Що таке в'язниця у воєнний час, чим відрізняється тюремне ув'язнення від військового полону? Сьогодні такий досвід мають українці. Але не тільки вони. Серед учасників сьогоднішньої програми – мінський журналіст Дмитро Галко і московський історик і журналіст Володимир Максака, які під час перебування в зоні АТО, опинилися в непростій ситуації. І Дмитро, і Володимир були затримані представниками сепаратистських сил. Володимир навіть протягом тижня утримувався у сумнозвісній військовій в'язниці «Яма». Зараз на території так званих «ДНР» і «ЛНР» бойовикам підконтрольні не тільки військові в'язниці, але й близько 30 колоній і СІЗО. Українських законів повстанці не визнають. Усе частіше за грати кидають тих, хто «засуджений ім'ям «ДНР» і «ЛНР».
Кореспондент видання «Новий час» Дмитро Галко нещодавно повернувся вже з другого тримісячного відрядження на Східну Україну. Бачив своїми очима, що там відбувається. Каже, що все могло закінчитися погано для нього, але обійшлося. А от знайомого журналіста схопили, каже журналіст: «Мій знайомий журналіст з Росії, з Москви, опозиційний – незадовго до того, як затримували нас, його схопили в Слов'янську. Приводили до приміщення, де сидів український журналіст Сергій Лефтер зі зв'язаними руками, із заклеєним скотчем ротом. Ну, а мені пощастило, тому що все обійшлося страхом. Вони тоді були ще самі трохи в розгубленості, ще не освоїлися на місцевості. Після президентських виборів, коли ми поверталися з частини Донбасу, яку контролює України, в Донецьк, і нас затримали вночі на блокпосту години на дві, перевірка була пильніша, й агресії було значно більше, і підозрілості до мене».
Але все обійшлося і того разу. Утім, ніхто сьогодні не застрахований від насильства в так званій «ДНР». Дмитро Галко розповідає про своїх українських друзів: «Сімейна пара, що залишилася в Донецьку, дуже проукраїнська, до останнього часу у них на балконі висів український прапор. Вони залишилися, адже у них там дідусь дуже старий, років йому 92 або 94, вони просто не можуть виїхати. І хлопець повертався з дачі під Донецьком після дев'ятої чи десятої години на велосипеді. Зараз дача, щоправда, розбомблена. І його прийняли за коректувальника вогню. Його схопили, вибили зуб або два. І протримали кілька тижнів. Причому довго було невідомо, що з ним. Це ж не офіційна служба, не міліція, не можна подзвонити на якийсь номер і тобі скажуть: так, затриманий. Скільки днів його дружина не могла знайти. Він міг і загинути. Так, походивши, пошукавши, вона дізналася, що він схоплений. Як «коректувальника» його спочатку били, а потім вони нібито розібралися, але не відпустили, а залишили копати окопи навколо Донецька».
За словами білоруського журналіста, там, де «немає вже ніякої
Коли немає ніякого нормального життя, безправна і принижена людина, швидше за все, піде туди, де дають зброю, яка дає можливість прогодуватисяДмитро Галко
держави, немає ніякого нормального життя, безправна і принижена людина, швидше за все, піде туди, де годують, де дають зброю, яка дає можливість прогодуватися. Звісно, це дуже небезпечно. Якщо ж порівнювати з епохою репресій, то на Донбасі дуже швидко пройшов цей цикл, коли спочатку ти репресуєш, а потім репресують тебе. У 1920-1930-і роки це проходили. А тут все дуже швидко: постійно це відбувається».
«Повна відсутність правил гри, незрозуміло, що з тобою буде»
У чому відмінність в'язниці, куди людина потрапляє через міліцію й суд, від полону, який став звичайною справою в «ДНР» і «ЛНР»? На це питання мінський журналіст Дмитро Галко відповідає так: «Найголовніша відмінність (через що і я пережив такий сильний страх у двох випадках), – в тому, що навколо тебе люди зі зброєю. Ніякої офіційної організації та держави вони не представляють. І тут немає ніяких правил, абсолютно незрозуміло, чим все закінчиться. Ось ти стоїш, а в наступний момент тебе можуть пристрелити. Коли нас вдруге затримали – на блокпосту, коли їм просто щось здалося, вони навели на нас автомати і робили вигляд, що будуть стріляти. Повна відсутність правил гри, незрозуміло, що з тобою буде».
Московський історик і журналіст Володимир Максака в серпні тиждень відсидів у підвалі донецької тюрми для військових злочинців «Яма», яка розташовується в колишній будівлі СБУ. Як і Дмитро Галко, він також каже, що пережив сильне почуття страху. Наводить слова колишніх співкамерників, що будь-яка в'язниця в порівнянні з «Ямою» – це як місце відпочинку.
У «Новоросії» Володимира, який їхав туди, щоб своїми очима побачити, як твориться нова історія, і дізнатися правду на війні, затримали як коректувальника. У «ДНР», зауважує він, військові злочинці бувають переважно двох категорій – коректувальники і навідники, що, втім, майже одне і те ж.
– Цілком очевидно, що розвідка і контррозвідка поставлені в «ДНР» на широку ногу, працюють дуже добре. Так, я став жертвою шпіономанії. Усе б можна було списати на карантин, якби це не тривало 6 діб, з яких дві я провів без світла,якби я не був свідком катувань, зґвалтувань, знущань у відомій будівлі військової в'язниці «Яма», на
В кілометрі від «Ями» ходили спостерігачі від ОБСЄ і чути не чули про те, що діється в її підвалахВолодимир Максака
вулиці Щорса. Приблизно в кілометрі від «Ями» ходили спостерігачі від ОБСЄ і чути не чули про те, що діється в її підвалах.
– Які були умови Вашого утримання?
– Це підвал, який, судячи з усього, використовувався як в'язниця ще коли в цій будівлі була, власне, СБУ. Умови жахливі. Камери приблизно три на півтора метра: ні встати на повний зріст, ні лягти, ні витягнутися не можна, ні нормально посидіти. Одне дуже добре – там не було вошей. В камеру набивалося до 10 осіб, звичайно, було дуже душно, неприємно, дуже страшно. Дві перші доби не було світла. Але мені дуже пощастило з людьми. У мене були дуже хороші сусіди по камері. Думаю, без них я б не вижив.
– Хто ті люди, з якими Ви сиділи в одній камері?
– Це відсотків на 90 абсолютно випадково затримані люди, які проходять карантин, і їх перевіряють як коректувальників-навідників. Деякі звинувачення абсолютно абсурдні. Один місцевий чоловік був затриманий за гучну сварку з дружиною. Місцевого сторожа взяли за те, що він занадто добре виконував свої службові обов'язки і вночі ходив по складу з ліхтариком і світив. Інші звинувачення формально набагато серйозніші. Наприклад, дівчина Аня, яка позначила хрестиком місцезнаходження якихось стратегічно важливих об'єктів на території Донецька, і ця карта залишилася на українському блокпосту разом з номером її мобільного телефону. Її таким чином знайшли, а потім катували і ґвалтували в цій в'язниці. Робили це, як я розумію, ополченці. Аня сиділа в нашій чоловічій камері. Звісно, з моїх співкамерників до неї ніхто пальцем не торкнувся, до неї було підкреслено ввічливе, коректне, хороше ставлення.
Також в нашій компанії був хлопець, який засвітився в одній з груп «Правого сектора». Він був дуже жорстоко побитий тюремника. Я бачив його порізану спину. Це жахливо. Вважаю, що його били металевому прутом. Але, слава Богу, він фізично досить сильний,
Мені при затриманні дали можливість взяти з собою молитовник, ми щовечора молилися, у Бога там починаєш по-справжньому віритиВолодимир Максака
також віруючий. Мені при затриманні дали можливість взяти з собою молитовник, ми з ним щовечора молилися, адже нам було дуже страшно, у Бога там починаєш по-справжньому вірити. Цей хлопець провів на «Ямі» в цілому більше двох місяців.
– Хто були люди, які Вас допитували?
– Формально допиту як такого не було. Під час затримання була роз'яснювальна бесіда з дуже жорстким психологічним тиском, коли мені натякали дуже прозоро на можливість того, що мене позбавлять життя. Допитів із застосуванням якихось заходів фізичного впливу – цього не було. Я як шпигун чи то нікого не цікавив, чи то мене всерйоз не сприймали і просто вирішили полякати. Хто були ці люди? Насправді важко сказати. Зрозуміло, всі вони з позивними, ми не знали їхніх справжніх імен. Хто був у військовому вбранні, хто в штатському, хто поводився підкреслено ввічливо, коректно, не лаявся матом, хто, навпаки, погрожував фізичною розправою. Ці люди справляли враження професійних співробітників російських спецслужб. Вони говорили російською без будь-якого акценту. По-друге, хтось ділився якимись уривками особистих історій – мовляв, навіщо він туди поїхав. За цими уривками я розумів, що переді мною професіонали високого рівня. Я не скажу, що колишні кдбешники, але, безсумнівно, ті, хто пройшов школу професійної розвідки і зараз займався в «ДНР» приблизно тим же самим, чим колись займалися в Росії. Я цілком можу припустити, що у себе вдома вони продали квартири, якісь речі, виїжджали до «ДНР» фактично на постійне місце проживання будувати «Новоросію».
– Тобто ці люди ідейні, вони вірять в «Новоросію»? Чи вони поїхали туди, як Ви написали у своїх нотатках, щось собі «віджати»?
– Я думаю, що «віджиманням», тобто експропріацією машин, майна і так далі (але це моє голослівне твердження) почасти займалися місцеві добровольці, власне, ополченці.
– Скажіть, а хтось з українських військовополонених з Вами був у камері?
– Так, дві людини. Я, чесно кажучи, боюся збрехати, чи били їх – швидше, ні. Але, на відміну від нас, щодо військовополонених дуже строго дотримувалося розпорядження Стрєлкова, даного, по-моєму, ще наприкінці липня. Поводились з ними набагато краще, ніж з нами, їм було відведено цілий поверх. Їх було досить багато, близько 170 осіб, всі на одному поверсі. У них були нормальні ліжка, тобто вони не спали на підлозі, їх нормально виводили в туалет, нормально годували.
– А Вас як годували?
– Кількісно годували нормально. Якість їжі, зрозуміло, залишала бажати кращого – баланда. Спочатку розвозили їжу двічі на день, потім стали додавати третє годування. І, відповідно, водили в туалет – спочатку два рази на день, потім вже тричі. Найвідчутнішою проблемою був брак свіжої води – це взагалі проблема Донецька, де місцями досить серйозно пошкоджений водопровід. Потім, слава Богу, це якось відрегулювали. І в цьому сенсі об'єктивно допомагає гуманітарна допомога з Росії, щоб якісь місцеві, зовсім мирні жителі, які ні до чого не мають стосунку, не страждали від спраги.
– Якісь передачі дозволяли передавати тим, хто сидить в цій тюрмі? Взагалі, люди знають, що хтось арештований, наприклад, родичі місцевих у тому ж Донецьку?
– Спочатку передач не було. Спочатку, я думаю, дуже мало хто знав про заарештованих. Звісно, про затримання не повідомляється, повинен пройти певний час, щоб хтось забив на сполох, куди подівся чоловік. З'ясувати це можна, судячи з усього, через дуже довгі, звивисті канали. Уже приблизно через тиждень після того, як мене випустили, нібито стали вивішувати списки затриманих. Своїми очима я тих списків не бачив, але коло будівлі колишньої СБУ, як правило, завжди чергувала невелика група жінок – це матері, сестри, дружини українських військовополонених. Це такий тоненький канал зв'язку. Через них можна отримати якусь інформацію. Наприклад, якщо когось звільняють, вони дізнаються, хто ще сидить у тій же камері.
«Для злочинців немає меж»
Правозахисник і юрист Людмила Клочко з Гельсінської групи в Харкові зазначає, що «свавілля» сьогодні відбувається не тільки в підвалах «Ями». Приблизно 15 тисяч українців з різних куточків країни, які відбувають покарання у виправних установах Луганської та Донецької областей, а також підслідних СІЗО, живуть впроголодь, п'ють іржаву дощову воду і з ранку до ночі розбирають завали або риють окопи під автоматами сепаратистів. На її думку, час, коли в'язнів малою кров'ю можна було евакуювати до Центральної України, втрачений. Тим часом кримінальники, серед яких є і довічно засуджені, завдяки друзям-бойовикам опинились на волі, а ув'язнені, яким належало звільнитися з травневою амністією, залишаються за ґратами.
Колишній начальник мінської «Королеви», який перед цим керував виправною колонією суворого режиму, а ще раніше працював у в'язницях Казахстану, Олег Алкаєв оцінює ситуацію як небезпечну не тільки для України. Він допускає, що за нинішньої прозорості кордонів з натовпом цивільних біженців в сусідні країни можуть прибувати і біженці-кримінальники.
«Це тільки для нормальних, законослухняних людей існують замки і кордони. Для злочинців такої установки немає... У конкретній ситуації все далеко не так вже й безпечно», – зазначає Алкаєв.
«Держава починає своє існування, якщо в неї є в'язниця»
«У сепаратистів з'являється все більше атрибутів влади, – з жалем констатує колишній глава пенітенціарної системи України Сергій Старенький. – У самопроголошених республіках вже є своя міліція, суди, а тепер і в'язниці. На сході України традиційно розташовувалася найбільша кількість виправних установ. Сьогодні під контролем бойовиків – 14 колоній та СІЗО на території «ДНР» і стільки ж на території «ЛНР». Також створені військові в'язниці. Небезпека ситуації в тому, що держава починає своє існування, якщо в неї є в'язниця».
Як свідчить експерт, сьогодні в місцях позбавлення волі на Донбасі багато приводів для масових бунтів. По-перше, голод. Надходять сигнали, що зеки їдять навіть клейстер. За поставку продовольства в тюрми на території АТО, як і раніше, відповідає Київ. Він і направляє туди продукти. Проте на кордоні відбувається зміна конвою і водіїв транспорту. Проконтролювати, в якому обсязі поставки потрапляють за призначенням, – неможливо. Ще одна велика проблема, з якою незабаром зіткнутися в'язниці на території, контрольованій бойовиками, – це опалення. Якби не нинішня тепла осінь, то можливо б запаси вугілля закінчились вже в середині грудня.
Колишній глава української тюремної системи зазначає, що після припинення виплат зарплат працівникам колоній і в'язниць багато кваліфікованих співробітників звільнилися і поїхали, а ті, хто залишилися, перейшли на бік «ДНР» і «ЛНР».
«Згідно з законами України там вже ніхто не живе. Із ув'язненими сепаратисти поводяться, як хочуть. Погрожуючи зброєю працівникам в'язниць, вони звільняють своїх знайомих і друзів, навіть незважаючи на те, що в деяких довічний термін. Відомі випадки, коли військовослужбовцям «ДНР» і «ЛНР» надходять «замовлення» від родичів жертв, і вони за винагороду вбивають того, на кого їм вкажуть. Щодо зеків, які залишаються за гратами, то сепаратисти використовують їх для «чорної» роботи, наприклад, для того щоб приховувати трупи», – пояснює Старенький.
Оригінал матеріалу на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода