Дар’я Костенко
Радіо Свобода продовжує публікацію щоденника білоруської журналістки Дарини Костенко із зони АТО на Донбасі. Це не журналістський матеріал, тому що в ньому немає неупередженості. У ньому немає ні слова вигадки. Але в ньому занадто багато любові, цим він і неупереджений.
Частина 3. Війна
День ясний, видно далеко: пагорби, села, труби ТЕЦ на горизонті. Ми на трасі теж як на долоні. Але тихо. Перемир’я.
*****
– Док, а це чиє село? Сепарське чи наше? – Максимович тицяє пальцем за вікно, в будиночки кілометрів за 4 від нас.
– Це? Сепарське, напевно. Їздив би ти по GPS, а не по пам’яті.
Заплутані путівці прикордоння грають злі жарти. То українські волонтери вилетять на блокпост «ДНР», то група сепаратистів потрапить в розташування українських військовослужбовців. Кордони «нейтральної зони» зсуваються туди-сюди, влітку і восени переходили з рук в руки населені пункти. Блокпости змінюють своє розташування, виростають там, де їх не було.
– Навіть загальну картину не складеш – блокпости переповзають, хрін зрозумієш, де чий, – каже Максимович. – Я якось у сутінках вискочив з путівця на трасу, в нейтральну зону, дивлюся – попереду блокпост. Мамо дорога, а на ньому українського прапора нема! Не наш. Здавав задом 2 кілометри. Пощастило: далеко був, не стали стріляти.
– Врізали б тобі як слід під сраку – знав би, – гмикає Док.
*****
Тут стираються межі: світ-війна, свій-чужий. Селом катаються хлопці на велосипедах, на призьбі сидить бабця, дядьки ремонтують паркан. За селом стоять БТРи. Така війна.
Це навіть не Ізраїль, хоча і там, кажуть, до війни за незалежність араби з євреями сьорбали одну юшку і попросту видавали дочок один за одного. Навіть не Ізраїль.
Тут навіть всі говорять однаково, з гучним українським «г». Всі в дитинстві дивилися одну й ту ж «Іронію долі» та «Весілля в Малинівці».
«До речі, по дорозі сюди, в Харківській області ми проїжджали ту саму Вільшанку, вона під Чугуєвом», – говорить Максимович.
«Міністр закордонних справ ДНР», Олександр Кофман, колись грав у «Що? Де? Коли?». Як і я. І Док. І Женька. І Максимович.
Ми з ним співали разом в лісі біля багаття, давним-давно на фестивалі інтелектуальних ігор в Гомелі.
А тепер його «соратники», в кращому разі, розстріляли б нас на місці. Док і Максимович – в «розстрільних списках» «ДНР», а нас з Женькою – за компанію.
Це важко вмістити в голові.
*****
Женька інструктує мене:
– Так, зайвих зупинок у нас не буде. У разі зупинки з дороги не йти – узбіччя може бути заміноване. Під час обстрілу вибігаєш з машини і падаєш на землю, бажано в яку-небудь яму.
– Дістань бронежилет, – просить Максимович.
Бронежилет у нас хороший, четвертого ступеня захисту. Шкода тільки, що один на чотирьох.
– Я не буду, я хлопчик, – крутить головою Максимович.
Док просто дивиться так, що ми не ризикуємо йому запропонувати.
Бронежилет надягає Женька, бурчить: «Мамо, я шапочку надягнув. І касочку. І броник. Відчуваю себе Сантою: їдеш з трьома оленями і роздаєш всім подарунки».
*****
Мене не відпускає відчуття віртуальності, сценарності, «фейковості» цієї війни. Неначе хтось невмілий відкрив фотошоп і додав у звичні краєвиди щось страшне і дике, чого там не повинно бути. Як і театральні «казаки», клоуни, одягнені в папахи, які трусять автоматами і напіврозкладеними імперськими ідеями. Жахливий і абсурдний «парад перемоги» в Донецьку. Місцеві кримінальні рила, які швидко зрозуміли, що найкращий соціальний ліфт – це автомат Калашникова.
Я пам’ятаю, як це починалося, коли захоплювали перші міські адміністрації на південному сході: діловиті хлопці в чорних шапочках і безглузді бабці з іконами, які дрімали в кріслах перед барикадами. Тоді здавалося, що всі спроби чиркати цими сірниками марні: не розгориться.
Розгорілося.
Стрєлков, який вискочив, як чорт із табакерки. Вербування добровольців безпосередньо в Москві, в смугастих наметах з надписом «Гуманітарна допомога Донбасу». «Відпускники», а потім і російська армія на Донбасі. Спростування в російських новинах: нашої армії там немає; та повідомлення від друзів у Фейсбуці: до нас в місто заходить колона російської техніки. «Лінія фронту» під Горлівкою. Я не хочу це читати. Дешева книжечка в жанрі альтернативної історії, творчість божевільного графомана. Авторе, випий отрути. Тільки от фейкові війська стріляли взагалі не фейковими кулями. Звалився в степ справжній «Боїнг». У котлі під Іловайськом залишився чоловік моєї знайомої.
Гній, накопичений у віртуалі, виплеснувся і отруїв реальність. Мабуть, це перша війна, яку заздалегідь, довго і зі смаком описували, візуалізували і закликали – в дешевих книгах жанру «альтернативної історії». Як і годиться демонові, він з’явився за викликом. Шкода тільки, що першими накрив зовсім не тих, хто ворожив на це по телевізору.
Місяцями Росія, притулившись до телеекрану чи комп’ютера, дивилася довгий, кривавий серіал. Захопливий і з непередбачуваними поворотами, майже як «Гра престолів». Кривавий Пастор, Ярош, Стрєлков на білому коні, браві «ополченці» – ось це все, за що тепер доведеться розплачуватися разом, навіть тим, кому було боляче разом з українськими друзями та родичами.
А тут гинули всерйоз, не актори, а живі люди. Мати, яка втратила на фронті єдиного сина, повісилася насправді, не в кіно. Тут втрачали близьких, вмирали в Іловайському котлі, прокидалися в лікарні без обох рук.
І світ розколовся – на «укропів» і «ватників», на своїх і «сепарів».
*****
– Чому я повинен їх жаліти? – сердиться Максимович. – Упав снаряд на шкільний стадіон, загинув 17-річний хлопець? А мій побратим, друг Сєвєр, який загинув в аеропорту Донецька, був тільки на рік старший! А іншому нашому побратиму, Мітчеллові, всього 19 – він нещодавно вийшов на ротацію з аеропорту.
Я знаю, що він не має рації. Але нічого не можу йому сказати.
*****
«Нікому тут не можна довіряти. Хрін зрозумієш, за кого він, чи не здасть. У селах «наших» і «сепарів» 50 на 50. Або навіть 60 на 40. Ватні тут села», – говорить Максимович.
– Небезпечний не той, хто тебе очима пропалює. Той, хто везе бомбу, тобі 100 разів може сказати «Слава Україні». І ти не дізнаєшся, доки не вибухне. О, ватник з малолітнім сепаром йдуть. Давайте підберемо, – шкіриться він в дзеркало.
І ми підбираємо чоловіка з дитиною, підвезти на 5 кілометрів до найближчого села.
*****
Рух сповільнюється, попереду – черга з декількох фур. Ось воно, Дебальцеве. Майже крайня точка Дебальцевського виступу. Тут ми почекаємо іншу волонтерську машину, і, з Богом, поїдемо далі. На передову.
– Подивіться праворуч – остання кав’ярня на цій дорозі, де можна випити пристойної кави! Зараз ми туди зайдемо, – каже Максимович. – Ой, чорт. Ще минулого разу була ціла!
Кафе «Ладья» зустрічає нас проваленим дахом і слідами кіптяви. Максимович не на жарт засмучений.
За кафе – обгорілий скелет бензозаправки. Док хоче сфотографуватися на його тлі, але тільки ми починаємо, як до нас підбігає офіцер. Фотографувати не можна. Окей.
– Де Ви стали, я вас питаю?! Відженіть свою машину до медпункту. І самі йдіть туди. Волонтерам можна тільки там бути!
– Не ображайтеся, він новенький тут. Прислали якесь х…ло, – тихо втішає нас боєць, який опинився поруч. – Ідіть попийте чаю в медиків.
*****
Волонтерський медпункт.
На стійці серед ліків – букет червоних троянд.
В кутку під дитячими малюнками – різдвяне диво, ялинка.
У медпункті чергують цивільні лікарі-добровольці з Харкова. «Харківські доки» по черзі беруть відпустку у себе в лікарні і приїжджають «поправляти здоров’я» в Дебальцевому. Дуже, кажуть, тут клімат корисний. Канари і ОАЕ нервово курять в дешевому привокзальному сортирі.
«Дім-читальня».
Стіна автографів. «Бути добру». «Повернемося живими». «Альона Сонцеслава – найкраща мати-Тереза АТО».
Коли-небудь діти будуть вчити це в школі, а поки це можна помацати і навіть погладити.
На стільці лежить ніжно-абрикосового кольору кіт. Це бійцівський кіт медчастини, позивний – Катетер.
«Робота у нього така. Він залпи «Градів» чує за хвилину до підльоту. Зривається зі стільця й біжить ховатися в комору. Ми відразу поранених на плечі – і в сховище. Поки не підводив».
*****
Тварини на війні – окрема пісня. На кожному блокпості, у кожного підрозділу та батальйону є коти і собаки. Вони прибиваються до людей самі – осиротіли, коли господарі поїхали. Ходячий антистрес, об’єкти загальної любові. «Ой, що це у Мухи на шерсть налипло? Дай-но ніж», – і здоровенний неголений дядько в камуфляжі терпляче розплутує шерсть у маленької болонки.
Усі тут вірять, що коти і собаки заздалегідь чують обстріли. А собаки – ще й вартові. «Жужа завжди гавкає, коли сепари йдуть».
*****
– Добрий день, ми хотіли дізнатися… Може, у вас є яка їжа з гуманітарки?
У медпункт заходить жінка з дочкою, з місцевих жителів. Ми виходимо, не допивши каву. Нехай домовляються без зайвих очей.
*****
– Лізьте погрійтеся в БТР.
У БТРі і правда тепло, сидіння для десантури, і знову – дитячі малюнки.
Ці альбомні листи з сонечком, танчиками і кривими новорічними ялинками – цінуються більше, ніж свіжий хліб. Ними пишаються, сперечаються, у кого красивіший. Їх клеять на стіни в бліндажах, в БТРах і танках. З ними ж, буває, і горять.
– Іноді сидиш і думаєш: твоя батьківщина срати на тебе хотіла. А потім подивишся на картинки – і знову розумієш, за що воюєш.
– А що тут незрозумілого? Ми твоя батьківщина, чувак, – каже Женька.
*****
Більше, ніж зображення, цінуються тільки жовто-блакитні плетінки-обереги – їх теж роблять діти. Друга волонтерська машина, разом з якою ми підемо далі, якраз підвезла таких.
– Добре, а то я свою втратив, – радіє стрілець БТР. Його звуть Микола, він призовник з Шостки.
– Я й сам збирався, а тут і повістка. Пішов до військкомату. Нас учили 2 тижні, я – стрілець, є ще водій і командир екіпажу. За ідеєю, кожен з нас повинен вміти все і допомагати іншим – бути і стрільцем, і водієм, і командиром. Але де там. Я тільки основні речі запам’ятав, решті довчався на ходу.
– А в мирному житті?
– Я бляхар.
*****
– Обстрілюють? Зараз ні, перемир’я. А так, вважай, щодня. Ти під ноги подивися...
Під нашими ногами – кулеметні гільзи.
– Страшно, так. Але до всього звикаєш. Знаєш, що це? Шматок центральної частини «Граду». Хочеш на пам’ять?
– А ось теж осколок «Граду» – це елемент, який вражає.
«Елемент, що вражає» – згорнута вузлом смуга металу з гострими як лезо сторонами.
– Гей, Док, хочеш осколок?
– У мені свій є, привіз з-під Слов’янська, – сміється Док. – Стояв говорив з артилеристом, потрапили під мінометний обстріл.
*****
Лікарська медична сумка, набита дорогими інструментами, шовним матеріалом і «Целоксом», знайшла свого нового господаря. Лікар-анестезіолог. Тут він – головний лікар.
– «Давайте сфотографуємося на пам’ять!»
– «Ой, навіть не знаю... Я неголений, і черевики в бруді...»
*****
Військові в Дебальцевому думають, чи пропускати нас далі. «Далі» – це туди, де сама передова. Найбільша дупа, як не дивно вважати ці слова синонімами передової.
«Добре, поки перемир’я – їдьте», – нам дають «вогневу підтримку» – веселий хлопець в бронику і з автоматом сідає в першу машину. Їдемо.
Село стоїть в інеї, тихо, вікна заклеєні папером, закриті віконницями або забиті дошками. Місцевих людей майже не видно, на призьбі сидить бабця, заплющивши очі і підставивши зморшки до сонця.
Багато місцевих, якщо не більшість, звідси втекли. Деякі покинуті будинки зайняли українські військові.
Село постійно страждає від артилерійських дуелей, до перемир’я місцеві жителі фактично жили по підвалах.
Але на центральних вулицях руйнувань майже не помітно. Перша зупинка – в центрі села. Військові розбирають найпотрібніше: хліб і обереги.
– А ти чому в одному светрі? – волонтер Олена, з іншої машини, напирає на засмаглого бородатого чоловіка, і мені пригадується Женьчин жарт про касочку і броники.
Солдати регочуть.
– Він у нас гарячий південний хлопець, з Італії!
Він відмахується:
– Зі Львова я! Жив в Італії останні 3 роки. Ось, приїхав воювати.
– А бушлат твій де, захиснику?
– Ай, погорільці ми, – по-циганськи усміхається він, закидаючи на плече кулемет на ремені. – У нас землянка згоріла, з усіма речами. У чому був, у тому й залишився.
– Самі всі цілі?
– Так.
– Зараз, – Док залазить в машину. – Бушлата немає, але є теплі штани, шкарпетки, військові светри. Ось ще «Целокс», тримай.
«Целокс» цінується скрізь, особливо на передовій. Ефективний західний кровоспинний засіб, випускається в різних формах.
Це 4 години життя для пораненого – шанс дотягнути до лікарні, а не стекти кров’ю за кілька хвилин.
Олена зупиняється, думає, бурчить собі під ніс: «Ну немає у нас більше бушлатів, немає».
Потім стягує бушлат.
Підкрадається до «італійця», щоб не почав відмовлятися передчасно.
І накидає бушлат йому на плечі.
*****
Ось вона, передова. Околиця села, попереду за 800 метрів – позиції сепаратистів. Вправо 2 кілометри – і теж територія «ДНР».
– Гей, хто тут у вас головний?
– Взагалі, я.
– Ой. Вибачте.
На передовій офіцери не носять відзнак – щоб не полегшувати роботу снайпера з того боку. А він ще й виглядає як 18-річний хлопець – кадровий військовий, старший лейтенант, командир опорного пункту Денис.
Денису 22 роки, він командує 30 бувалими дядьками, старшими за нього. До позиції сепаратистів – 800 метрів в один бік і 2 кілометри в інший – ось найважливіші цифри в його житті.
– Чому у військові пішов? Дурна причина. Я хотів стати справжнім мужиком, щоб ось прийшов на дискотеку в формі – і всі дівчата дивляться. Уже смішно, так?
Випустився цього літа – і відразу на фронт. Кадрових військових не вистачає.
...А хочеш, я тебе з мамою познайомлю; вона розповість, як я в перший раз на фронт від’їжджав, а вона плакала...
...Так, обстрілюють постійно. Це зараз тихо, бо перемир’я, але вони нас усіх бачать у приціли, не сумнівайтеся.
Прилітає з міномета, працюють снайпери, ми тут якось розвідувальний безпілотник підбили. Але влітку було гірше, правда.
– Знаєш, що важко? Що ні з ким п...здіти про високе. От ви приїхали – з вами можна поговорити. А так особливо відверто не поговориш: я ж командир, повинен тримати дистанцію.
Проблеми з субординацією? Та ніби вже немає, мужики звикли. Важливий же не тільки вік, але те, що ти знаєш і вмієш, який у тебе військовий досвід. В академії, до речі, багатьом корисним речам не вчили – всьому вчишся на фронті.
Ось з чим проблеми, так це ... він знижує голос – з розп…вом і алкоголізмом. Тут же або обстріли, або все тихо – робити нічого, сидимо, нудно. А в сусідньому селі є жінка одна, жене самогон. Так до неї вже з 7 ранку черга з місцевих стоїть. Ну і мої туди ж протоптали стежку, як я підозрюю. Мало того, що випивають – можуть же на засідку налетіти. Думаю, ті ж сепари до неї також по самогон ходять.
(Солоха – типаж, який в Україні не зникне ніколи, – думаю я.)
– Пропустити бабусю, це наша бабця, вона нам молоко носить, – Денис на секунду зупиняє нашу розмову. З «сепаратистської» сторони повз нас проїжджає на старезнім велосипеді трохи менш старезна бабуся. На кермі – господарська сумка, на багажнику – бідон.
*****
– Військова кар’єра? Не знаю. Може, й ні. Скінчиться війна – побачимо. Ми з другом другу вищу отримуємо, у Львові. Спеціальність – менеджмент. Друг теж на фронті, ми разом беремо відпустку і їздимо на сесію. Сесія здається – негайно. Я впорався за 4 дні, найдовший іспит був 40 хвилин. Розповідав викладачеві, як ми тут воюємо.
Він усміхається: – Зафренди мене в Фейсбуці!
(Ще одне з дивацтв цієї війни – її «медійність». Пряма трансляція в соцмережі: ось російський «доброволець» викладає «ВКонтакті» фотку, де ставить ногу на труп українця. А ось ти френдишся у Фейсбуці з людиною, яка сидить під обстрілами в Дебальцевому і пише звідти статуси. Два світи – де супротивника банять і де супротивника накривають «Градом» – раптом перетинаються і проникають один в один.
І ти сидиш на перетині цих світів, опівночі, з серцем, яке ниє від тривоги, як зуб від карієсу, і чекаєш – напише він сьогодні статус в «Фейсбуці» чи ні.)
*****
– Це господарське приміщення. Тут ми їмо. А це ось у нас землянка згоріла, – нам проводять швидку екскурсію.
– Від чого згоріла?
– Е-е ... ну ... міна влучила!
– Бреше, – шепоче мені Док. – Воронки щось не видно. Мабуть, самі «по п’яні» і спалили.
Ще одне господарське приміщення. Зі стелі звисав хрестик з намистинами.
*****
– Волонтери! Ідіть чай пити!
Нас кличуть на кухню. Мрія солдата: тепло і величезний котел супу.
– Я готувати з дитинства вмію. Нас у сім’ї було 9 дітей, я – старший. Ось і тут став кухарем.
Гріємося і їмо. Док і тут не забуває, що він волонтер.
– Треба ще що-небудь в господарстві?
– Мені б котел більший. А, і ще велику сковорідку!
*****
Тим часом наші дві машини вже розвантажили. Чимала купа ящиків, теплі речі, спорядження і навіть домашня консервація, сало та варення.
Автор тексту і фото – Дар’я Кастенко, білоруська журналістка, тепер працює у Москві.
Першу частина матеріалу – тут, друга – тут. Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода.