Цю розповідь я відтворюю по пам’яті. Саня, як він назвався, сказав, що терпець увірвався, і «він починає воювати з тим падлом, що прийшло на землю Донеччини». Записано по пам’яті, то мабуть якісь подробиці стерлись, а дещо можливо й неправильно зрозумів. Та якщо Саня живий, то вже партизанить, я впевнений.
«Ось ти служив ще в радянській армії і зможеш мне зрозуміти. Біографія моя проста, як дві сторінки відкритої книги. Я шахтарчук. Батя відпрацював у шахті недовго. Мені було десять років, коли загинув. Мати важко піднімала нас трьох. Батько був простим ГРОЗом (гірничий робітник очисного забою – ред.), а мама закінчила вищий навчальний заклад і працювала в школі вчителем. Весь час у нас в хаті товклись її учні. Покохала простого шахтаря – так до смерті й залишилась вірною першому коханню. Сестрички виросли, вже заміж повиходили, внуків тепер доглядають. А я пішов у військове училище, на початку 70-х закінчив. Потрапив в розвідку. Остання посада – командир розвідроти.
Потім було поранення, ще за радянських часів. Все соціалізм з інтернаціоналізмом на земній кулі насаджували. Відправили по комісії. На «гражданці» довго себе не міг знайти. Дружина загинула під час безладів в одній із «братерських республік». Син теж офіцер, в російській армії. У Чечні отримав поранення, став інвалідом. Навіть пенсію нормальну не призначили. От з ним і повернулись на Донбас два інваліди. Я тут знайшов добру роботу, от тільки сина втратив… Старі рани дали себе знати. Серце не витримало.
Зараз думаю, що мабуть був би він живий, воював би проти своїх однополчан. Страшенно ненавидів російську армію. Мені багато чого розповідав, що там коїлося в дев’яності.
Коли почалась євромайданівська революція, я її не сприймав. Ось не міг зрозуміти того бунту, хоча ненавидів Януковича, мабуть, більше, ніж всі майдани ці разом взяті! Не може зек очолювати державу. Я знаю донецьку глибинку, жив серед шахтарів, знаю їхні родини. П’яниці, п’ють навіть жінки, багато з них не працюють. Точать ляси, в лото грають або в карти. Приготувала чоловіку обід і понеслась із сусідками плітки розповідати. Стільки грязюки на мою маму вилили... Не їхня вона була, «учительша». Коли дивився в телевізорі мітинги за Януковича, бачив своїх земляків та землячок, що за стакан горілки й маму рідну продадуть. А їм ще й гроші платили.
Оте болото й стало «біомасою», що підняла наверх Януковича. Для них він еталон. Із зеків у президенти. Із бидла в князі. Все те, що не реалізували самі, вони бачили в ньому. Як у мильній опері. На жаль, Україна цього не зрозуміла й собі частково підтримала цього урода. А офіцери армії погодились підкорятися зеку-головнокомандувачу. Звідси всі наші біди.
Те що я бачу зараз , як воює армія… Генерали як були мерзотою, так і залишились. Один тобі факт. Криза і ескалація бойових дій почалися на початку липня – відразу після виходу Гіркіна зі Слов’янська. Я відстежував ситуацію в цьому районі.
Відразу після того, як українські генерали дали можливість «Стрєлку» відійти зі Слов’янська, той вжив всіх заходів, щоб не допустити охоплення Донецька з флангів. Вперше «Стрєлок» прибув в Іловайськ 7 липня. Відтоді у місті базувалося близько 300-400 бойовиків плюс додаткові сили в Донецьку, Моспіно. Оточувати Донецьк треба було значно більшими силами. У ЗСУ була оперативна інформація про пересування сепаратистів, але вона жодного разу не була реалізована. Інформація про чисельність та озброєння угруповання противника не використовувалася. По тих місцях, де знаходився Гіркін та інші ватажки, удари не наносились жодного разу.
Хочу наголосити: якщо б не випустили їх зі Слов’янська, вся війна пішла б по-іншому. Втім, і зараз ще не все втрачено. Армія повинна наступати. Можливо, із втратами з нашої сторони, але точно із дуже значними втратами з боку росіян. Я чув радіоперехоплення і точно скажу вам, росіяни вмирати не хочуть. Вони сюди приїхали просто підзаробити.
Розповім про один випадок. Я був нещодавно в Росії. Стою на автовокзалі в Ростові, дивлюсь – стоять військові. Підійшов, представився: «Я – професійний військовий. Служив в радянській армії. Воював. Бачу ви з фронту. Як там обстановка?».
Мене прийняли за свого. Коротко дізнався що всі з Нижнього Тагілу. Контрактники. Влітку підняли по тривозі, відправили на навчання в Ростовську область. Один з них розповів: «Більш на Донбас не поїду. І в Росії можна заробити. А там замість грошей поїдеш «двохсотим».
Ще один, цей був із «добровольців», розповів: «Звільнився з армії, коли побачив, що війна на Кавказі була лише «битвою за гроші», у якій не може бути переможців. Приїхав у Крим. Після повернення півострова Росії пішов на вже охоплений війною Донбас. Вирішив, що настав час згадати свою професію і постаратися об’єднати зусилля людей, які не хочуть, щоб цей регіон став фашистським. Та «кримський сценарій» не пройшов у нас. І знаєш, жителі чинили опір. Ми їх брали в полон, катували, вбивали. Але все те безрезультатно».
Хлопці вже доволі випили, то говорили відкрито, зі злістю. Вони забирались геть. А я повертався.
І от прийшов час і мені після тієї розмови думати як жити далі. Виїздити з Донбасу не збираюсь. Це моя земля. Тут батько і мама поховані. Тут і сина поховав. Землю треба захищати. Нейтральним не можна бути. Досить кивати на поганих генералів – їх треба в шию гнати. А хто може воювати, той це повинен робити. Іншого виходу немає. Озброєнням партизани забезпечують себе самі. У кого є мисливська гвинтівка, у кого ще щось. Все інше – взяти у ворога…»
Я потім читав повідомлення про партизанів. Другого грудня партизани провели бойовий рейд – знищили на Петрівці в Донецьку пересувну точку. Ворог втратив не менше ніж 10 бойовиків. Може й мій випадковий знайомий був із цими партизанами?
Микола Миколаєнко, інженер, місто Горлівка
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org