Черкаси – 22-річний черкащанин, студент-перекладач Сергій Галян у складі 95-ої аеромобільної бригади впродовж дев’яти днів захищав Донецький аеропорт. Його інтерв’ю у статті Сергія Лойка про донецьких «кіборгів» потрапило на першу шпальту газети The Los Angeles Times. Про те, що син боронить зруйнований сепаратистами аеропорт, мама Сергія дізналася з інтернету. А от батько хлопця, полковник російської армії, від початку знав, де його син.
– Те, що відбувається у Донецькому аеропорту словами не передати. Це зовсім інший світ. Я туди приїхав необстріляний. І там я побачив, як по тобі стріляють з усіх видів зброї: із гранатометів, із АГСів, із кулеметів, із мінометів, і «Гради» були. Але найстрашніше, мабуть, це танки. Також дуже страшно було приїхати в сам аеропорт на техніці. Тому що дорогу повністю прострілюють, там хлопці у повному оточенні. Дві будівлі були під нашим контролем. Коли я приїхав, у новому терміналі перший поверх був наш, другий наш, а на третьому були сепаратисти. Я і так був у шоці від загальної обстановки. А коли дізнався, що над нами і під нами у підвалах – ворог, і навколо будівлі у них позиції, усе прострілюється снайперами…
Морально дуже важко зрозуміти, що відступати нікуди. Якщо, не дай Боже, буде найжорсткіший сценарій, відступити ти не можеш. Ти вийдеш за межі будівлі і тебе одразу «зніме» снайпер. Там усі розуміють, що треба стояти до останнього патрону. Бо ніхто з тобою не буде церемонитися. І через цю безвихідь розумієш, що треба стояти по максимуму. Звикаєш до обстрілів, до куль над головою. Вони стають буденними.
Your browser doesn’t support HTML5
«Найстрашніше, що життя людини коштує півкопійки» – черкаський «кіборг»
– Але як до цього можна звикнути?
– Ми виконуємо завдання, ми виконуємо накази. Щоб не з’їхати з глузду, нам хлопець один, якого ми замінювали, порадив не просто сидіти, а жити цим. Сходити зробити чаю, піти щось дізнатися, десь патрони піднести. Цим треба жити. Інакше, якщо ти просто сидітимеш і накручуватимеш думки, коли тебе повністю охопить страх, це добром не закінчиться. Тому спробували влитися в цю атмосферу, тримали позиції, виконували завдання, підтримували один одного.
– Чи є у тій будівлі, що залишилася від Донецького аеропорту, приміщення чи закутки, де можна заховатися від обстрілів?
– По тобі б’ють танкові снаряди, а ти просто притискаєшся до підлоги, бо немає накриття, бо навколо гіпсокартон. Ми були у митному відділі аеропорту, де були конвеєри, які пересували сумки. Ці конвеєри – металева конструкція розміром до поясу. От під нею можна заховатися. Це єдине, що тебе рятує – ці три міліметри металу вздовж конвеєра. Тому ми лежимо, спимо, несемо службу і відпочиваємо – усе на цьому проміжку. Скільки було такого, що різко вибух, різко уламки. Тому потрібно постійно бути в тонусі і розуміти, що від тебе залежить життя твоїх товаришів. Те ж саме, як моє життя залежить від них.
– Захисників Донецького аеропорту називають «кіборгами». Як думаєте, чому?
– Коли я ще і не думав, що потраплю в аеропорт, ми переживали за хлопців, дивилися телевізор, і я тоді вперше почув про «кіборгів». Коли вже опинився там, я зрозумів, що коли за дев’ять днів ти настільки живеш на адреналіні… Я харчувався, мабуть, раз на добу. І не тому, що там часто обстріли. Просто не хочеться: раз поїв, попив чаю із великою кількістю цукру. Там усе на адреналіні, я схуднув на шість кілограмів за ці дев’ять днів. Сну, як такого, теж немає. І ти розумієш, що твій організм за ці дев’ять днів на такому зношенні. Але ти при цьому нормально мислиш, ти воюєш, ти перетягуєш якісь ящики зі снарядами. От тоді я зрозумів, чому «кіборги».
– На Ваших очах помирали люди?
– Так, і це буквально за дев’ять днів. До цього, може, Господь, рятував від таких ситуацій. Скільки там і в конвоях були, але все спокійно. Там ти розумієш, що життя, як кажуть, коштує півкопійки. Ось це насправді страшно. Звичайній людині це не зрозуміти, я це не розумів. Начебто ти ростеш, закінчуєш школу, університет, робота. Маєш народити дітей, збудувати дім, заробити на пенсію. А насправді життя людини – це ніщо. Особливо, коли люди з автоматами і за ними немає закону. Вони, що хочуть, те й роблять. Хтось не сподобався, то простіше проблему прибрати – і немає людини. Ось це дуже страшно.
– А хто за Вас переживав у Черкасах?
– Переживали з університету викладачі, дуже сильно переживали друзі. Мама не знала. Вона думала, що я у Житомирі весь час. Я казав, що нас мобілізували, що ми сидимо в частині. Коли їхав в аеропорт, сказав, що їду на полігон, відповісти не зможу, буду без телефону, але все нормально. А потім буквально за три дні до відпустки вона впізнала мене по фотографії. Кореспондент Сергій Лойко приїздив фотографував. І вона побачила його світлину, де я в аеропорту. Мама, звісно, була шокована. Але, слава Богу, нам через три дні раптово дали відпустку. І я приїхав із великим букетом: «Мамо, я живий, я цілий, я на місці».
– Ваше інтерв’ю Сергію Лойку, опубліковане у статті про захисників Донецького аеропорту, опинилося на першій шпальті газети The Los Angeles Times.
– Так, ми з ним спілкувалися. Я теж цікавився журналістикою, тож якраз розпитав у нього про цю нелегку справу. А він у мене взяв інтерв’ю: його зацікавило, що мій батько живе в Росії і служить у Збройних Силах Російської Федерації.
– А Ваш батько нині воює проти України?
– Ні, він зараз не воює, він на базі. Теж, звісно, це настільки дико, безглуздо. У багатьох же стільки родичів на тій стороні. Прикро, що люди настільки піддаються пропаганді. Можна ж брати новини з інших джерел, і можна оцінювати інформацію адекватно.
– Ви з ним спілкуєтеся?
– Так, у нас спілкування на тому рівні, що він переживає за мене, він знає, де я і запитує, як я – чи живий, здоровий, не хворію? Про конфлікт ми не говоримо.
– По суті, Ви з батьком воюєте по різні сторони?
– По суті, так. Неофіційно. Але я думаю, що якби батько навіть і отримав наказ, він би не пішов у це «відрядження», як вони його називають.