За що вбили соледарського депутата Рєзниченка?

Їдемо ґрунтовою дорогою в «газелі» десь під Соледаром. Обабіч переважно спорожнілі сільські подвір'я. Майже весна. Донецький степ. Красивий, якби не контекст. До контексту доїжджаємо хвилин за 10. «Газель» зупиняється в районі хутора Стряпівка серед старих випрацюваних гіпсових шахт, біля малопомітної заглибленої в ґрунт ями. Саме там 18 січня було знайдене тіло Івана Рєзниченка, депутата Соледарської міської ради, голови Незалежної профспілки гірняків України на ДП «Артемсіль». Тіло знайшли після майже семи місяців пошуків – зник чоловік 22 червня минулого року.

Івана Рєзниченка, який, судячи зі слів його колег, родини та місцевих проукраїнських активістів, мав репутацію патріота та правдошукача, мабуть, варто поставити в один рядок із іншими жертвами «русской весни» (як, наприклад, Володимира Рибака). Рєзниченко, правда, не вивішував напередодні свого викрадення український прапор на захоплених бойовиками адмінбудівлях, але своєї громадянської позиції не приховував.

Місце, де знайшли тіло Івана Рєзниченка

​

​Мотивом убивства активіста, як вважає його однопартієць із «Батьківщини», так само депутат міськради Роман Махник, слугували «списки сепаратистів», які начебто були в розпорядженні Івана Рєзниченка, про що він гучно заявив на сесії міськради. Хоча насправді ніяких списків не мав. І доки справою займалася артемівська міліція, Роман Махник, підозрюючи правоохоронців у небажанні розкривати цей злочин, провів власне розслідування. Саме завдяки йому тіло Івана Рєзниченка і було знайдене.

Жителі Соледара майже не відчули на собі, що таке «ДНР». Хоча так званий «референдум» із єдиною на все місто дільницею в Будинку культури був (і черга була), а вибори президента, навпаки, так і не відбулися через силовий зрив виборчого процесу. Але «стаціонарних» бойовиків у Соледарі перебувало небагато, більшість «налітала» час від часу – в основному, зі Слов'янська. Взагалі, тут відбувалося своє «зіткнення цивілізацій» – «стрєлковської» та «бєсівської»: частина озброєних «борців за республіки» підпорядковувалася Бєсу, інша, більша частина – Стрєлкову (Гіркіну).

Вивішений на будівлі виконкому прапор «ДНР» у Соледарі майже відразу зірвали, через що автоматники нишпорили містом у пошуках невдоволених «народною владою». Кажуть, навіть вивезли якогось безхатченка на ставок і допитували.

Зараз місто виглядає спокійним і тихим, малолюдним. Хоча, хто знає, як було тут до війни? Майже напевне, не менш депресивно, ніж зараз. Відголоски війни – в автобусних розмовах про обстріли та загиблих, в переселенцях із Дебальцева та Попасної, в місцевій лікарні, в розбитих БТРами та тягачами дорогах. Хоча, знову ж таки, не факт, що до війни ці дороги були в кращому стані.

Соледар відомий «Артемсіллю». Це державне підприємство, але на грошових потоках тут спокон віків сиділи регіонали, запевняють місцеві. Точніше, ті кілька відчайдухів, які не бояться говорити. А це велика рідкість. До речі, на одному з виїздів із Соледару висить потріпаний білборд зі «вдячністю за довіру» Сергія Клюєва. До Верховної Ради 8-го скликання він пройшов по виборчому округу 46 із Артемівськом у центрі, в тому числі, завдяки голосам соледарців. Жодної контрольованої опальними братами власності після Революції гідності ніхто не арештовував. Місцева преса – також під контролем «регіоналів за покликанням» Владислава Лук’янова (його вотчина, Часів Яр,розташована неподалік) та колишнього нардепа Дмитра Реви.

200 років стажу в «Артемсолі»

Про тотальну монополію регіоналів розповідає з ентузіазмом Роман Махник, згаданий вище депутат міськради та підприємець локального масштабу. Не знаю, спеціально чи ні, але пан Роман зустрічає мене в патріотичному світшоті «Україна переможе». Розповідає про своїх батьків, переселених сюди в 1953 році із Західної України, за що його самого лагідно називають «Бандерою».

Роман Махник – одного віку з убитим Іваном Рєзниченком. І це не єдине, що їх об'єднувало. Вони були єдиними представниками демократичної опозиції в Соледарівській міськраді. Починали також разом, у штабі Ющенка, потім разом у Вікторові Андрійовичу і розчарувалися. Проти обох місцева прокуратура намагалася порушувати кримінальні справи, але невдало.

У родини Івана Рєзниченка – 200 років стажу в «Артемсолі». На підприємстві працювала і досі працює вся його родина. Саме Рєзниченко тут створював відділення Незалежної профспілки гірників України. «Усі, кого ображали в «Артемсолі», бігли до нього, він за них майку рвав і захищав», – розповідає Роман Махник.

На момент зникнення Івана у місті, по суті, не було ні міліції, ні української армії, ні повноцінної влади бойовиків. Від заяви в міліцію, яку написала родина, толку було мало. Дружина, діти та друзі депутата почали шукати його в полоні різних незаконних збройних формувань, звертались до всіх переговірників, до останнього вірили, що його утримують у якомусь із підвалів. Слідство тим часом висувало версії в дусі «А може, він десь у Росію втік?», «А може, в нього борги були?» Саме тому Роман Махник, за його словами, вирішив провести розслідування самотужки. Був майже впевнений, що його соратника вже немає серед живих. Хотів знайти тіло і «по-людськи поховати».

Власне розслідування

Після проведення пошуків, подробиці яких пан Роман не розкриває, в грудні минулого року йому вдалося вийти на інформаторів «по той бік». Це був один із «високопосадовців» «ДНР». За тисячу доларів, переданих йому в «нейтральній зоні», він назвав місце, де перебуває тіло вбитого депутата, а також імена вбивць. Він же запевнив Романа Махника, що людей, які вчинили вбивство, самі ж місцеві бойовики потім засадили в підвал та ледь не розстріляли – начебто через те, що Рєзниченка поважали навіть вони («можна було «помутузити», але це максимум» – так вони формулювали свою приязнь до проукраїнського партійця) – але за вбивць заступився «куратор» зі Слов'янська, куди, ймовірно, й мали би доставити Рєзниченка після викрадення.

Саме ж викрадення та вбивство, за інформацією Романа Махника, відбувалося таким чином.

Авто Рєзниченка підрізали на вулиці Леніна в Соледарі, коли Іван повертав до свого будинку близько 22:00 в суботу, 22 червня. У салоні авто, яке перекрило дорогу, на той момент було двоє людей. Один із них перестрибнув в авто до Рєзниченка та завдав йому удару в шию ножем. Не виключено, що зробив він це через те, що Рєзниченко пручався, адже був у добрій фізичній формі. Саме той, хто вдарив ножем, потім повіз тіло за межі Соледару і кинув у яму, з якої ми й розпочинали цю розповідь. Машину Рєзниченка збули, а на авто, що належало одному з убивць, злочинці виїхали до Слов'янська.

Дістати тіло із шахти Романові Махнику допомогли айдарівці. Як саме це відбувалося, депутат розповідає на цьому відео.

Роман Махник

​
Питання до слідства

Роман Махник невдоволений роботою міліції. Він скаржиться, що віднайдення тіла та складну процедури його діставання з шахти собі незаслужено приписали МВС та МНС, «ще й кінофільм про це зробили». І це не єдина претензія депутата до місцевих правоохоронців. Пан Роман розповідає, що тіло діставали з шахти за участі підозрюваного, якого він безапеляційно називає «вбивцею». Зараз той перебуває в СІЗО Артемівська. Але то був тільки один із двох, наголошує Махник. Другого підозрюваного, за його словами, міліція з незрозумілих причин відпустила. А той, скориставшись моментом, відразу виїхав до Магадана (скільки вже таких!) Чому було ухвалене рішення звільнити ймовірного співучасника вбивства, Махник не розуміє, і боїться, що ця втеча може розвалити справу. До речі, в офіційному повідомленні керівництва ГУ МВС у Донецькій області від січня йдеться про затримання тільки однієї особи за підозрою в убивстві Рєзниченка.

Місце, де знайшли тіло Івана Рєзниченка

Роман Махник також стверджує, що причетні до вбивства особи за часів Стрєлкова начебто возили до Слов’янська гуманітарку, а можливо, й займалися перевезенням зброї. Але депутат переконаний, що ці люди вбили Рєзниченка не зі власної волі, що хтось їм його «замовив». Показовим є те, що обоє аж до затримання продовжували жити в Соледарі, працювали в структурах «Артемсолі».

Від кого саме надійшло замовлення – питання, на яке має дати відповідь слідство. Водночас, Махник каже, що його розслідування дає підстави стверджувати: головним мотивом убивства Рєзниченка стала різка заява під час сесії міськради про наявність у нього «списків сепаратистів».

Хоча насправді, каже пан Роман, ніяких списків у нього не було. Це підтверджує в розмові з нами також родина вбитого. Мовляв, та заява в міськраді мала на меті лише залякати місцевих депутатів, які сприяли незаконним збройним формуванням.

Одна з проукраїнських місцевих активісток «Артемсолі» Вікторія Ошовська переконана, що «погляди Івана Івановича заважали, він лякав своєю позицією, вони боялися Рєзниченка». Жінка вважає, що вбивство не могло відбутися без допомоги «ДНР», але кого саме і чим лякали його погляди, досі залишається не з'ясованим.

***

Роман Махник тепер жалкує, що передав інформацію про результати свого розслідування та ймовірних убивць в органи слідства. Хоча, яка могла бути альтернатива цьому? Як і інші місцеві патріоти, Роман Махник звинувачує керівництво держави в надмірній м'якотілості та недалекоглядній політиці на сході країни, у відсутності системних змін. Він каже, що після звільнення українською армією Соледара відбулася певна ротація на рівні керівництва МВС, але, наприклад, у лавах прокуратури – жодних зрушень. Така сама тенденція простежується, до речі, і в інших звільнених регіонах. Наприклад, на Луганщині. Але це – окрема тема.

Ми звернулися до міліції Артемівська та ГУ МВС у Донецькій області із запитами щодо розслідування справи Рєзниченка та дивного зникнення другого підозрюваного.

Тим часом, родина Івана Рєзниченка майже не йде на контакт із зовнішнім світом. Відомо, що відразу після зникнення депутата його рідним погрожували. Чи надходять погрози і досі, а якщо так, то від кого саме – невідомо. Чи не від фігурантів тих «сепаратистських списків»? Може, ті списки й міфічні, зате човна розкачували тут реальні дійові особи.

Родина вбитого українського патріота на підконтрольній Україні території ДОСІ живе в страху. Із цим треба щось робити.

Марія Томак – журналіст Центру громадянських свобод