(Рубрика «Точка зору»)
На тлі вбивства Нємцова, а також усіх пов’язаних із цим подій (арешту Дадаєва тощо) зовсім загубилася одна маленька, але вельми промовиста деталь. Нагороджуючи 9 березня орденом главу Чечні Рамзана Кадирова, Путін дав відзнаку і Володимиру Луговому – депутату Держдуми від ЛДПР та головному підозрюваному у справі про вбивство Олександра Литвиненка.
Це – типовий приклад чорного путінського гумору, збоченська витівка на кшталт епізоду з лабрадором Коні, чиє «спілкування» з Ангелою Меркель Путін підлаштував зумисно, знаючи, як сильно німецька канцлерка боїться великих собак.
На одній дошці
Одночасне нагородження Кадирова та Лугового має два меседжі. Один – самому Кадирову, інший – цивілізованому світу. Хоча, власне, останньому дано не меседж, а гучний повнозвучний ляпас. Щодо Кадирова, то тут все гранично ясно та зрозуміло. 8 березня, напередодні епохального нагородження, Кадиров виступив на захист Заура Дадаєва, а також Беслана Шаванова – звинувачених у вбивстві Нємцова, перший з яких вже зізнався у злочині (як кажуть – під тортурами), а другий загинув під час затримання. «Він не міг і кроку ступити проти Росії», – так недорікувато охарактеризував Дадаєва Кадиров.
Цим він хотів сказати Путіну щонайменше дві речі. По-перше, те, що розділяти відповідальність за смерть Нємцова він не має бажання. А, по-друге, якщо й розділяти, то тільки за компанію з Путіним. Ставши на бік Дадаєва і Шаванова, Кадиров просигналізував Кремлю: все, що він робив і робить, виконується виключно згідно із найвищим наказом, тобто наказом самого Путіна. Бути одноосібним цапом-відбувайлом так званому лідеру Чечні нецікаво.
Володимир Путін і Рамзан Кадиров, 20 грудня 2011 року
Путін зрозумів невдоволення Кадирова і, щоб утихомирити пристрасті, викликав його наступного ж дня до Кремля, де й вручив йому чергове брязкальце – орден Пошани. Нібито заспокоївши Кадирова, Путін дав знак своїм посіпакам: «президента» Чечні він зливати не збирається. Принаймні, поки що. Десятиріччя Кадирова триває разом із п’ятнадцятиліттям Путіна. І завершаться ці пролонговані у часі каденції, цілком ймовірно, одночасно. Однак головне навіть не це.
Кадиров мав би зрозуміти ще один прихований мотив: Путін вважає його таким самим вбивцею, як і Володимира Лугового. Попри всю пересолоджену лояльність Кадирова, його місце в історії Росії чітко означене самим Путіним: найманий кілер, якого, хоч і нагороджують за виконану роботу, в душі – глибоко зневажають. До того ж, можуть ліквідувати у будь-який момент. Як агента, котрий втратив почуття міри і почав верзти казна-що. Але все це інформація, так би мовити, для внутрішнього споживання. Друга частина цього «марлезонського балету» поставлена, як я вже зазначив, для іноземного глядача.
Англійський пацієнт
А тим часом у Лондоні всі обговорюють не так Кадирова, як його напарника по кремлівському нагородженню Володимира Лугового. Процес, де наново розслідують смерть Олександра Литвиненка, триває, і черга дійшла до виступу експерта Брюса Берджеса, котрий прокоментував для служителів Феміди тест на детекторі брехні, який три роки тому проходив Луговий. Головний підозрюваний отримав «двійку», відповідаючи на питання про те, чи тримав він колись в руках полоній.
Простіше кажучи, зазначив Берджес, це означає, що Луговий збрехав. Хоч і мав би володіти методами, які дозволяють обдурити детектор – цього навчали та навчають у КДБ-ФСБ, зазначив експерт. Іншими словами, на решту запитань Луговий міг також відповісти нещиро, але важливо те, що головний тест він бездарно провалив. Що ж, двієчник є двієчник.
Нині англійці не проти послухати свідчення Лугового ще раз. Наприклад, за допомогою відеоконференції. Адже саме після чаювання з Луговим Олександр Литвиненко виявився отруєним радіоактивною речовиною і невдовзі помер. Однак, ймовірність того, що пан Луговий ще раз відвідає Туманний Альбіон, є вкрай низькою. Примусити ж його до цього ніхто не може.
Що ж стосується позиції Росії, то вся вона представлена в акті нагородження Лугового. Ще на початку слухань, виступаючи в суді, адвокат сім'ї Литвиненка Бен Емерсон заявив, що ліквідація покійного сталася за особистим наказом президента Росії Путіна. Розвиваючи цю думку, Емерсон вказав на причину несприйняття Путіним Литвиненка. «Його вбили за те, що він намагався розкрити смертельну гниль в середовищі найближчих сподвижників Путіна», адже Росія Путіна – «мафіозна держава», зазначив він.
Гра добігає кінця?
Все, що робить Путін, колись вивчатимуть не лише на уроках історії, але й на курсах психіатрії. Людина, позбавлена елементарної емпатії (здатності розуміти переживання інших людей – ред.), представляє собою цікавий феномен. Однак мова не лише про емпатію. У сучасній історії людства – чимало тиранів, проте мало хто з них дозволяє собі так випробовувати терпіння не лише власних підданих, а й світової спільноти. Згадуючи зустріч Меркель та Путіна в Сочі у 2007-му, коли пес президента Росії налякав німецьку канцлерку, журналісти її пула згадували, що боролися з бажанням дати ляпаса постановнику цієї сцени.
Безумовно, подібне бажання має і родина покійного Литвиненка. Та й, можливо, Велика Британія як така. Але цивілізованість тієї частини світу, котра протистоїть диким вибрикам кремлівського царька, виступає якраз стримуючим фактором. Тільки такий політичний «гопник», як Владімір Путін, не знає жодної узди. Однак минає і це.
Дедалі частіше доводиться чути про те, що вбивством Нємцова Путін підписав собі вирок. Ні, не тому, що у відповідь на цей злочин підніметься уся прогресивна Росія – критична маса невдоволених у РФ ще не сформувалась. Річ в іншому. Втягнувши в цю справу «кадирівців», Путін власноруч порушив хистку рівновагу між різними силовими відомствами. Тепер Федеральна служба охорони і «кадирівці» виявилися протиставленими ФСБ та МВС, котрі, звісно, знають всю правду про цю операцію.
Існує версія, згідно із якою дві останні структури вимагатимуть значного послаблення або навіть ліквідації двох перших. В обмін на своє мовчання. А все тому, що силові структури слід дуже жорстко тримати в кулаці, не допускаючи між ними війн чи протистоянь. Товариш Сталін міг би розповісти Путіну чимало цікавого з цього приводу. Втім, хтозна, можливо, так і буде – якщо припустити на хвилину, що їхня зустріч все-таки не з горами…
Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України 4-х скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода