Російська волонтерка Івлєва – про сепаратистів, «які раптом стали кимось»

Показова заборона вивозу дітей із матерями з території, наразі підконтрольної угрупованню «ЛНР», до України – це провокація і пропаганда, наголошує в інтервʼю Радіо Свобода волонтер російського благодійного фонду «Преданіє», журналіст Вікторія Івлєва. Організатор гуманітарних операцій із вивезення людей із зони, захопленої бойовиками угруповання «ЛНР», спростувала заяви бойовиків-«урядовців» щодо намірів волонтерів викрасти дітей. За словами Івлєвої, всі 45 пасажирів заблокованого «казаками» автобусу задовго до виїзду з небезпечної території висловили бажання оселитися у підконтрольних Україні районах і з жодної сім’ї волонтери не брали плату за допомогу.

Цього тижня бойовики угруповання «ЛНР» на блокпосту у Станиці Луганській розвернули назад автобус із дітьми і жінками, які хотіли виїхати. Попри заборону в’їжджати на територію, наразі підконтрольну «ЛНР», Вікторія Івлєва не планує припиняти вивозити з окупованих районів соціально не захищених людей.

– Пані Івлєва, тепер Ви, попри те, що є громадянкою Російської Федерації, є ворогом для самопроголошеної «влади» угруповання «ЛНР». Вам висунули якісь «обвинувачення»?

– На блокпосту не було юристів чи якихось правоохоронців. На блокпостах стоять у кращому випадку, як я з’ясувала, лісничі. Чи є я для них ворогом? Мабуть, так, якщо вони мене обікрали і не повернули вкрадене. Їх цікавили електронні носії інформації, мені вдалося зберегти великий жорсткий диск із фотографіями. Відібрали телефон, журналістські записники. І забрали списки людей, яких ми планували вивезти з території «ЛНР».

Ці люди – один місцевий чоловік, звати його Рустам, я не знаю, якої він народності, представився «хохлом», а другий чоловік – місцевий лісничий, якого звати Микола Іванович Кузьмін. Коли я сказала що він – лісник, він сказав: «Ні, я не лісник, у мене в підпорядкуванні є лісники, а я – лісничий». Тобто він – начальник великого лісництва.

І третій чоловік, із яким я спілкувалася, – це водій машини. Він розповів мені, що коли його діти пішли в школу – я тут не знаю, з якою владою тоді була Станиця Луганська, – так-от він сказав, що діти пішли в школу на українській території. І діти «пішли з рогаткою, аби бити укрів».

Це – люди зі збитим прицілом чи що, тому що коли ти намагаєшся їм говорити якісь логічні думки, вони скаженіють і нічого, окрім матів, далі не чутно. Бо він розуміє, що ти його ніби як упіймала, а здаватися він не хоче. А крити йому нема чим, сказати йому нема чого. Дійсно, була одна країна, де всі тихо-мирно жили – крали та й крали. І от там тепер так само. Скільки часу потрібно, аби це вилікувати? Я не знаю.

Це – дуже непрості люди, які раптом стали кимось, на яких впродовж багатьох років ніхто не звертав уваги. Їхнім життям, долею ніхто не цікавився. І раптом у них в житті з’явився шанс стати кимось. І от він стоїть на цьому посту, йому круто. Йому круто – це його самореалізація.

– Пані Івлєва, і все ж, Ви не вперше їздите за жінками дітьми на захоплену територію. Вам вдавалося домовлятися на блокпостах із самопроголошеною «владою». Що ж спровокувало конфлікт?

– Я думаю, це не загострення конфлікту, ми багато говорили про це поміж собою (Івлєва працює разом із українськими волонтерами з «Проліска» – ред.). Тут я маю Вам розповісти: та людина, яка виступала на луганському телеканалі, Василь Олександрович Нікітін, «віце-прем’єр із соціальних питань» тих територій, занесений до списків терористів, ми знайомі з ним. (Нікітін в ефірі «Луганськ-24» звинуватив українських волонтерів у спробі викрадення дітей – ред.). Я приходила до нього у грудні щодо вивозу Слов’яносербського психоневрологічного інтернату. Ми пропонували вивезти інтернат за рахунок російського благодійного фонду «Предание», в якому я волонтер. Інтернат – у кілометрі від Сіверського Дінця, і зрозуміло, що хто б не почав стріляти, то по інтернату хтось так чи інакше вгатив би.

Спочатку Василь Нікітін сказав: «Ви що, лобіюєте інтереси протилежної сторони?». Я це вперше розповідаю публічно. Ця історія взаємин зберігалася в мені, а там, як не на територію України, нема куди вивозити. Все що залишалося – це провезти кілометр-два полем до річки, перенести на ношах через розвалений міст до села Трьохізбеньки.

Я йому сказала: ні, я лобіюю інтереси хворих людей. Тоді він сказав: «Ми наших людей нікому не віддамо». Я, звісно, відразу згадала відому фразу Сталіна про Миколу Бухаріна: «Ми нашого Бухарчика нікому не віддамо», а потім Миколу Івановича затримали, взяли – і розстріляли. Я тоді пішла і зрозуміла, що ніяк вивезти людей мені не вдасться. Я зрозуміла, що дійшла достатньо високо, я не хотіла бути пов’язаною з «урядом» тих територій, з людьми, які ними керують.

Я вирішила, що свою межу внутрішнього допуску, з ким я можу розмовляти – і щось пропонувати, не просити – я пройшла. Якщо щось трапиться з хворими людьми, то це буде не на моїй совісті, а на совісті тих людей, які їх не випустили.

І от тепер відбулася друга зустріч з Василем Олександровичем. Було багато публікацій з луганської сторони щодо цього, і ніде не назване моє прізвище, ніде не сказано, що я – громадянка Росії. Правда, цікаво? Якась там бозна-хто. Якась тітка з села там, щось поїхала, зібрала, вивезла – потім ні печінки, ні нирок немає.

Найпростіше було: взяти зайти до автобусу, перевірити документи у людей – прошу, ми могли це зробити разом, і переконалися б, що це їдуть сім’ї, діти і батьки. Там не було навіть жодної прийомної дитини. І відпустити людей з миром.

Ці люди хочуть виїхати. Їдуть вони не через політичні погляди – їдуть здебільшого тому, що їм хочеться їсти, нормально годувати дітей. Та навіть жити в стані війни, усередині війни жінкам і дітям зовсім ні до чого. Я їм усім завжди казала, що коли хтось переможе, тоді й повернетеся. Тут же усе зрозуміло. А зараз нехай у полі собі б’ються Пересвіт із ким там, із Челубеєм. А жінки і діти тут ні до чого.

Після вкраденого телефону і сім-карти, після цього всього я в одній із публікацій прочитала, що вони мені почали телефонувати, а я не підходила до телефону, тим самим «ще більше посилила підозру». Так-от, дорогий Василю Миколайовичу Нікітін: я не підходила до телефону лише тому, що мій телефон був викрадений «казаком» із «Великого війська Донського» на ім’я Рустам, жителя Станиці Луганської. Якщо він захоче повернути вкрадене, я йому буду дуже вдячна. Як сьогодні я з’ясувала, моя картка працює. Буду дуже рада, якщо ви мені як громадянці Російської Федерації – країни, яка, як я розумію, підтримує вас у боротьбі – повернете вкрадене.

– Як Ви думаєте, яку мету вони переслідували? Чи все – заради пропаганди для місцевих ЗМІ?

– Я думаю, що там була мета спрямована виключно, як це не дивно, на мене. Думаю, що після нашої грудневої зустрічі з «віце-прем’єром» Нікітіним, можливо, вони зайшли на мою сторінку у «Фейсбуці» чи переглянули, що я роблю в публічному просторі – і зрозуміли, що попри те, що я допомагаю людям на тих територіях, я вважаю, що в цьому конфлікті права Україна і я стою на позиціях проукраїнських. І, мабуть, це для них важливіше за ту гуманітарну роботу, яку я весь цей час робила, за допомогу населенню, здебільшого нещасним людям, які залишилися – дітям, сиротинцям, інтернатним закладам.

Мабуть, для них політична складова була важливішою. У них було на нас орієнтування. Воно було у них в руках, мені про це розповідали люди. Мені це так болить, бо виходить, що вони використали цих нещасних людей – жінок і дітей – для того, щоб показати моє місце, для того, щоб боротися зі мною. Вони показали моє місце, але при цьому не назвали публічно мого прізвища, боячись, що якщо зроблять не те щось із громадянином Російської Федерації, то здійметься ґвалт.

Це зроблено і з пропагандисткою метою. Я думаю, що так. Бо виїзд звідти не заборонений. Ми можемо говорити навпаки про те, що перепони ставить Україна з цими чортовими пропусками, зараз щось там змінюється. Але вони з «ЛНР» виїзду ніколи не забороняли. І автобуси і далі їздять. А ми безкоштовно вивозили автобусом найнужденніших, відвозили до кінцевого пункту, до того місця, куди вони бажали. Сумно, ображає, що за рахунок цих людей влаштовують такі, я не знаю як сказати, шоу. Влаштовується така підлість.

– Пані Івлєва, у Вас залишаються можливості для подальшого порятунку людей?

– Допомагати людям потрібно завжди, до останнього дихання. Допомагаєш, значить, якось по-іншому – все одно допомагаєш. І людей вивозитимемо і надалі.