Київ – Сім’я донецьких патріотів разом із 3-річним дитям воювала за Україну – проти всіх своїх рідних та колишніх друзів. А після повернення у «мир» опинилася без даху над головою та прав на пільги. Рятують волонтери. І підраховують кількість таких самих бездомних героїв. Радіо Свобода вдалося поспілкуватися із найменшою захисницею України. Імена учасників АТО ми змінюємо з міркувань безпеки їхнього життя.
Вона співає колискову ведмедикам і досі не може повірити, що вдома є чай. Це Таня, їй 3 роки. Вона звикла жити на війні. Кілька місяців дівчинка мешкала просто зі солдатами – у батальйоні «Шахтарськ». Там воювали її тато і мама (польовим кухарем). Тепер батальйон розформували і Тані піти нікуди. Дім був у Донецьку. Трирічна дівчинка ще не вимовляє всіх букв, але вже добре знає, як поводитися під час артобстрілу. Навчає ведмедиків і знімальну групу Радіо Свобода.
– Донецьк – це коли туди потрапляєш, там вона…
– Війна?
– Війна.
– А страшно, коли стріляють?
– Страшно. Коли потрібно в ямку ховатися. Стріляють, треба бігти.
– А ти в ямку ховалася?
– Ховалася!
«Були під Волновахою. Із дитиною, так…» – приєднується до розмови мама Тані – Ірина. Із усмішкою. І потай швидко витирає сльози – не очікувала, що донька так не по-дитячому влучно опише війну. Симпатична і довгокоса. Настільки худенька, що здається дівчинкою-підлітком. Уся в чорному, з великим аскетичним білим хрестом на мотузочці. Блідим, як її шкіра. На тонких довгих пальцях – рештки колись гарного манікюру. На втомленому обличчі лише вогники очей. Вона принесла чай. Ніби доказ для доньки, що він нікуди не зник. А отже, вони в безпеці.
«Коли ми тільки потрапили сюди, вона постійно бігала і кричала: «Мамо, подивися, тут є чай!» Мені до кінця не віриться, що все добре», – зазначає Ірина.
5 тисяч за голову. Навіть рідна мати – по інший бік барикади
Ірина просить не знімати обличчя – її і донечки, щоби не впізнали родичі і сусіди. Усі вони, зізнається, – по інший бік барикади. Вони бойовики так званої «ДНР», офіційно визнаної в Україні терористичним угрупуванням. За словами Ірини, навіть рідна мати не знає, на чиєму боці воюють її син, невістка та ще й маленька онука. Утім, донеччанка запевняє: вони з чоловіком захищати Україну рушили без вагань. Одні проти всіх. Жінка емоційно пояснює, що вважає за потрібне підіймати свою країну, а не тікати в іншу. Пояснює російською. І наголошує, що народилася вже в незалежній Україні.
Чоловік навіть якось запитав у матері: «Мам, а якщо я принесу додому український прапор, ти здаси мене «ДНР»?»
«Я народилася в 91-му. Я не знаю, як там було в СРСР. У нас батьки – що в мене, що у нього мама – всі за «ДНР». Чоловік навіть якось запитав у матері: «Мам, а якщо я принесу додому український прапор, ти здаси мене «ДНР»?» Після цього вони не розмовляють. Ніхто не знає, де ми. Повертатися реально страшно! Пацани говорили з Тереза, що за їхню голову там 5 тисяч пропонують... Якщо повернутися, цілком реально, що вб’ють ще й гроші за це отримають!» – каже Ірина.
Відтак, Ірина з дитиною – і чоловік-захисник – опинилися без даху над головою, без роботи, копійчини і – фактично – без прав. Жінка зітхає: щоби бодай якось протриматися, чоловік пішов на заробітки на будівництво. Тимчасово: бо паралельно намагається влаштуватися в інший український батальйон – щоби знову, каже, відвойовувати Україну. Ірина також прагне знайти роботу. І дитсадочок для донечки. Але поки-що – безрезультатно. Бо офіційного документа про участь у бойових діях жоден із подружжя не має, статус учасників АТО сім’ї не надають. Бо пішли добровольцями. І звісно, жодних пільг.
Принесіть довідку, що ви – герой
Так само підвішеними у повітрі опинилися усі найпалкіші захисники України, каже голова спілки ветеранів АТО Кирило Сергєєв. Усі, хто поставив на карту життя – не за призивом із військкомату, а за покликом серця.
Визначення «доброволець» і «добровольчий батальйон» повинні бути законодавчо врегульованіКирило Сергєєв
«Таких дуже багато. І в першу чергу, найголовніша проблема в тому, що наша держава сказала «а» і не сказало «б». З одного боку допустила саме явище добровольчих батальйонів, з іншого – не довела це явище до кінця. Визначення «доброволець» і «добровольчий батальйон» повинні бути законодавчо врегульовані», – зауважує Сергєєв.
За словами ветерана, точної кількості добровольців зараз не знає ніхто. Офіційно облік їх не ведеться. Водночас, без статусу учасників АТО ці воїни, фактично, не мають права ні на операції та протезування коштом держави, ні на пенсію, ні на пільги – для себе і своїх сімей.
Назад, у життя
Однак, невизначеність статусу добровольців – не єдина законодавча прогалина, твердить Сергєєв. І додає: він сам воював за покликом серця у батальйоні «Айдар», і певен: держава в принципі не знає, що робити із учорашніми бійцями. Як повернути людей, які професійно навчилися вбивати, – назад. У мирний соціум. Каже, що оббив вже не один поріг владних кабінетів із єдиним проханням: надати бодай старий гуртожиток. Щоби своїми силами облаштувати – як прихисток для бійців, яким нікуди піти.
Утім, допомога прийшла не з боку держави – а з соціальних мереж. Керівник одного з промислових підприємств добровільно виділив кілька кімнат просто на заводі. Тепер тут створюють центр реабілітації воїнів – знову ж таки силами волонтерів і спілки ветеранів АТО. Поставили ліжка і один тренажер для скалічених. Є душ, пральна машинка, плита й холодильник, 3 житлових кімнати. Саме тут прихистили й Ірину з маленькою Танею. Із 14 листопада центр офіційно відкритий для всіх учасників АТО. Єдиний мінус: це лише 12 місць. У масштабах країни проблему бездомних, безправних героїв і їхніх сімей, за словами ветерана, вирішувати ще не починали.