Її взяли в полон, коли вона перев’язувала поранених – мама Надії Савченко

​Цього тижня Слідчий комітет Росії повинен відповісти на клопотання захисту української льотчиці Надії Савченко щодо приєднання до справи доказів її невинуватості та допитів свідків. Про це повідомив адвокат Савченко, Марк Фейгін. Надія Савченко перебуває в російському СІЗО від літа 2014 року. У грудні вона оголосила голодування на знак протесту проти затримання. 5 березня адвокати Савченко повідомили, що вона вирішила частково припинити голодування, яке тримала понад 80 днів. Мама Надії, Марія Савченко розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода про те, як виховувала дочку, чому та стала льотчицею, як Надя була поранена на Майдані та як поїхала на війну. Крім того, Марія Іванівна зізналася, що дочка забороняє їй плакати на побаченнях у Москві.

Марія Савченко про те, як донька забороняє їй плакати на побаченнях у Москві

(фрагменти інтерв’ю)

– Історія дуже печальна як для матері. Я постійно плачу. Ночами я не сплю. І вдень не хочеться спати. Тому що я переживаю, плачу, Богу молюся за її визволення і за всіх солдатів прошу Бога, щоб їх не поранило, щоб вони повернулися живі-здорові. Але війна є війна. І те, що вони в мене такі патріоти, я пишаюся цим.Побільше б таких патріотів, як мої дочки, то, мабуть, і Україну не здали б, так як оце вони зараз здали Україну, в нас убивають десятками за один раз, а вже тисячі й тисячі вбитих, і за десяток тисяч поранених. Звідки в Наді така любов до авіації? Ще коли я їх возила маленькими на море, я їх возила літаками різних марок. І коли Надя сиділа біля ілюмінатора, вона завжди питала: «Мамо, а ці хмарки ручками можна чіпать? А кувиркатись у них можна?». Кажу: «Ні». Але в неї така любов, мабуть... Я, вважайте, дитя війни, я 1938 року народження, і я війну добре пам’ятаю, я боялася дуже німецьких літаків, бо вони дуже вили. А тоді після війни я теж ще боялася, і навіть своїх. А вже в юності, мені чомусь дуже хотілося бути льотчиком. От і зараз, як поїду я в село, там немає такого світла на вулицях і дуже видно зоряне небо. Я можу простояти цілу ніч, дивитися на те небо, на ті зірки. І я говорила: «Якби я була хлопцем, я б тільки була льотчиком». Ну, а Надя, дівчина, досягла своєї мети. Так мені багато моїх однокласників говорять: «Маріє, це твої гени передалися Наді». Можливо, й так. Але вона досягла своєї мети, вона була рада дуже, вона поступала тричі в той університет харківський, і їй перший раз сказали: «Дівчат не приймаємо». Другий раз: «Дівчино, виходь заміж, роди дітей». Третій раз сказали: «Іди в армію послужи, ми побачимо, на що ти здатна». І от вона пішла в армію. Перша газета про неї писала: «Ректор університету сказав, що такі можуть полетіти в космос». Усі газети, які про неї писали, усі журнали – я всі їх складаю, в мене це просто як архів. Вся її історія.

Виховувала я її дуже патріотично. Доньки в мене не бешкетували, як-от я дивлюся: їду в електричці, батьки сидять, а дитина бігає прямо по сидіннях. Я навіть робила зауваження інколи батькам. А мої діти... якісь вони були більш спокійні, вони завжди собі знаходили гру: то вони у вчителя гуляли, у них там був цілий журнал з оцінками, то вони в аптеку гуляли, то в продавця, то в швачку. І от Надя стільки нашила, що у мене цілий чемоданчик був всяких моделей, які вона сама шила, думала, придумувала, але ж вона дизайнер швейної справи, закрійник, дизайнер. Це в неї теж як талант. Я сама шию, і вона теж. Ну і я завжди їм казала: «Дівчата, вчіться, вчіться, бо в житті прийдеться, може, й важко, тому що життєвий шлях не усипаний трояндами, він може бути колючим терном». Я завжди їм читала твори, казки розказувала, придумувала там всякі загадки. Вони завжди щось відгадували. І я завжди їм декламувала такий вірш Лесі Українки:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Я завжди їм говорила: «Буде вам і горе, може, в житті, але ви завжди повинні бути життєрадісними». А життєрадісність – це те, здається, слова Горького. «Умей смеяться тогда, когда тебе грустно. Умей грустить тогда, когда тебе смешно». І от коли мені російські адвокати, і навіть кілька разів дзвонив мені консул, Геннадій Степанович. Він говорить: «У Наді такий бойовий дух, вона така життєрадісна, вона не падає духом, вона з усмішкою». І я йому навіть ці слова Горького і продиктувала, що так вони у мене виховані. Мене багато людей бачать на вулиці, впізнають, ну, мабуть, так як по телевізору мене показують, то мене люди й впізнають. Ідуть і говорять: «Ви мама Надії Савченко?» – «Так». І на Майдані мене так впізнавали, а це ось недавно Водохреща, я була у Володимирському соборі, і одна жінка до мене підходить і говорить: «Ви мама Надії Савченко? Ви мені скажіть, як Ви її так виховали, що вона у Вас такий великий патріот?». Ну, а я... виховувала так, я знаю як... Тому говорить: «Я сама вчителька, і своїм учням розказую про Надію Савченко, яка вона мужня, яка вона дівчина».В інтернеті читала, один чоловік пише, що Надя Савченко – це сестра Зої Космодем’янської. Ту катували німці – так то ж німці, Ви розумієте! То вороги, які прийшли до нас із-за кордону, а це вороги наші, які себе звуть «рідні браття»! Та які ж це «рідні браття»? Щоб викрасти дитину зі своєї держави, перевести в чужу і там катувати!

І коли мені подзвонив перший її адвокат у Росії, Шульженко Микола Іванович (державний адвокат Микола Шульженко, якого призначили Надії Савченко в Росії - ред.), він сказав: «Я адвокат Росії Наді, вона зараз перебуває у Воронежі». Я говорю: «А чому у Воронежі? Вона ж була тут, у Луганську». А він мені говорить: «Та Луганськ від Воронежа зовсім близько!». Яке ж це близько – 467 кілометрів! Це він мені розказав. Потім мене запросили на «112 канал». Я і на «П’ятому була». «112» мене запросили, і запросили правника Віктора Чевгуза. Я його не знала, і я його тільки там узнала, Віктора Степановича. Кореспонденти – люди грамотні, розумні, і вони знали, кого запросити. І коли Шульженко там виступав, ставили запитання. Йому одне запитання поставили, він відповів: «Нет». Друге – «нет». Третє питання, четверте, п’яте – і все «нет». Так Чевгуз говорить: «Так що ж, Ви готуєте її до розстрілу?». А він говорить: «В России женщин не расстреливают». «Хорошо, – говорить, – обрадували маму». Так я з Віктором Степановичем уклала договір, і це він – мій адвокат. Але так як вони не хочуть, щоб українські адвокати захищали... Я не знаю. Але він весь час працює і деякі наші люди говорять, що він нездара, він самозванець – це наші такі юристи є в Україні, я не буду називати, хто. Так людину, яка закінчила юридичний університет у Воронежі, у Волгограді, а в Москві – Академію юридичну, і захистила дисертацію, і двадцять років була слідчим, і двадцять років – адвокатом, і викладає двадцять сім років у нашому київському інституті, і має школу своїх адвокатів, студентів навчає, то людина, у якої сорок років стажу. Це щось говорить чи ні? Це розумна людина. І практики в нього – дай Боже.

А Надя в мене – спеціаліст на всі руки. Вона і електрик, і сантехнік, і маляр, і столяр, і що хочете. І вона в селі мені ще робила ремонт, вона і в Києві ремонт зробила в квартирі, вона дуже розумна дівчина. Вона все сама придумає. Якось у неї була відпустка – вона на Майдані була. У неї на лівій нозі шість поранень від гранати, яка розірвалася...

– На Майдані? На Грушевського?

– Так, так. А в праву ногу – там уже кульове поранення. І в неї ще залишалося 12 днів відпустки. Вона казала: «Мамо, я приїду у відпустку і все тобі в селі зроблю». І тут – війна. І вона цю відпустку хоче використати, а їй не дають.

– Де вона в цей момент служила?

– У Бродах. Вона вивчала літаки-бомбардувальники, винищувачі. А тоді на третьому курсі вона проїхала всю Україну, де стоять воєнні літаки, це Хмельницька область, Стара Александрія, і оскільки вони не літали, вона взяла напрям у Броди, на воєнні вертольоти. Два місяці її відсилали на перенавчання, в Миколаїв, вона там перенавчилася і стала вертольотчиком. То вона цю відпустку використала – поїхала на війну. Їй не давали, так не посилали – вона просилася. Вона три рази просилася в Африку, на миротворчу операцію, так як вона була в Іраку, на миротворчу операцію просилася в Африку. Її не пустили. І тут вона просилася – її не пускали, значить, вона пише заяву, «йду з армії», і все, самовільно вона йде. І «Айдар» – це хлопці, які були на Майдані, добровольці, і вона там. Коли Ви бачили кіно «Майдан» – вона там у двох випадках є. І вона поїхала. 20 травня вона поїхала на війну. Ну що я могла сказати?

– Ви знали про це?

– Знала, вона ж зі мною попрощалася, сказала: «Мамо, не хвилюйся, все буде добре», і я їй побажала всього хорошого, щоб її Бог беріг, щоб вона повернулася жива-здорова. 20 травня вона поїхала, 17 червня її вже взяли в полон.Взяли в полон, коли вона перев’язувала поранених. Ні в кого не стріляла, нічого. А її у праву руку, нижче ліктя – вона отримала кулю навиліт, поранення там, у тому «Айдарі». Взяли і до цього часу мучать. Мучать оці «наші браття». Чи можуть вони зватися «нашими браттями», як вони прийшли на нашу землю і на нашій землі нас убивають? Що ж це за браття? …У СІЗО я одразу дізналася, що це ж мені цей Микола Шульженко подзвонив.

​– Це ще у Воронежі?

– Це ще у Воронежі. Вона там вела щоденник. Там, видно, більш-менш люди були добріші, ніж у Москві. Бо коли її перевезли у Москву, то той щоденник забрали, і, мабуть, порвали його. А те, що вона голодувати почала, то це вже Віра приносила лист-заяву... Вони писали, що льотчиця Савченко Надія, яка вивчала – там вони так і пишуть, винищувачі, здається, чи бомбардувальник, потрапила у полон і почала 13 грудня голодувати.

Якщо Канада, американці – вони точно знають усе: якого числа вона почала голодувати, ставлять питання про звільнення – то від нашої влади я щось нічого не чую. Можливо, вони там щось і говорять, але я вважаю так: попав у полон син одного нашого чинуші – шість годин допитали і випустили. Це писала газета. А Надю вже понад вісім місяців тримають! Але якби це сини наших депутатів, нашої влади, сини, дочки – але ж дочок там нема нікого, одна Надя і пару дівчат, які воюють, то якби їхні сини та попали в полон, то вони б за дві години виручили їх і не було б оцієї тяганини. Мабуть, і війни б не було. А так – простий народ іде. Всі відкупаються. Я не знаю, наскільки це правда, чула з преси, що говорять, що можна відкупитися від війни, від призову. Ви розумієте, що це за держава? Якщо олігархи, в яких є мільйони, мільярди, будуть відкупатися від війни, хто ж буде воювати? Простий народ, селяни.

Я вважаю так: Надя номер один їм («Батьківщині») дуже великий плюс дала пройти у парламент. Тому що мені дзвонили з усюди, і з сіл, і з нашого села, всі знайомі, і казали: «Всі голосуємо за Надю». Те, що Надя є першим номером. І всі казали один одному: «Ти ж голосуй за Надю». От, великий плюс для «Батьківщини» – Надя. Я бачу, Юлія Володимирівна старається Наді допомогти у чомусь. Мене вони вітають... з Новим роком вітали. А так, щоб якась там допомога – то нема такої допомоги.

11 жовтня Віктор Степанович Чевгуз подзвонив Дриманову, генералу слідчого міністерства Росії. І він сказав: «Приїжджайте, ви Надю побачите». Ми поїхали 13-го, оскільки мав суд бути. А 10-го вони вже Надю відправили у психлікарню на судову експертизу. Так я, коли зайшла до Дриманова, я йому зразу сказала: «Що ви нас обманули? Ми вам дзвонили 11-го, Надя вже була у психлікарні». Я прямо сказала: «Нащо ж ви її викрали з нашої держави, привезли в свою і судите! Яке ви маєте право судити? З іншої держави викрадена людина!». Він мені сказав, що вони її «сохраняют», бо на Україні її хочуть убити. Так я там так розплакалася! Я швиденько під язик таблетку від серця... Сказав, що дадуть «свидание» з дочкою. І ми поїхали. То не допускали нікого, а як Віктор Степанович з ним переговорив, то і Віктор Степанович зайшов, і я зайшла, і консул, а тоді і Новіков (адвокат Ілля Новіков-ред) зайшов. Нас чотирьох зразу пустили! А то нікого не пускали. Через скло балакали. А чотири таких здоровенних мужика стояли на дверях. Надя була без наручників. Це у психлікарні. І вони мені команду подають: «Разговаривать только на русском языке!». А я кажу: «Я російської мови зовсім не розумію». «По нашему закону – только по-русски». Я відповідаю: «По нашому закону – тільки українською». Надя засміялася: «Давайте перекладача!». Вони теж засміялися, і ми розмовляли українською.

Я коли зайшла і Надю побачила – плакати захотілося. Надя казала: «Мамо, тільки не плач». Вона дала команду – значить, ти не маєш права її не виконати. Це в неї така натура. Вона сама не плаче, тим більше, що її так виховували. Вони ж посадили біля дверей у неї сторожа якогось. Який там сторож – мабуть, з оцих же кегебістів чи енкаведистів, я знаю? І сторожі ці були у воєнній формі. Потім по телебаченню казали, що вони ж увімкнули їй світло, щоб вдень і вночі горіло, і вони ж тарабанили по дверях, не давали спати... Тоді консул мені дзвонив, казав: «Не хвилюйтеся, я написав заяву, щоб вимкнули світло, прибрали сторожа, який тарабанив у двері постійно, і щоб її виводили більше на свіже повітря».

Коли вона збиралася їхати 20 травня, я кажу: «Надя, це ж війна, це ж чоловіча робота, ти ж дівчина!». А вона каже: «Мамо, я не дівчина, я військова, я дала клятву своєму народу – захищати свій народ і свою державу. Війна є війна, я маю бути там. Ти нас виховала патріотами, ти в нас патріотка, тож я повинна бути там, де тяжко нашій державі».

Військовополонена Надія Савченко