(Рубрика «Точка зору»)
Окрім війни та тотальної корупції, в Україні є ще одна біда. Вона не така страшна, не така очевидна, як перші дві, і, на перший погляд, не так впливає на хід історії, як інші чинники. Але це лише на перший погляд. Ім’я цієї біди – повна відсутність партійної культури. Ми не навчені плекати свої партії, як добрий англійський газон, саме тому у нас немає своїх торі, чиє коріння губиться десь у першій половині XVII століття.
Із парламенту – на маргінес
Так, Україна – не Британія. Враховуючи наше колоніальне минуле, годі й говорити про належні умови для становлення політичного істеблішменту. Але біда у тому, що й зараз ніхто не прагне статечності та пролонгованості у часі, коли мова йде про започаткування та розвиток партії. Кон’юнктура сьогодення вимагає іншого: швидкого повернення вкладених у партію – найчастіше за все «спонсорських» – коштів.
Хоча річ не лише у грошах. За 23 роки існування незалежної України з її мапи зникло чимало партій. Передусім – парламентських. Про партії-одноденки або екзотичні виверти чийогось специфічного гумору на кшталт «Партії шанувальників пива» я навіть не говорю. В усьому світі мірилом успішності політичної сили є її представленість у парламенті. Потрапляючи до Верховної Ради, наші партії занадто швидко здають завойовані позиції. А тим часом партія, яка не прагне бути владою, не мусить навіть витрачатися на передвиборчу рекламу.
От тільки під владою не варто розуміти її зрощення з бізнесом. Тим паче – з тіньовим. Швидкі і безчесні дивіденди дають сьогохвилинне задоволення. Так само не варто робити ставку лише на експлуатацію популярного тренду, чий час рано чи пізно спливе. Яскравий злет і гучний провал «Нашої України» відбувся через заяложування абстрактної «помаранчевої» ідеї, котра існувала у відриві від реальності, не привнісши в останню жодного вирішення соціально-економічних та політичних проблем.
Ще одна біда партій – безпардонне паразитування на харизматичному лідерові і наївна віра у те, що так буде завжди. Але лідери приходять і йдуть, як це було, приміром, з глибокошанованим В’ячеславом Чорноволом, після загибелі якого «Народний рух» не втримав взяту висоту. Або з Юлією Тимошенко, чия довга відсутність мало не призвела «Батьківщину» до непотрапляння в парламент. Якщо в країнах традиційної демократії партія – це стовбур, на гілках котрого визрівають лідери-плоди, то в Україні самі лідери є остовом, який живить усі свої пагони і який є єдиною гарантією їхнього існування.
Саме тому, варто лише лідеру «відлучитись» чи то в тюрму (як це було з Тимошенко), чи то в президенти (як Ющенкові), у партіях починається розбрат і розкол. І це при тому, що українські партії – аж ніяк не універсальні з точки зору регіонального покриття. Вони існують для сходу, заходу або центру України. Інколи – для двох зон, але ніколи – відразу для трьох. «Винахід» на цих виборах «Заступу» ризикує додати до загальної строкатості ще й поділ на партії для села та партії для міста.
Зберегти «тіло», жертвуючи «головою»
Взагалі остання парламентська кампанія наштовхує на чимало прикрих думок. І найперша думка про те, що очільники тих партій, які пограли, не збираються нести жодної відповідальності за свій неуспіх. Я, знову таки, маю на увазі знакові чи, принаймні, доволі «розкручені» політсили, яким соціологи давали непоганий шанс на проходження до парламенту. При цьому я не поділяю їх зараз на «хороші» чи «погані», ідеологічно правильні чи ні. Я кажу про тенденцію, котра зводиться до того, що голова партійної політради – це константа, тоді як мав би бути величиною перемінною.
Серед аутсайдерів останніх виборів опинилися комуністи, «свободівці», «Сильна Україна» Тігіпка та «Громадянська позиція» Гриценка. Кожен з чотирьох очільників цих об’єднань мав би вчинити чесно: піти з посади. І передусім представники «демократичного спектру» – Гриценко та Тягнибок. Хай би якими чистими не були їхні наміри та титанічними зусилля, у цій грі вони програли. А отже мусять поступитися сильнішим. У випадку зі «Свободою», яка провела до парламенту кількох мажоритарників, булаву «гетьмана» можна було б передати переможцеві – Ілєнку чи Кошулинському абощо.
Для «Свободи» лідерське «перезавантаження» є особливо нагальною потребою, оскільки до результату 2012 року ця партія йшла довго й тяжко, нарощуючи рейтинг по краплиночці – вочевидь, не для того, аби так легко пустити його за водою. А між тим за кількістю скандалів із вельми промовистими фігурантами – «пупсами» і «мордами», а також екс-генпрокурором Махніцьким, який раптом виявився таким собі «гражданином Корейко» з підпільними мільйонами, ця партія виходить у впевнені лідери.
У ситуації, аж ніяк не співставній з нашими реаліями, колишній прем’єр-міністр Франції Жан-Марк Еро, соціаліст, взяв на себе повну відповідальність за поразку його рідної партії на муніципальних виборах і пішов у відставку. На його місце президент-соціаліст Оланд призначив міністра внутрішніх справ Манюеля Вальса, теж члена Соціалістичної партії. При цьому Еро навіть не спало на думку поміняти партію на іншу або призупинити в ній членство, як це свого часу зробив у «Батьківщині» Арсеній Яценюк, котрий потім, здається, так і не оформивши юридичне «розлучення» з однією партією, став «двоєженцем» у союзі з іншою.
Призупинене членство (що само по собі нонсенс) і беззмінні, з індульгенцією попри всі програші, лідери – ось характерні риси українського партійного топ-менеджменту. Ще одна прикмета: тяжіння очільника політсили над своїми однопартійцями, диктат і відсутність умов для росту, а також тасування «підлеглих» як шісток у картковій колоді.
Через відсутність перспектив у «Батьківщини», її лави залишили іще цілком перспективні політики, такі, приміром, як Томенко чи Бригинець. А через маніпулювання людьми як пішаками, через призначення на роль голови партії президентського кума чимало цінних кадрів втече в майбутньому із «Блоку Порошенка». Тільки станеться це трохи згодом, коли ейфорія від перемоги дещо вляжеться.
Звичайно, що кожна партія пише свій власний сценарій і ніхто не змушений грати за якимись уніфікованими правилами. Хоча мати такі правила було б, мабуть, зовсім і не зле. Узгодивши, приміром, положення про обов’язкове переобрання лідера після двох (максимум) відбутих термінів на посаді голови. Можливо, тоді й коаліційні перемовини йшли б легше, адже кожен з політиків знав би, що його час все одно добіжить кінця, а довічна синекура – це щось з епохи політбюро ЦК КПРС. Менше тримаючись за портфелі, партійні бонзи мали б вільні руки для добрих справ, і Україні в цілому жилось би трохи легше. Хтозна…
Михайло Поживанов – народний депутат 2,4,5 і 6-го скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода