Донецьк – Сьогодні мешканці Донецька, які мають змогу відвідувати українські міста поза зоною АТО, а також ті, хто з будь-якої нагоди вирішив зайнятися туризмом у столиці шахтарського краю, помічають одну дивну річ. Вона не пов’язана з озброєними людьми, не пов’язана з різними векторами інформаційної політики, чи з комендантською годиною. Ці речі, згодом, сприймаються як самі собою зрозумілі. Ні, дивує інший факт – незважаючи на заморожений банківський сектор, на підприємців, що масово повтікали з Донеччини, та негаразди з логістикою, ціни у Донецьку на гривню-дві, а іноді і три, нижчі, ніж, наприклад у звільнених Маріуполі, чи Краматорську. Скаржитись донеччани з цього приводу навряд чи будуть, але як це пояснити?
Перше, що привертає увагу – проїзд. Ціни, наприклад, у деяких київських маршрутках нещодавно піднялись до п’яти гривень. Влітку та навесні тема була актуальною також у звільнених українською армією містах – у тому ж Маріуполі подорожчали послуги комунальних автобусів, а у Краматорську на початку липня набули чинності нові тарифи на проїзд, які були затвердженні ще у травні. У Донецьку ж вартість залишається незмінною з жовтня 2013 року, а на деяких маршрутах навіть довше. Та треба відзначити, що саме цей феномен досить легко пояснити.
Справа у тому, що підвищення вартості проїзду – це багаторівнева процедура, перевізники мають надати план зміни цін у міську раду, експерти й фахівці якої рахують доцільність такого заходу. Потім питання передають у депутатські комісії та комітети, а вже звідти потрапляє на сесію. Досить стандартні бюрократичні кроки, але їх в «ДНР» немає. Попри те, що призначений «урядом» «мер» Донецька Ігор Мартинов проводить для місцевих каналів чисельні зустрічі з начальниками комітетів і відділів, а у департаменті транспорту «республіки» є понад 30 структурних підрозділів (починаючи з авто та закінчуючи авіа), реального сектору керування інфраструктурою міста просто не існує. Тому і перерахувати вартість проїзду у міському транспорті ймовірно нікому.
Звісно, працівники комунальних служб справно виконують свої обов’язки, та мови про якусь переіндексацію, чи перерахунок економічних показників не може й бути. Якщо відслідковувати діяльність «Донецької міської адміністрації», саме так тепер кличуть головний виконавчий орган міста, то легко помітити, що вся її робота полягає лише у вигадуванні нових свят – «День прапора ДНР», «День Георгієвської стрічки», «День народної єдності вільного Донбасу» тощо.
«У «ДНР» і «ЛНР» близько 2 мільйонів безробітних» – Макогон
Інша річ – ціни на продовольчу продукцію. З одного боку маємо труднощі з транспортуванням вантажівок через блокпости. З іншого – факт виходу з ринку досить значної частки підприємців. З третього – питання безпеки. Навіть сьогодні ніхто не дасть тому чи іншому магазину гарантій, що завтра до нього не завітає загін молодиків із доволі конкретними намірами. Так, випадки мародерства зараз вже досить рідкісні, але навіть у маленькій «народній республіці», яка мріє повернутися у радянські часи, діють закони капіталізму. Тому досить логічним було б закладання у ціну товару так званого «проценту безпеки», що покриє збитки в разі агресії з боку «ополчення». Чому ж тоді, наприклад, курка, яйця, чи сир у «столиці республіки» дешевші, ніж у звільнених населених пунктах, які, здавалося б, далекі від турбот окупованого міста?
«Я думаю, скоріш за все тут відіграє роль те, що просто пропозиція товарів є, а попит спав. Тому, що є величезні втручання у заробітні плати, пенсії та соціальну допомогу. Можливо, свідомо взяли та знизили ціни, щоб якось їх підтримати, інакше реалізація взагалі зупиниться. Ось є в мене така гіпотеза, але наскільки вона правовірна, мені важко сказати, бо чіткої статистики нема», – прокоментував ситуацію для Радіо Свобода економічний аналітик, екс-керівник групи радників НБУ Віктор Лисицький.
Таку ж думку розділяє і директор Регіональної філії Національного інституту стратегічних досліджень у Донецьку, завідувач сектору Інституту економіки промисловості НАН України Юрій Макогон. За його словами, проблема саме у простому ринковому взаємовідношенні попиту та пропозиції. Експерт наголошує, що відбувся значний відтік людей – із 940-960 тисяч, залишилося усього 700. Все це видно по зменшенню кількості споживання хліба, води чи електрики. При чому в цій статистиці не враховуються люди, що винаймали житло й не були прописані у Донецьку. Усе це, відповідно, й привело до зниження попиту.
«А коли попит знижується, щоб збути продукцію, що потрібно робити? Знижувати ціну. Хоча при цьому потрібно пам’ятати, що небезпека проїзду, напруженість на блокпостах і пояснення на них скоротили і приплив товарів. Малий і середній бізнес теж скоротив свою присутність. Також, наприклад, станції знизили виробництво електрики, а ніхто не кричить. Тому що споживання електроенергії теж впало. Все це одне з іншим складається і виходить, що на «ДНР» і «ЛНР» близько 2 мільйонів безробітних. Це люди, які абсолютно не володіють купівельною спроможністю», – пояснює Макогон.
У свою чергу, екс-заступник міністра економіки України Володимир Рябошлик висуває свою версію, чому, наприклад, бензин у Донецьку дешевший (різниця складає ті самі гривню-дві). Як пояснив він Радіо Свобода, може статися й так, що, крім зброї, Росія постачає на Донбас ще й паливо. «А в Росії в принципі паливо дешевше. Так було і в мирні часи. І якщо це подарунки Путіна, то через це», – припускає він.
Уся ця ситуація нагадує природний катаклізм – на Донбасі лютує справжня буря із воєнних дій, економічної блокади і політичних негараздів. Але Донецьк опинився у самому серці шторму, там, де відносний спокій і безпека. Так, на околицях міста йдуть запеклі бої, але люди у центральних районах не ховаються у підвалах та бомбосховищах, а відвідують філармонію і театри. Так, влада на сто відсотків належить тим, у кого зброя, але ж і будь-яка політична воля, будь-який закон тут нівелюються. І поки у сусідніх містах, де вже кілька місяців відносно мирне життя, ціни потрошку тягнуться догори, Донецьк завмер, немовби вимінюючи своїх жителів на відносну економічну стабільність. Врешті-решт, таємницею залишається лише одне – чому «начальники Донбасу» й досі не приписали ці заслуги собі?