, – ця тема у нас під абу. Бійці не хочуть: мовляв, ну як це так, я піду? Їх навпаки це злить, якщо хтось їм каже про це. Мовляв, як це так, я піду звернуся до психолога, психіатра? Я – не хворий психічно. Це – табу, це соціальне табу.

– Узагалі на фронті бійці мають можливість отримати якусь психологічну допомогу, на прикладі батальйону «Київська Русь»? Чи приїжджають волонтери-психологи безпосередньо до лінії фронту, щоб поговорити з бійцями?

– Однозначно приїжджають. Але, знов-таки, це – не єдина програма, а волонтерська. Наприклад, командир батальйону «Київська Русь», капітан Андрій Янченко – один із тих небагатьох командирів, хто дійсно переймається цією проблемою і дійсно знає проблематику. І навіть попри це, без державної підтримки, як у командира,у нього зв’язані були руки, в тому плані, щоб допомагати бійцям – коли ми вступили в бойові дії, йому було, м’яко кажучи, не до цього.

Якщо Ви питаєте про конкретний приклад батальйону: у «Київській Русі» були на волонтерських засадах психологи, які зокрема надавали якусь моральну, психологічну підтримку бійцям. Потрібно сказати, що зараз, зустрічаючись із хлопцями, які пройшли вихід із котла під Дебальцевим, наприклад, більшість із них, завдяки цій допомозі все-таки почувається краще, ніж ті, хто взагалі її не отримував. Це видно по очах. Люди не замкнулися в собі, люди продовжують спілкуватися, люди не стали заливати своє горе алкоголем і якось більш адаптовано зараз продовжують спілкуватися. Вони не пройшли стадію деморалізації, вони готові зараз знову повернутися на фронт – завдяки лише невеликій частці превентивних заходів, яких вжив командир батальйону і психологи, які перебували на той час на фронті разом із бійцями.

– Ще щодо соціальної кампанії на актуальну тему. Приклад: приватна ініціатива, проект Veteran Vision Project. У США студент Девін Мітчел подорожує країною і фотографує військових, які повернулися з фронту. Одна з проблем, показаних на його фотографіях, – це потяг ветеранів до суїциду. Чи має бути соціальна кампанія на таку тему шокуючою, щоб вона дійсно досягнула своєї мети?

Veteran Vision Project (Фото: Devin Mitchell)

– Є різні способи пробудити в людях самосвідомість, у суспільстві. Зробити активною якусь реакцію, порушити це питання в медіасередовищі, у ЗМІ, зробити так, щоб говорили люди. Один із них – так, це якісь шокуючі кампанії. Але, знову ж таки, потрібно зважати на специфіку суспільства, специфіку ментальності. Для пересічного американського жителя існують одні прийоми, які є більш зрозумілими, близькими й якнайкраще донесуть меседж, який несе автор якогось соціального продукту.

Для українського суспільства варто враховувати, що для активної частини суспільства рік був дуже важкий: був Майдан, потім була морально важка кримська поразка, окупація Криму, після того – постійна напруга у зоні АТО. У нас суспільство вже шоковане – настільки, наскільки це можливо. А зараз дуже важливо донести якісь меседжи до тієї частини, яка не витрачає зараз всі свої ресурси, зусилля, яким байдуже те, що відбувається в країні. Це дуже важливо.

– Одна з груп психологічної допомоги військовослужбовцям працює зараз на території Михайлівського собору в Києві. Можливо, ця інформація буде для когось корисною: це – допомога безкоштовна. Ми попросили священика Сергія, який працює в цій групі, розповісти про те, з якими проблемами стикаються військовослужбовці після того, як повертаються в мирне життя.

Священик Сергій, заступник голови синодального відділу соціального служіння і благодійності УПЦ КП: «Військовослужбовець приїжджає додому і часто бачить іншу обстановку. Перше почуття – несправедливість, тому що ти там воював і віддавав своє життя, а тут нікому не потрібен – від влади і до людей навкруги. Хтось ним пишається, а іншим – байдуже. Неповагу відчуває до себе – це також одна з ознак посттравматичного стресового розладу: мовляв, я нікому непотрібен. У сім’ї також може бути сприйнятий недостатньо з любов’ю, тому що він повертається іншим, і сім’я його бачить іншим. Він сам може бути агресивнішим, може кричати уві сні, роздратовуватися, зловживати алкоголем. Часто самі військовослужбовці цього не помічають. Вони бачать, що навкруги щось не так відбувається, але своїх недоліківне помічають.

– Чи Ви бачите зараз, що держава рухається у правильному напрямку у вирішенні цього питання? Чи це зараз залишається лише на рівні приватної ініціативи?

– Приватна ініціатива – один із засобів – як у нас, так само і в інших країнах – через культурну сферу дозволяє доносити меседжі. Хотілося б бачити, звісно, щоб хтось із депутатів, представників народу, в уряді зараз так само був би зацікавлений, так само порушував це питання. Хотілося б бачити структуровану державну програму, яка б містила як превентивні заходи, так і боротьбу з наслідками проблеми.

Щодо коментаря вище: це – абсолютна правда, і проблема не лише в самих військових. Найближчим часом нам іще доведеться з цим зіткнутися, чим далі будуть іти бойові дії, тим більше це буде посилюватися, набирати обертів. Адже у нас в АТО брали участь більше ніж 100 тисяч людей. Наближеною до безпосередніх учасників бойових дій була ще третина населення.

Щоразу, коли військовий потрапляє у мирне життя і бачить людину, яка не пішла на війну, завжди буде це психологічне зіткнення: «Як це? Чому я мав воювати за нього?». А в того, хто не пішов на війну, завжди є внутрішнє виправдання, і він завжди буде так чи інакше цей спротив показувати. Це на рівні простих людських взаємодій: водій таксі, охоронець якогось клубу тощо. Поки не мине час, це завжди буде достатньо гостре питання. І, звичайно, призводитиме постійно до якихось кризових, критичних ситуацій.

– Це питання, що людина не бачить вдячності за свій героїзм – тобто людина очікує, що це буде якась вдячність від держави, на рівні соціально-економічної підтримки? Чи це стосується визнання з боку саме громадян? І в якому вигляді тоді оця вдячність з боку громадян повинна бути?

– Так заведено, що ми не звикли чекати від держави якоїсь подяки, і навіть якась компенсація військовому за поранення, наприклад, більшістю військових сприймається як неочікуваний сюрприз від держави – так само, як і якісь нагороди, чи навіть визнання учасником бойових дій. Питання полягає саме в подяці від звичайних жителів, якої часто люди не бачать. Так, є активна серцевина, яка зустрічає хлопців із поїзда, проводжає. Але після цього людина потрапляє в якесь соціальне середовище, стикається з якимись побутовими проблемами і бачить колосальне нерозуміння, колосальну протидію зсередини, з боку звичайних громадян. І саме це призводить до дуже гострих конфліктних ситуацій.

– Уявімо ситуацію. Навіть серед моїх колег розповідають: їхала в метро, побачила військового, і не знаю, що зробити. Він заходить у вагон метро, а всі мовчать. Можливо, хтось хотів би щось сказати, але не знає, наскільки це коректно. От чи мають випадкові люди висловлювати якось вдячність? Чи мова йде про те, що людині потрібно показати розуміння на рівні родини, на рівні друзів, сусідів, тих, хто безпосередньо контактує?

– Однозначно на рівні родини, у людини, яка повернулася з фронту, всі розмови будуть про війну. І йому набагато простіше говорити зі своїми колегами, з тими, хто там був, обговорювати якісь питання, аніж з цивільними людьми. Проте випадкове привітне підняття руки, коли ти їдеш на машині, а хтось тобі посигналив, помахав рукою… Це відчувається особливо, наприклад, у Запорізькій, Дніпропетровській областях: ти їдеш на військовій машині, і тобі прості люди на вулиці висловлюють свою підтримку. І це дуже допомагає, працює на підтримку внутрішнього стану. На жаль, картинка виглядає так, що дійсно: ти їдеш у метро, і люди намагаються відвести погляд, тому що вони або не знають, що сказати, або вони мають якийсь внутрішній спротив, сором перед людиною у військовій формі.

– Втрата віри у себе, маргіналізація, алкоголізм, суїцид, розвиток клінічних захворювань – це можливі наслідки того, що може бути, якщо людина з бойовим посттравматичним синдромом не звернеться за допомогою. Чи бачите Ви зараз, наприклад, уже серед своїх побратимів, що з цими проблемами люди вже стикаються?

– З цими проблемами ми знайомі ще з часів Майдану. Лише я не став би так гостро формулювати – «маргіналізація». Людина, яка пройшла фронт, має завищені вимоги до справедливості. Проте, стикаючись з гострими конфліктними ситуаціями на побутовому рівні, відбувається не маргіналізація, а радше не відбувається соціальної адаптації. Адже там, на фронті, людина звикла вирішувати питання силовим шляхом. Це може спричинити інциденти на кшталт коли військовий, який повернувся з фронту, зіткнувся з групою агресивно налаштованих громадян і кинув у них гранату. Це не маргіналізація – це відсутність збігу між рівнем небезпеки і її сприйняттям. Тобто збільшується дистанція між військовим і суспільством, куди він повертається.

­– Чи є психологічна підготовка бійців на етапі перед тим, як вони потрапляють на фронт? Коли Ви вступили в добровольчий батальйон, чи до того, як поїхали на схід, з Вами працювали психологи?

– Варто зазначити, що, наприклад, батальйон «Київська Русь» вступив одним із перших, але не найпершим. На той момент ще не було досвіду. Це був батальйон територіальної оборони, сформований майже наполовину з учасників Майдану, серед яких такої роботи не проводилося. На жаль, так, серед мобілізованих відбулися деструктивні процеси, які ускладнили як і подальше повернення у батальйон після першої ротації, так і їхні проблеми з суспільством. Традиційно: тебе готують вбивати, але не готують до того, щоб потім із цим жити. Психологи на той момент не працювали з батальйоном. Зараз працюють. Зараз уже ведеться превентивна робота, особливо у складі тих воєнізованих підрозділів, які готують до найбільш активних бойових дій. На кшталт повітряно-десантних військ, тобто ті, хто активно перебуватиме на передовій, а не за нею.

– Я хотіла б усе-таки сказати це. Ви – громадянин Росії. У лютому Ви попросили у президента України Петра Порошенка про українське громадянство. На якому етапі зараз цей процес?

– Це справді так. На даний момент останні формальності щодо законної процедури вже практично пройдені. Я сподіваюся, що найближчим часом це питання буде вирішено. Тому що, звичайно, у моєму статусі проходити цей процес – це важко. Доки ти не громадянин, ти не можеш офіційно займатися цією проблематикою, це більше на рівні якоїсь приватної ініціативи.

– Ви – документаліст, знімали документальне кіно про Майдан, Ви були в Криму, бачили, як починалася ця окупація Росією Криму. Як так сталось, що Ви пішли в добровольчий батальйон воювати за Україну?

– Дуже просто. Я завжди приблизно однаково відповідаю на це питання, бо іншого тлумачення тут бути не може. З певних причин я свого часу залишив Росію. Я приїхав сюди й, умовно кажучи, я позначив для себе особисто Україну, межі України як свій новий дім. Далі стався Майдан та ці події. Я став свідком силової окупації Росією – у порушення всіх домовленостей, як дипломатичних, так і суспільних, – окупації Криму. Я дуже добре бачив, як це відбувалось. Я тоді ще спілкувався зі своїми знайомими із Росії та побачив результати впливу російської пропаганди на суспільство, бачив цей переворот у свідомості.

Окупація Криму була відносно безкровною, за винятком кількох окремих випадків. А коли вже підтримуваний Росією сепаратизм на Сході… Я їздив туди на Донбас, коли ще не було такої активної фази протистояння, і до того, і після, як Слов’янськ, Краматорськ та інші райцентри були захоплені силами спецоперації з боку Росії. І спілкувався з місцевим населенням, частина якого ще не перейшла у воєнізовані формування, але вже стояла, наприклад, на блокпостах. Я бачив, як відбувався цей процес. Я бачив, як йшла люмпенізація і маргіналізація. Якщо говорити по-простому: як це завжди було в політиці Росії, війна завжди викликала хвилювання у тих, у кого рівень життя був дуже низьким. І саме серед тих, у кого був дуже низький рівень життя, Росія підтримувала, підігрівала (хвилювання – ред.).

Коли вже з’явились перші ознаки участі воєнізованих формувань і з Росії у конфлікті на Донбасі, тоді вже для мене стало природнім наступним кроком приєднатися до батальйону. Тим паче, під командуванням командира, з яким ми пройшли весь Майдан із самого початку.

– Ви для себе вже бачите кінець цієї війни?

– Важке запитання. Про час і дату, коли, можливо, закінчиться офіційно антитерористична операція на Донбасі, казати складно, бо все ж таки ми не пророки. Навіть найкращий аналітик навряд чи зможе точно сказати, коли все закінчиться.

Зараз наша задача – підготуватися до наслідків. Ми вже зараз ведемо роботу, щоб наслідки були якомога м’якішими. Щоб окрім економічної кризової ситуації, не було ще тотальної кризи в соціумі, руйнівних процесів, які призведуть до повної дестабілізації ситуації і до повного заплямування України перед європейською спільнотою, перед зарубіжними партнерами. Для того, щоб були інвестиції в Україну, щоб нинішні герої не стали кримінальним середовищем, як це сталося в 90-х, коли учасники бойових конфліктів, величезна кількість із яких не знайшла собі застосування, не маючи програми, пішла у кримінал.

Додам, що найближчим часом, наприкінці місяця, буде конференція країн-членів НАТО у Києві, щодо проблематики посттравматичного синдрому у військових. Якраз країни НАТО добре знайомі з цією проблемою. І, я сподіваюсь, що ми налагодимо взаємодію.

Буквально днями ми зустрічалися з військовими аташе тих країн, які мають тут дипломатичні місії. Ми обговорювали з ними цю проблематику, ведемо роботу. Тому що навіть на рівні неполітичному, неекономічному, на рівні якогось меценатства, мистецького середовища, на рівні суспільних ініціатив Європа, Америка, Велика Британія, Франція зацікавлені в тому, щоб в Україні стабілізувалась ситуація. Щоб навіть після закінчення військового конфлікту Україна залишалась перспективним партнером для Європи.