Росія не відчуває втрат – автор фільму про загиблих російських солдатів

«Важко собі уявити, що така просунута армія, як російська, втрачає десятки, якщо не сотні, солдатів під час навчань» – Люсі Кафанов

Американська журналістка Люсі Кафанов подорожує по Росії, знімаючи документальний фільм про російських солдатів, яких було поранено чи вбито на Сході України. Вона розповіла Радіо Свобода про страх солдатських матерів, переслідування держслужбовцями та колективну невіру росіян у реальність того, що відбувається в Україні.

Люсі Кафанов – американська журналістка, яка народилася в Москві. Ще дитиною вона переїхала до Сполучених Штатів, а наразі працює у Туреччині. Вона повернулася до Росії, щоб зняти для інформаційного каналу Vice News документальний фільм про російських солдатів, які воюють на сході України. Точніше, щоб знайти їхні сліди, адже Росія офіційно заперечує участь своїх військових у конфлікті, принаймні, у складі регулярних російських підрозділів.

Кафанов раніше працювала на російському телеканалі RT, а зараз співпрацює з американським часописом Christian Science Monitor й арабським телеканалом Al-Jazeera, працювала в гарячих точках в Афганістані, Пакистані, Ємені, Іраку, на Близькому Сході. Для зйомок фільму «Російська армія примар в Україні» вона побувала у Пскові, Петербурзі, Москві, Саратові та Самарській області.

Ми хотіли спробувати знайти родини, які втратили синів, чоловіків, або ж знайти самих солдатів, які були поранені

«Нашим завданням було зрозуміти, що відбувається. Були репортажі про могили солдатів, яких ховають потай. Ті, хто оприлюднив цю інформацію, отримували погрози, були побиття. Ми хотіли спробувати знайти родини, які втратили синів, чоловіків, або ж знайти самих солдатів, які були поранені, які побували на кордоні чи навіть в Україні, та дізнатися, що сталося. Нашим завданням було розповісти про ці родини, які досі не знають правди, не можуть отримати відповіді від держави, армії і дуже через це страждають», – сказала Кафанов у бесіді з Радіо Свобода.

Журналістка розповідає про свою зустріч з матір’ю одного з загиблих солдатів, Наталією Андріановою. У неї постійно змінювався настрій. Вона, з одного боку, хотіла б, щоб вся країна знала, що сталося з її сином, тому що він загинув, але вона також боїться, що це зашкодить її родині.

(Перша частина фільму Люсі Кафанов для Vice News)

Розповідаючи про свої інтерв’ю з родичами солдатів, Кафанов говорить, що ці сім’ї мають дуже змішані почуття. З одного боку, вони розсерджені загибеллю близьких, з іншого боку, вважають, що до них повинні ставитися як до героїв, які загинули, захищаючи свою країну. У результаті, каже журналістка, чиновники вводять ці родини в оману. Це нечесно – не лише їхні близькі загинули, але немає й офіційних пояснень. Вони навіть не можуть належним чином говорити про це, висловити сумніви щодо офіційної версії.

Одна з матерів стикнулася з тим, що в її невеличкому селі люди дивилися на неї дивно. Вона відчувала щось на зразок тиску з боку сусідів не переводити все на політику.

Вони не хочуть протестувати. Вони лише хочуть знати правду про смерть, і щоб до загиблих солдатів гарно ставились, а не забували у власній державі, яка відправила їх воювати в іншу країну

«Важливо пам’ятати, що це небагаті родини, що вони не є політично активними. Вони не хочуть протестувати. Вони лише хочуть знати правду про смерть, і щоб до загиблих солдатів гарно ставились, а не забували у власній державі, яка, на їхню думку, відправила їх воювати в іншу країну на війну, яку Росія навіть офіційно не оголошувала», – сказала Кафанов.

(Друга частина фільму Люсі Кафанов для Vice News)

Журналістка говорить, що, хоча Кремль і відкидає звинувачення в участі російських військ у конфлікті, зібрано багато свідчень, які ставлять під сумнів офіційну версію. Зокрема, мова йде про події серпня 2014 року, коли українські військові вели успішну кампанію проти проросійських сепаратистів. Тоді Росія перекинула до українського кордону значні армійські сили, заявивши, що проводить навчання. У результаті українських військових відкинули, а російські солдати, яких відправили на «маневри», почали повертатися додому мертвими або пораненими.

Важко собі уявити, що така просунута армія, як російська, втрачає десятки, якщо не сотні солдатів під час навчань

«Як відбувалися ці маневри в серпні: у солдатів забирали мобільні телефони, щоб вони нічого не могли сказати близьким. Від них не було звісток, іноді тижнями. Потім немало родин отримали тіла, «вантаж-200». Офіційно говорили, що вони загинули під час маневрів. Однак на тілах – осколкові рани, поранення, отримані на полі бою. Важко собі уявити, що така просунута армія, як російська, втрачає десятки, якщо не сотні солдатів під час навчань. Інша цікава річ – офіційні повідомлення про загибель. Нам такі показували. Там писали, що солдати загинули в пункті тимчасової дислокації. Російські військові документи дуже розлогі. Якщо солдат поранений на якихось навчаннях, зазвичай, пояснюється, який наказ він виконував, де це відбувалося. Тут просто написано: вбитий у пункті тимчасової військової дислокації. Місце смерті невідоме. Це дуже підозріло», – сказала Кафанов.

(Третя частина фільму Люсі Кафанов для Vice News)

Згадуючи про випадки погроз і нападів на інших журналістів, які намагалися розслідувати загибель російських солдатів, журналістка зізнається, що відчувала себе незатишно, хоча й не боялася за своє життя.

«Я – як громадянка США, як журналіст, яка працює на міжнародну організацію, – сподівалася, що для мене не буде такої великої загрози. Але, якщо я була б незалежною російською журналісткою, я, напевно, боялася б набагато більше», – сказала Кафанов.

Журналістка говорить, що вона та її колеги мали почуття, що за ними стежать.

«У Пскові точно була якась машина, яка за нами їхала, але потім якось зникла. Було декілька випадків, коли або та сама ж машина їхала слідом, або якісь дивні люди підходили. Ми працювали з місцевим продюсером, громадянином Росії. Я не сильно це помічала, але він це бачив», – сказала вона.

Кафанов згадує псковського депутата Лева Шлосберга, на якого був скоєний напад після того, як він розповів про загиблих псковських десантників, і про те, як журналістів, що намагалися зробити репортаж із кладовища, атакували невідомі молоді люди.

«Ми нервували», – говорить журналістка. Намагаючись взяти інтерв’ю в петербурзькому військовому госпіталі, вона сама викликала інтерес влади.

Чоловік з МВС назвав водія його іменем, пояснив, як ми виглядаємо, спитав його про жінку та чоловіка, які знімали відео біля лікарні, питав, про що ми говорили, чого ми хотіли, хто ми були, куди він нас віз

«Коли ми поїхали в Пітер, декілька джерел говорили, що у військових госпіталях у Пітері була група солдатів, поранених в Україні. Ми вирішили поїхати в одну з цих лікарень. Ми хотіли просто підійти та спитати, взяти інтерв’ю. Скажуть «ні», значить ні. Але, коли ми постукали в двері, трапилися дуже дивні речі. Через вікно подивився солдат, вийшов якийсь доктор, також подивився через вікно і почав дзвонити по мобільному телефону, махати рукою, щоб ми йшли геть. Ніхто навіть не вийшов спитати, хто ми. Там якась внутрішня паніка була. Ми зрозуміли, що нам ніхто не відчинить двері та почали йти геть. Як тільки ми почали переходити вулицю, щоб сісти знову в таксі, молодий чоловік побіг за нами та почав знімати на свій мобільний телефон наше таксі та нас. Це було дивним, але ми не замислилися над цим. Ми поїхали на інші зйомки – знімали краєвид міста. Ми провели в машині набагато більше часу, ніж звичайно, декілька годин. Коли ми під’їжджали до нашого готелю, водієві подзвонили. Через те, що він був за кермом, він увімкнув гучний зв’язок, а ми знімали, камера була увімкнута. Раптом ми чуємо голос. Це був чоловік з МВС, який назвав водія його іменем, пояснив, як ми виглядаємо, спитав його про жінку та чоловіка, які знімали відео біля лікарні, питав, про що ми говорили, чого ми хотіли, хто ми були, куди він нас віз. Все на цьому закінчилося. Але після цього ми сильно почали нервувати. Ми не знали, чи прослуховують наші телефони, що це означає, як це вплине на наш фільм. Я не скажу, що дуже боялася за своє життя. Але боялася, що коли ми зв’яжемося з якимись родинами, з нормальними родинами, які пройшли через жахливу трагедію… Ми не хотіли, щоб вони страждали. Ми найбільше хвилювалися через це», – сказала Кафанов.

Даючи відповідь на питання, чому загибель солдатів не викликає ані широкого відгуку в суспільстві, ані особливого співчуття до родин загиблих, журналістка говорить, що країна не відчуває втрат.

Вони просто не хочуть замислюватися багато. Якщо вони замисляться над реальністю, це може поставити під загрозу уявлення про Росію як про стабільну країну

«Люди співпереживали б, якщо це обговорювалось більш широко, але про це небагато повідомляють. Поки на держканалах цього не буде, навряд чи буде реакція. Щось відбувається, але вони просто не хочуть замислюватися багато. Якщо вони замисляться над реальністю, це може поставити під загрозу уявлення про Росію як про стабільну країну», – сказала Кафанов.

Вона говорить про колективну невіру в Росії у реальність того, що відбувається в Україні. Журналістка наводить дані опитувань, згідно з якими лише чверть людей вірять, що російські війська воюють там, а три чверті не вважають, що Росія несе відповідальність за кровопролиття.

«Загибель солдатів або участь російських солдатів у конфлікті не висвітлюється підконтрольними державі ЗМІ, звідки більшість росіян отримують новини. Телебачення малює київську владу фашистською хунтою, яка вбиває російськомовних. Існують ці божевільні теорії змов про «п’яту колонну», яка загрожує Росії зсередини. Це створює атмосферу страху, через яку родини загиблих солдатів бояться діяти публічно, бояться створити собі проблеми», – сказала Кафанов.

Журналістка говорить також про те, як добре Кремль вираховує суспільні настрої і, за необхідності, вносить невеликі зміни у висвітлення українських подій.

Вирушаючи у відпустку, російські солдати заповнюють рапорт командуванню, у якому повідомляють, де збираються бути. Щоб поїхати з країни, треба отримати дозвіл Міністерства оборони та ФСБ

«На початку казали, що російські солдати не воюють в Україні. У вересні почали поширюватися плітки про могили російських солдатів, з’явилися повідомлення про російських десантників, яких захопили в Україні. Російські ЗМІ не могли повністю це ігнорувати. Отже був новий наратив: російські солдати їдуть добровольцями. Це, звичайно, абсурд. Вирушаючи у відпустку, російські солдати заповнюють рапорт командуванню, у якому повідомляють, де збираються бути. Щоб поїхати з країни, треба отримати дозвіл Міністерства оборони та ФСБ. Російські закони не розрізняють, чи поїхала людина воювати за кордон із власних переконань або за гроші. У будь-якому випадку, з точки зору закону, він – найманець, це карається ув’язненням. Але одного дня три державних канали показали похорони «російського добровольця», якого вбили в Україні, солдата, який, згідно з репортажами, не повідомив командуванню, куди поїхав, але зробив це через патріотичний обов’язок. У цьому полягав сенс цих репортажів. Кожного разу, коли влада натрапляє на подібні свідчення, вона робить невеликі поправки, які затінюють правду, і людям складно зрозуміти, що відбувається», – сказала Кафанов у бесіді з Радіо Свобода.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

Антивоєнний заклик, поширений у соцмережах

На тему вивезення до Росії «вантажу-200»:

Україні протистоять 130 тисяч озброєних людей у гібридній війні

Шлозберг про вбитих вояків Росії на Донбасі і страх Путіна

Росія приховує загибель росіян в Україні, підміняючи документи загиблих − СБУ

Солдати Росії розкривають правду про війну Путіна проти України (світова преса)

Російських солдатів змушують їхати на Донбас – Лев Шлосберг

Військові Росії вперше увійшли в Україну як Червоний Хрест (світова преса)

Телебачення Росії не може пояснити обвал рубля і «вантаж-200» з України – помічник держсекретаря США

Росія вже втратила на Донбасі більше солдатів, ніж США в Іраку за 12 років (світова преса)

Росія: у Ростові 250 призовників відмовилися їхати воювати на Донбас