Україна змінилася не стільки після Майдану, скільки після Криму. Саме анексія півострова стала тією поворотною точкою, після якої ми прокинулися в новій реальності.
Є думка, що 20-е століття почалося не в 1900-му році, а в 1914-му. Що перші чотирнадцять років були ще закінченням 19-го сторіччя. Прихильники цього підходу переконані, що саме Перша світова ознаменувала перехід історії в нову якість – і саме її початок підходить на роль точки відліку для настання 20-го століття.
За цією логікою 21-е століття почалося в 2014-му. У той самий момент, коли російська армія захопила кримський радмін і будівлю парламенту. Тому що вся та реальність, в яку ми занурюємося щодня, почалася саме в лютому минулого року.
Саме тут – коріння чергового кола протистояння. Звідси – усі розмови про радіоактивний попіл. Звідси – рукотворні війни Донбасу та ізоляція Росії. Самі росіяни люблять говорити, що все це – наслідок Майдану, але це ілюзія. Тому що якби не «кримська весна», то Україна після Майдану була б надзвичайно схожа на саму себе зразка 2005 року.
Павло Казарін
Втеча Януковича зовсім не означала втрату Москвою своїх позицій в Україні. Більше того – вона могла їх не тільки зберегти, але навіть і розширити. А все тому, що люди, які прийшли на зміну Віктору Януковичу – це політики зі світу корупційного українського минулого. Які були зацікавлені в збереженні старих схем та економічної парадигми в цілому.
Москві достатньо було відразу визнати нову владу і оголосити про те, що розстріл людей в Києві – це злочин, винні в якому мають бути покарані. Потім в українську столицю прилетів би Лавров і сказав, що Україні насамперед потрібнен мир і уряд національного порятунку. Його б у підсумку і сформували – прем'єр-міністром став би все той же Арсеній Яценюк, а першим віце-прем'єром, скажімо, Сергій Тігіпко. Ряд комітетів у Раді залишили б «екс-регіоналам» під приводом того, що треба «почути голос південного сходу».
Гуманітарні міністерства – освіту, науку і культуру – демонстративно віддали б «Свободі», а все, що пов'язане з реальними грошима, поділили б між опозицією і старою владою. Президентські вибори пройшли б у два тури – у другий вийшли б Юлія Тимошенко і Петро Порошенко. У підсумку перемога останнього не була б настільки вже безповоротною, а тому ділитися владою довелося б і з «газовою принцесою».
Уявіть самі. Український президент їздить на переговори до Москви – домагатися виділення другого траншу з обіцяних ще Януковичу 15-ти мільярдів доларів. Попутно Банкова припрошує Кремль дати знижку на газ – і Москва погоджується, виторговуючи собі преференції при приватизації «Турбоатому» і «Південмашу».
На осінь призначають нові парламентські вибори – за підсумками яких у Раду проходять і комуністи, і «регіонали» – після легкого ребрендингу. За них в єдиному пориві голосують Крим і Донбас – які перелякані перемогою Майдану і тому організовано йдуть на виборчі дільниці.
Москва продовжує говорити про недоторканність кордонів і пріоритет міжнародного права. Головними подіями року для Росії стають перемога на Олімпійських іграх і місія головного миротворця в Україні. Кремль веде регулярні переговори з Вашингтоном і Брюсселем про умови асоціації України з ЄС. Захід обіцяє Володимиру Путіну врахувати інтереси Росії при імплементації угоди. У Європарламенті лунають слова про необхідність враховувати інтереси Москви при роботі з її найближчими сусідами.
У Криму тихо – кримські політики в черговий раз говорять, що півострів – це міст дружби між Україною і Росією. Кримським татарам демонстративно дають кілька місць у владі, але серйозно ні на що вони впливати не можуть.
Українська армія продовжує гнити в казармах. Її майно і землі розпродають. Офіцери задумливо дивляться на танки, намагаючись зрозуміти, чи можуть ті їздити, або вже все. Волонтерський рух, що пережив підйом під час Майдану, поступово занепадає.
Патріотичні настрої змінюються соціальними – людей все сильніше турбує економічна криза і падіння доходів. Розчарування стає головним трендом року, що минає. Особливо на тлі падіння гривні, на якій позначаються політичні потрясіння в країні.
Зате рубль досить стабільний. Нафта впала, але Росії – як країні з вкрай низьким рівнем держборгу – позичили грошей на заході. Тому що нікому не вигідно банкрутство такої великої країни і прийняте рішення її підтримати. Долар коштує 40 рублів, але Дмитро Медведєв обіцяє проіндексувати зарплати бюджетникам з урахуванням інфляції. Обама регулярно телефонує Путіну і вони спільно виробляють стратегію боротьби з ІГІЛ та вірусом Ебола.
«Беркут» збережений в складі МВС. На Донбасі призначені нові губернатори, які говорять про те, що голос регіону «обов'язково має бути почутий».
В Одесі ходять з прапорами і купаються в морі. Більшість країни все так же не знає, де знаходяться Слов'янськ, Саур-Могила і Горлівка. Айдар – річка в Луганській області, Семенченко виховує чотирьох дітей. Засмаглі голландські туристи на Боїнгу повертаються з Малайзії.
Ігор Стрєлков їде на Реконструкційний фестиваль, присвячений 100-річчю Першої світової. Дмитро Кисельов розповідає про недалекоглядність Вашингтона, що породила «Ісламську державу Іраку та Леванту». Увага Європи прикута до конфлікту Ізраїлю і Палестини. «Росія-24» твердить про хунтуі в Таїланді, що обмежує благоденство російських експатів. Попутно обговорює дії карателів, які борються проти режиму Башара Асада. Про місцезнаходження Віктора Януковича нічого не відомо.
Думаєте, таке не могло статися? Звичайно могло. Україна до приходу до влади Віктора Януковича була класичною корупційно-корпоративною державою. Кожна зміна влади означала лише зміну групи, що має доступ до бюджетних потоків – тільки й усього.
Якби з'явилася можливість зберегти статус-кво, не змінюючи фундаментально нічого, – то нова українська влада не забула б цим скористатися. Хіба що додали б патріотичних ноток в публічних виступах і зробили б кілька демонстративних речей, на зразок установки пам'ятника «Небесній сотні».
Але трапився Крим. А після нього – Донбас. І стало зрозуміло, що так як раніше – вже не буде. Що Москва має намір демонтувати українську державу, і в цій ситуації навіть чиновники змушені були стати патріотами, щоб не втратити все. Виявилося, що у Кремля просто немає червоної лінії, біля якої він готовий загальмувати – і тому новому керівництву України довелося відвикати від тієї бізнес-логіки, з якою вони звикли підходити до власної країни.
Можна сперечатися про те, що змусило Кремль діяти емоційно, а не раціонально – але це вже питання до психологів, а не до політологів. Факт же в тому, що Москва сама загнала себе в пастку – тільки вона стала архітектором ситуації, в якій тема Росії стоїть для світу в одному ряду з ІГІЛ й Еболою.
Тільки вона винна в тому, що в російській економіці трапився ідеальний шторм, з якого не видно виходу. Тільки вона несе відповідальність за те, що за кілька місяців зруйнований кредит довіри, який країна збирала, починаючи з 1991-го року.
На запитання «і чого ви своїм домоглися Майданом» можна дати цілком конкретну відповідь: позбавилися від криміналу в українській владі. Але все, що сталося потім, – це відповідь на питання «чого ви домоглися анексією Криму».
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Почка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»