Варшава – 11 лютого минуло 70 років від закінчення Ялтинської конференції, під час якої лідери США, Великобританії та СРСР домовилися про повоєнний лад. За результатами конференції Польща опинилася в радянській сфері впливів, тож дотепер багато поляків вважає, що в Ялті Захід зрадив своїх польських союзників. Чому Кремлеві вдалося уярмити вільнолюбний польський народ на багато років? Як пересічні поляки сприймали накинуту їм із Москви систему? Ці питання у Польщі почали з’ясовувати 25 років тому, відразу після повалення комуністичного режиму.
Професор-історик Ян Жарин із польського Інституту національної пам’яті говорить, що сьогодні оцінювати людей, які намагалися вижити в час комуністичної скрути нелегко. Лицемірство, крутійство, брехня – це були принципи, якими керувалася тодішня влада й намагалася прищепити їх усім полякам. Жарин наголошує, що в другій половині ХХ сторіччя польська нація була дуже ослаблена. Вона зазнала величезних людських втрат під час 5-річної німецької окупації, зокрема загинули десятки тисяч людей, які мали лідерські якості. Крім цього, зазначає історик, усвідомлення того, що Захід зрадив Польщу й фактично віддав її на поталу Кремлеві, пригнічувало багатьох поляків, ослаблювало їхню волю до боротьби.
Та все ж, говорить Жарин, навіть у роки сталінського терору багато поляків продовжували відстоювати незалежність своєї країни. Історик розповідає: «Після війни в мирний час – в 1945-1956 роках у в’язницях та у боях загинуло приблизно 50 тисяч осіб, у тюрмах тоді сиділо 250 тисяч політичних в’язнів. У кульмінаційному 1953 році у в’язницях і таборах праці перебувало 118 тисяч ворогів комуністичного режиму. Це певний показник польської незломності, а водночас це показує як тоталітаризм ламав польському народові хребта».
Комуністична партія була розсадником цинізму
Професор Жарин пояснює, що намагання багатьох пересічних поляків пристосуватися до життя в комуністичній системі не можна однозначно називати колаборацією. Приклад такого пристосування – це масова участь населення у відбудові зруйнованої під час війни Варшави. Хоч тодішня влада використовувала ентузіазм населення із пропагандистською метою, але по суті – це був рух, спрямований на збереження польської культури.
Водночас, каже Жарин, у повоєнній Польщі доходило до різних форм колаборації з радянським окупантом. Найбільш яскраві приклади такого вислуговування перед накинутою полякам системою були серед комуністів. «Польська об’єднана робітнича партія як інструмент насилля над польським суспільством складалася не тільки з якихось прибульців ззовні, але на жаль стала розсадником мільйонів циніків, які вирішили влаштовувати своє життя і зробити кар’єру в умовах так званого політичного реалізму», – пояснює історик.
Як зазначає Ян Жарин, такі люди вирішували свої приватні справи, опираючись на найсильнішу силу в державі – комуністичну партію.
«Найбільше цей цинізм проявився у 70-і роки, – каже він. – Тодішній лідер польських комуністів Ґерек фактично запрошував поляків брати участь в цьому утилітарному ставлення до дійсності. Тоді партія мала 3 мільйони членів, які були не так комуністами, як циніками. Вони використовували політичну систему, яка давала їм можливість кар’єрного росту».
Не всі могли втекти, тож мусили якось жити
Про співпрацю з режимом і колаборацію написані сотні книжок, цим питанням активно займається заснований польською державою Інститут національної пам’яті. Шукають відповіді на це питання й пересічні поляки, перед яким свого часу стояла гостра дилема – як жити в складні часи, а водночас, так би мовити, не продати власної душі?
Анна Хейман, директор варшавського Дому літератури, на початку 1980-х, у час народження «Солідарності», була студенткою. Вона каже, що саме запровадження воєнного стану підштовхнуло її до участі в протестному русі. Хейман перелічує атрибути життя молодої опозиціонерки, в яке занурилася тоді з головою: «Таємні заняття, роздача листівок, рахування бронетранспортерів, які їздили Варшавою, підпільні гуртки. Перший святвечір у костелі, куди студенти нашого факультету входили й виходили поодинці».
Звичайні люди намагаються пристосуватися і мусять пристосуватися. Це дає можливість пережити страшні часи. Натомість важливо пам’ятати про межі компромісуАнна Хейман
Жінка згадує, що в час підйому патріотичних і протестних настроїв були й такі, які старалися пересидіти тривожні часи, або, що гірше – доносили на опозиціонерів, заробляючи юдин гріш. «Завжди є так, що звичайні люди намагаються пристосуватися і мусять пристосуватися. На мою думку, це дає можливість пережити страшні часи і якось у них функціонувати. Ми не могли всі втекти, виїхати, тож мусили якось жити в цих умовах. Натомість важливо пам’ятати про межі цього компромісу. Бо одна справа – це намагання якось організувати своє життя, так би мовити крутитися, щоб вижити. А інша – таємна свідома співпраця, доноси – це неприпустимо, адже це завжди пов’язане зі кривдженням інших людей», – розмірковує Анна Хейман.
Опір, пристосування, чи ганебна колаборація?
Натомість чимало поляків після війни зайняли особливу нішу – між пристосуванням і колаборацією. За словами Жарина, це дуже непросто оцінювати, кожен випадок треба розглядати індивідуально. Прикладом такої життєвої позиції є легальна діяльність організацій, які об’єднували в часи комунізму світських католиків. З одного боку, каже історик, їх можна було б звинуватити у колаборації з Польською народною республікою, та з іншого не все так однозначно. Річ у тім, що ці організації виховували польських патріотів, підтримували у суспільстві незалежницькі настрої, ініціювали світоглядні дискусії.
Опір, пристосування і ганебна колаборація – це ті типи поведінки, які були характерні для тієї епохиЯн Жарин
Жарин розповідає: «Це були дуже важливі дискусії, які спричиняли до того, що наша національна еліта, хоч і проріджена комуністами, по суті, залишалася вільною від марксистсько-ленінської ідеології. Тож опір, пристосування і ганебна колаборація – це ті типи поведінки, які були характерні для тієї епохи. Опір та пристосування я бачив би по світлому боці, а колаборація – однозначно була підтримкою системи, накинутої нам ззовні, щоб позбавити польських традицій, мрій про незалежність, а також тієї найбільшої цінності, яка нас об’єднувала під час комунізму, тобто віри».
Як зазначає професор Жарин, хоч від часу повалення у Польщі комунізму минуло чверть століття, перед Інститутом національної пам’яті ще дуже багато завдань. Історики стараються осмислити і описати феномен життя суспільства під окупацією, а прокурори – притягти до відповідальності тих, які допомагали окупантам знущатися над власним народом. Згідно з польським законодавством, ті, хто приховали у своїх біографіях факти співпраці з комуністичними спецслужбами, не можуть займати посад у польській владі. Натомість до судової відповідальності притягають навіть тих комуністичних функціонерів і силовиків, які скоїли злочини багато років тому.