Війна закінчиться або в Чопі, або у Владивостоці – командир «Карпатської Січі»

Командир добровольчої чоти «Карпатська Січ» Олег Куцин на фронті вже більше року. Спершу поїхав як волонтер, але швидко зрозумів, що треба братися за зброю. В минулому – поважний директор державного військового підприємства, свободівець Олег Куцин тепер, окрім виконання бойових завдань, організовує вишкіл місцевих загонів самооборони і влаштовує патріотичні вечори для побратимів. Радіо Свобода поспілкувалося з бійцем дорогою у його рідний Воловець, куди Олег їздив на вшанування 76-ї річниці проголошення Карпатської України.

– Розкажіть про «Карпатську Січ» і ту велику відповідальність, яку Ви за неї несете.

– Після Майдану, коли почалася війна, в мене з’явилося розуміння, що нема що робити на Закарпатті. Цієї війни я чекав все своє свідоме життя. Я знав, що вона буде, але переживав, що вона відбудеться за життя моїх дітей чи внуків. Я зібрав речі, покликав декількох хлопців, і ми поїхали на схід як волонтери. Ми розуміли, що не вояки, але знали, що війна – це не лише стріляти з кулемета. Спочатку ми приїхали до Слов’янська, а потім пересувались по лінії фронту. Потоваришували з Нацгвардією і помаленьку почали брати участь у військових операціях на дуже дилетантському рівні. Так ми вирішили, що треба закінчувати з волонтерською діяльністю, що ми є хлопи і вже перевірили себе.

В мене на той момент вже було десять хлопців, які їздили з Ізюма, де в нас була база, до Дебальцева, в Маріуполь, в Піски, і всі ми вирішили подати заяву в Нацгвардію. Це, здається, був липень. Далі виникло питання, як себе назвати, а в зв’язку з тим, що ми всі були з Закарпаття і знаємо та пам’ятаємо боротьбу закарпатців за Карпатську Україну у 1939 році, ми знаємо і таку військову формацію як «Карпатська Січ», тож вирішили себе назвати окремою добровольчою чотою «Карпатська Січ».

Цією чотою ми пішли в Нацгвардію. Там сформували окремий взвод, куди записалось 23 хлопці. Але згодом почались незрозумілі форми прийому і запропонували розкинути по різних батальйонах. Частина хлопців поїхала в Краматорськ, частина залишилась в Нацгвардії, а я на прохання Олега Тягнибока очолив виборчий штаб на Донеччині. Після виборів знову виникло питання, а що далі. То ми вирішили таки сформувати добровольче об’єднання і залишити за собою назву «Карпатська Січ». Далі поїхали в Піски, подружились з батальйоном «Дніпро-1», визначили позиції, де ми можемо їм допомогти. Так ми й почали свій військовий шлях.

– А як ви стали «Кумом»?

– Як я вже казав, ми з Закарпаття і знаємо свою історію. От коли була військова формація «Карпатська Січ», спочатку спортивна, потім військова, то начальником штабу був полковник Михайло Колодзінський. Це – єдиний на той час творець національної військової доктрини, був членом ОУН, відданий своїй справі. І на Закарпатті у нього було два позивних: Гузар і Кум. Моє товариство, коли вирішувало як же мене наректи, вирішило наректи Кумом.

– Пригадайте свій перший бій. Коли це сталося, де, за яких умов?

– Це я, мабуть, не пригадаю. Але був випадок, коли я поїхав провідати наших хлопців, які пішли в Нацгвардію. Вони стояли у Вуглегірську, і їхній командир попросив мене відвезти їх на моєму бусику у розвідувальну операцію, вони тоді робили засідку на одній шахті. Я їх прикривав і саме тоді зрозумів, що я на війні. Коли ти між своїми – це одне, а коли ти заліз сепаратистам в печінки – це вже зовсім інше. Це для мене стало поштовхом і переломним моментом. А от перший бій, який я відчув, це було в Пісках, коли їх вчергове взяли в кільце. Тоді зі своїх позицій ми бачили реального ворога, отих чеченців бородатих.

– 6 січня ви отримали поранення. Це був мирний час. Як це сталося?

– Так, це було перед Різдвом і сепаратисти використали цей час, вирахували всі позиції в Пісках. Перед тим якраз був розбомблений штаб 93-ї бригади. Наступним став штаб «Карпатської Січі». Першими пострілами і було мене поранено. А наступного дня штаб повністю згорів. Зі всіма речами, з комплектом боєприпасів. Це був буденний обстріл, але він був дуже точний. Далі розстріляний штаб «Правого сектору», батальйону «Дніпро-1». Невеликий осколок пробив мені стегно. Загоювалося тяжко, бо в мене діабет, але два місяці я підлікувався і втік з лікарні.

Як був поранений командир «Карпатської січі»

​
– Побутує думка, що кожне перемир’я стає провісником нападу з боку так званих «ополченців»…

– Проблема в тому, що у нас війна, а країною керує не воїн по своєму духу, а комерсант. Є межі, до яких можна домовлятися. Плюс потрібне розуміння, що відбувається. Ми нарешті отримали шанс вирватися з лабет російської імперії, і Росія це прекрасно розуміє. Тому для цієї країни це не є війна за Крим чи Донбас, чи навіть «русский мир». Росія розуміє, що якщо ми вибудуємо свою державність, російська імперія розсиплеться, адже побудована здебільшого з того, що вкрадено у нас. Іде тотальна війна Росії з молодою українською державністю і лідер держави має це розуміти і з цього виходити. Якщо ми будемо виходити з позицій комерсанта, то будемо постійно програвати. Питання не в тому, щоб не укладати перемир’я, а в тому, щоб їх ефективно використовувати. Ми не використовуємо, ми торгуємся.

– А який тоді вихід бачите Ви?

– На мою думку, ця війна закінчиться або в Чопі, або у Владивостоці. Я так бачу і я так хотів би – щоб ми це вирішили раз і назавжди. Ми маємо шанс перемогти цю імперію зла. Ми вперше об’єднані в одній армії і за нами світ. Ми не маємо потужної армії, і думати, що ми підемо в наступ і переможемо, було б дуже легковажно. Якщо готуватися до тотальної війни, треба розуміти, що спочатку ми будемо програвати, а виграти можна буде лише організувавши потужний внутрішній опір. Гарну стратегію колись запропонував майор Фон Дах і ця його праця дуже підходить до ситуації в Україні. Не кожен українець є вояком. Як казав один класик – є у нас і гречкосії, але є і воїни. І от чим більше в нас буде воїнів, тим швидше ми цю війну виграємо. Цим ми власне і займаємося. Ми хочемо організувати центри з навчання військової справи у всіх областях і якщо вийде, вийти на рівень районів, щоб наші бійці привили свій досвід кожному українцю, який захоче завтра захищати Україну.

​– Ви сказали, що за Україною світ, втім, як ми знаємо, цей світ поки не спішить допомагати Україні летальною зброєю.

– Нам не треба втягуватися в ці дискусії, нам просто треба воювати. Є достатньо зброї, якою можна підбити танк, можна і у ворога трохи забрати. Ми повинні довести світу, що будемо воювати у будь-якому випадку. Якщо нам дадуть летальну зброю, то ця війна закінчиться швидше. Тому ми повинні своєю позицією, своїми діями змусити світ дати українцям зброю, щоб там зрозуміли: ці чорти вперлися рогом і вони свого доб’ються.