Київ – Понад місяць виконував бойове завдання в Донецькому аеропорту і на околицях міста гранатометник та санітар розвідгрупи Добровольчого корпусу «Правий сектор» із позивним «Мангуст». До початку воєнних дій він працював у будівельній сфері, захоплювався екстремальними видами спорту. Російське вторгнення на Донбас усе для нього змінило, визнає «Мангуст». Про свої враження від перебування в одній з найгарячіших точок конфлікту на сході України він розповів Радіо Свобода.
– «Мангусте», як сталося, що Ви, будучи цивільною людиною, вирішили іти добровольцем на фронт?
– В один момент я просто втомився дивитися новини і зрозумів, що і час, і здоров’я дозволяють мені взяти участь у тому, що відбувається. Я шукав різні можливості куди піти і до кого звернутися. Обрав для себе Добровольчий український корпус. Отримав змогу потрапити в «учебку» (навчальну базу корпусу). Одного дня я зателефонував на роботу, сказав «мене завтра не буде»,– і поїхав.
– Що змінилося у свідомості людей, які в мирний час намагались уникнути строкової служби в армії, а коли розпочався збройний конфлікт – ідуть добровольцями? Причому йдуть навіть у підрозділи, де наразі не оформлюють статус учасника бойових дій?
– В нас було багато тих, хто проходив до військомату, і їх не брали до армії, не брали до інших добровольчих батальйонів, з різних причин. У ДУК «Правий сектор» брали на навчання майже усіх. І лише після «учебки» відсіювали тих, хто не витримав.
– Знань, які Ви отримували під час навчання, було достатньо, щоб вижити й вціліти у перші дні реального бою?
Коли ми приїхали, нам сказали, що більшість вивченого доведеться забути. Хоча дещо нам згодилося: ми вміли тримати в руках автомат
– Ну якщо я тут сиджу, мабуть, достатньо! (сміється). Не потрібно будувати якісь ілюзії, що на навчальній базі ти навчишся всього. Але завдання в іншому: навчитися виконувати накази – беззаперечно. Навчитися спілкуватися з людьми, знаходитися з ними у замкненому просторі, робити щодня одне й те саме, якщо треба – не спати ночами. Ну і, навчитися стріляти з деяких видів зброї. Хоча у перший місяць ми ні з чого не стріляли (навчання тривало два місяці – ред.) Дійсно, ми пройшли основи тактичної та медичної підготовки. Але відбулося так, як буває в житті. Приходиш зі школи до інституту, а тобі кажуть: забудь усе, що ти вивчив у школі. Приходиш на роботу – кажуть: забудь те, що було в інституті. Так само на фронті: коли ми приїхали, нам сказали, що більшість вивченого доведеться забути. Хоча дещо нам згодилося: ми вміли тримати в руках автомат, розумієш, як взаємодіяти з командою. Ми мали скелет, на який можна навішувати нові навички.
– Твої перші враження на передовій?
Було страшно, але поступово нам усе пояснили: це б’ють наші міномети, це – супротивника, міни свистять так, кулі – інакше, осколки розлітаються туди…Робити треба це і це…
– Перший наш виїзд був одразу в аеропорт. Ми вийшли з автобусу у Пісках, чекали на бронетехніку, яка мала завезти нас в аеропорт. І тут починають бити міномети. Я почав трохи «губитися». Було страшно. Багато хто розгубився. Але за два дні якось звикаєш. Було страшно, але поступово нам усе пояснили: це б’ють наші міномети, це – супротивника, міни свистять так, кулі – інакше, осколки розлітаються туди…Робити треба це і це… Якби нам розповідали це у аудиторіях, ми б усе одно нічого не зрозуміли. А так одразу потрапили в екшн: навколо все свистить, щось вибухає, всі кричать… а потім поступово наводиться лад. Тут дуже багато залежить від командира.
– Що найбільше запам’яталося в аеропорту?
– Власне в боях за аеропорт, в класичному розумінні, я не брав участі. Ми як розвідники стояли в нічних дозорах, лежали в засадах. Хлопці, з якими ми їздили, у ближній бій потрапили, ми – ні. Але пригадую, як ми бігали по злітній смузі під обстрілом. Б'ють міномети, свистять осколки, а ми збираємо вогнегасники і несемо в термінал, бо там «горять». Довкола свистять осколки.
Ми були групою прикриття танку: екіпаж виконував свої завдання, ми – свої
Вогнегасники вивантажили, але вони були потрібні в іншому місці. Бронетранспортери виїжджати побоялися. Тому ми переносили їх вручну, щоб інші могли погасити пожежу в будівлі. В аеропорту доводилося лежати вночі під танком, який ми охороняли, щоб ніхто не підійшов до нього, не підірвав. Ми були групою прикриття танку: екіпаж виконував свої завдання, ми – свої.
– Як санітарові, Вам доводилося допомагати пораненим. Як виглядає перша медична допомога на передовій?
Ми прибули на місце, зайняли оборону – командир сказав мені: «Займайся пораненим!». В цей момент я зрозумів, що крові не боюся. Раніше – сумнівався. Виявилося, що не боюся
– Ми їхали на завдання. Наша група була в голові колони, бо мала завдання в певному місці зупинитися й зачистити зеленку. Але ми потрапили під обстріл. В нас прилетіло три мінометних заряди. Ми дали щільний вогонь у відповідь, пішли на прорив і прорвалися. У «броні» (у бронетранспортері – ред.) був один «200-й» (загиблий – ред.) і один поранений. Коли ми прибули на місце, зайняли оборону – командир сказав мені: «Займайся пораненим!». В цей момент я зрозумів, що крові не боюся. Раніше – сумнівався. Виявилося, що не боюся й того, що поруч – мертвий, пошматований вщент. В бойових умовах усе це інакше сприймається. Я спокійно згадую, чому мене вчили. Кров тече по обличчю – знімаю каску, обробляю рану. Оглядаю далі, де треба – розрізаю одяг. Обмацую. Все інше нормально – повантажили у «броню» і рушили назад. Ми з боєм заходили в те місце, і з боєм виходили. Це було недалеко від аеропорту, в околицях Пісків.
– Оборонців Донецького аеропорту називають «кіборгами», їх уявляють якимись непереможними надлюдьми. Причому, і українські ЗМІ, й сепаратисти. А які твої враження від роботи з ними пліч-о-пліч?
Коли починається бій, страху немає. Страх – до бою. Він зникає з першою кулею, яка полетіла в твій бік
– Коли я був в аеропорту, там був третій полк спецназу. Вони – профі. Вони розуміють, що вони роблять, і для чого вони там. Коли починається бій, страху немає. Страх – до бою. Він зникає з першою кулею, яка полетіла в твій бік. І якщо ти знаєш, що тобі робити, ти просто виконуєш свою роботу. Маєш стріляти у певний сектор по всіх рухомих цілях – стріляєш. Коли кожен знає, що йому робити, все виходить. Насправді в аеропорту звичайні люди.
Ці люди мають щось всередині. Той вогонь, який дає їм змогу битися за свою країну. Люди, які розуміють, для чого вони там
Просто в них нормальне командування. Не знаю, чи в усіх підрозділах, але в нас було так. І ще ці люди мають щось всередині. Той вогонь, який дає їм змогу битися за свою країну. Люди, які розуміють, для чого вони там.
– Що Ви відчували, коли стріляли у іншу людину, в бойовика, а він стріляв у Вас?
– Та нічого. Я просто стріляв. Я не думав, вб’ю я людину, чи ні. Я під вогнем, і вся моя група – теж. Маємо наказ стріляти. І в цей час не потрібно думати. Це не та ситуація, коли ти на вулиці – і чомусьвирішив напасти на якусь іншу людину. Це бойова ситуація. Коли або ти подолаєш супротивника, або він тебе.
– Хто цей супротивник? У багатьох медіа говорять, що Донецький аеропорт штурмує еліта російського спецназу. Ви бачили їх? Це російський спецназ, російські найманці чи місцеві жителі, сепаратисти?
– Так (при світлі дня) я їх не бачив. Ворога в бойовій ситуації важко побачити. Я бачив тільки у тепловізор. Бачив групу, яка ходила довкола наших позицій. Ті, хто бачили (вдень) за екіпіруванням, за формою, за тим, як професійно вони рухаються – що це не «наші» (українські військові – ред.) й не сепаратисти. Ні в тих, ні в тих не може бути такої зброї, такого типу бронежилетів та шоломів, таких навичок. Довкола наших позицій ці невідомі вояки рухалися фахово, перебіжками. А ті з ДУК, які бачили супротивника у відкритому бою в аеропорту, кажуть, що це спеціально навчені люди, або проросійські військові, або найманці. Явно не угруповання «ДНР».
– Яка ситуація з побутовими умовами в аеропорту? Є де зігрітися, поспати, сховавшись від обстрілу?
– Як зараз – не знаю. Коли ми були (наприкінці літа – на початку осені – ред.), там було менше руйнувань, мали навіть електроенергію. Після нас пройшли найзапекліші бої, штурмували термінали. Наскільки там зараз складно – треба питати в тих, хто тримає оборону після нас.
– Ти побував в найгарячішій точці на сході України. На твою думку, як закінчити цю війну, яка фактично не припиняється?
Чомусь коли ми наступаємо, в нас втрат менше, ніж коли маємо «перемир’я». Оце – питання
– Треба просто воювати. А не стояти на місці. Бо ці безкінечні перемир’я, які насправді такими не є – виглядають так: по нас стріляють, а нам не можна. До нас прилітають (міни, снаряди), а ми не можемо відкрити вогонь у відповідь. Нам не можна йти в наступ. Це якось дивно. Хочеться спитати в керівників держави: чому ми стоїмо на місці й нічого не робимо? Давайте або рухатися вперед, або якось інакше розв’язувати ситуацію. Бо вона зараз підвішена у повітрі. З мого скромного місця на фронті це виглядало так: ситуацію підвісили, і це усіх влаштовує. Тільки чомусь коли ми наступаємо, в нас втрат менше, ніж коли маємо «перемир’я». Оце – питання.