«Відрізали волосся і душили мотузкою» – журналістка Максименко

Уся історія України – в одному році життя молодої журналістки і громадської активістки Олени Максименко.

Рік тому 28-річна Олена співпрацювала з виданням «Український тиждень», вважала себе журналістом-культурником, який вільно почуває себе на виставках сучасного мистецтва, літературно-музичних фестивалях, і нічого не знала про політику.

За минулий рік Олена стала екстремальним журналістом-фрілансером, була поранена гранатою на Майдані, відразу після анексії Криму поїхала на півострів і потрапила в полон до «зелених чоловічків» та донських козаків. Дівчина пройшла через багатоденні тортури і ризикувала життям, але сьогодні говорить, що бути не на передовій їй некомфортно.

Олена Максименко завітала до редакції Радіо Свобода дорогою на місячне стажування в арт-резиденції Вентспілса. «Жалкую, що їду туди, а не на Донбас», – каже вона.

– Як відбувається трансформація людини, далекої від політики, культурника, у людину, яка знімає під кулями і гранатами, ризикуючи бути вбитою?

– Те, що відбулося з Україною за останній рік, – це той випадок, коли політика вийшла за межі журналістської або будь-якої іншої професійної діяльності та стала чимось особистим. Для мене Майдан – це особисте. Цікаво, що те ж саме говорять і мої друзі, а також більшість людей, які там стояли. Зараз не цікавитися політикою, ігнорувати ті події – це злочин.

Доля з мене трошки посміялася: в певний момент я зрозуміла, що культурні теми я для себе вичерпала і ходжу по колу, а треба займатися чимось іншим. І тут вибухнув Майдан. Відразу культура перестала бути актуальною. Я до цього ніколи не займалася політикою, не розбиралася в ній. Але під час Майдану я була одночасно активісткою і журналісткою, висвітлювала події, була в гарячих точках, була поранена гранатою 18 лютого під час зйомок. І до сьогоднішнього дня я в цій темі. На минулих виборах я працювала в прес-службі самовисуванців від «Блоку Петра Порошенка» Анатолія Євлахова, опонентом якого був екс-регіонали Ігор Рибаков. Перемога була за нашим кандидатом.

– Що таке Майдан?

– Майдан – це справжнє набуття Незалежності, яка нам далась просто так в 1991 році. Зараз ми відпрацьовуємо те, що тоді отримали просто так. А все, що дається просто так, не цінується. Зараз ми цю Незалежність відвоювали і продовжуємо відвойовувати.

Олена Максименко, Київ, грудень 2013 року

– У яких подіях Ви брали участь впродовж минулого року?

​– Я була на Майдані від самого початку. Пропустила тільки два дні, коли була на похоронах і на весіллі. У спекотні дні, коли була стрілянина, я працювала як журналіст, знімала, навіть не маючи конкретних замовлень від редакцій, просто знімала для себе, для історії. Я брала участь в організації літературного революційного марафону, в рамках якого проводилися смішні хепенінги. Щоправда, це ми робили доти, поки не полилася кров...

Після Майдану я поїхала в Крим як репортер. Анексія розпочалася 1 березня, я з групою інших журналістів була там вже 9 березня. Мені було цікаво поспілкуватися з жителями Криму, дізнатися їх справжні настрої. Була у мене ілюзія, що я зможу в чомусь переконати людей, пояснити, що відбувається насправді. Мені не вдалося перевірити, чи можна їх у чомусь переконати, бо нас взяли в полон одразу на в’їзді до Криму. Серед наших загарбників були колишні «беркутівці», «зелені чоловічки», донські козаки, а також тітушки – хлопці у шкіряних куртках, шльопанцях і з автоматами.

– Що з Вами відбувалося в полоні? Як довго Ви там пробули? І хто сприяв Вашому звільненню?

– Почалося все на блокпосту. Вони нас захопили, але не знали, що з нами робити. Виглядало, що їм однаково – розстріляти нас або відрізати вухо, або відпустити. Із боку загарбників обурення викликали журналістські посвідчення і камери, тому що в їхньому уявленні всі журналісти продажні і працюють на Америку. Дуже довго домагалися від мене зізнання, на кого я працюю. Але я ні на кого не працювала в той момент, це була моя ініціатива. Я просто написала декільком редакторам, що їду і щоб чекали репортажу. Нас посадили в канаву і стали погрожувати, що тут і закопають, щоб було відчуття, що ми в могилі сидимо.

Опісля розпочався психологічний і фізичний тиск. У мене відрізали волосся і душили ганчірочкою від взуття. Хлопцям повністю порізали брюки. Але сильних травм нам не завдали. Найстрашніше було, коли тримали перед головою автомат – ми були переконані, що це кінець. Це тривало кілька годин. Після нас, зв’язаних по руках і ногам, повантажили у вантажівку і везли близько семи годин на Севастополь. Там нас вивантажили на військовій базі, поставили обличчям до стіни і знову погрожували автоматами. Так ми простояли ще кілька годин. Потім нас завели в будівлю і кожного окремо допитали. Це робили вже російські військові, і, як не дивно, вони вели себе адекватно – не було принижень і хамства. Нас посадили в камері, де ми просиділи три дні. Через те, ймовірно, що за нас заступилися інші журналісти-активісти, почався шум в ЗМІ, незабаром нас звільнили.

– Ви були в ситуаціях, коли смерть була реальністю. Наскільки Ви розуміли, за що можете померти? За інтерес, щоб поспілкуватися з жителями Криму? За якісь патріотичні почуття?

– І за інтерес до жителів Криму теж. Це моя робота, і я не можу цим не займатися. І я ні про що не шкодую. Навіть якби мені довелося загинути, я б не шкодувала. Мені й зараз соромно, що я не на фронті, не на передовій. Мені некомфортно, якщо я не в центрі гарячих подій. Мабуть, це вже діагноз.

– Чи можуть зараз українські журналісти потрапити на Донбас?

– Потрапити туди можна, якщо мати хороших знайомих, які зможуть домовитися, щоб пропустили через блокпости. Нещодавно я бачила прекрасний відеосюжет, зроблений групою «Вавилон-13». Журналісти зняли короткометражку з блокпостів «ДНР», взяли інтерв’ю у бойовиків. Хлопці молодці, що туди потрапили, я ними захоплююся. Зрозуміло, що це дуже небезпечно. Ніхто нічого не гарантує. Коли ми їхали в Крим, то думали, що це буде безпечно. В результаті – ледве вижили.

– Ви берете участь у створенні книги про «Небесну Сотню». Розкажіть про цей проект.

– Ініціатор книги – львівський журналіст Роман Савчак. Я допомагала йому тим, що писала нариси про героїв, загиблих на Майдані. Перший тираж книги був виданий ще до 40 днів від їх загибелі. Ідея була в тому, щоб розповісти про героїв, показати зріз того суспільства, представники якого там були. Ми так робили книгу, щоб показати, що на Майдані були люди з усіх куточків України, що там були люди різного віку, різних професій, різного соціального статусу. Цю книгу можна розцінювати як портрет Майдану.

Така книга повинна бути в кожній українській родині, а також у Верховній Раді. Ми, до речі, подарували Верховній Раді плакат із портретами загиблих і з короткими нарисами про них, щоб депутати знали, за чий рахунок вони зараз при владі. Коли ми робили пілотний проект, перший тираж книги, то уникали контактів із родичами загиблих, так як пройшло мало часу і їм було складно спілкуватися. Ми збирали інформацію у друзів і волонтерів. Зараз ми готуємо повноцінний тираж, із повною інформацією, у підготовці якої брали участь і родичі, які вже готові до того, щоб розповісти про своїх загиблих синів і чоловіків.

Олена Максименко, Київ, листопад 2014 року

– Чи об’єднуються рідні «Небесної Сотні», щоб спільно вирішувати якісь проблеми?

– Навколо цих сімей організувався цілий громадський проект. Сім’ї «Небесної Сотні» створили громадську організацію, в рамках якої вони насамперед вирішують проблеми з розслідуванням вбивств, яке дуже повільно просувається, особливо якщо регулярно не турбувати органи, які цим займаються. Прокуратура нічого не робитиме, якщо спільними зусиллями не вимагати цього розслідування і покарання винних.

– В одному з мінських клубів рекламують вечірку «Русским быть бути модно» з Путіним і автоматом на постерах. Чи можливе таке, наприклад, в Києві?

– Усе дуже неоднозначно. У Києві почали з’являтися люди, які негативно і агресивно ставляться до української мови. Існують законсервовані громади «КНР» («Київської народної республіки»). Вони вже намагалися провести марш, але «Правий сектор» і ультрас не дозволили цього. Зрозуміло, що є такого роду спільноти в соціальних мережах. Я вже не кажу про те, що вони мають зброю. І, звичайно, є ризик, що цей троянський кінь вибухне коли-небудь. Але не все однозначно і на Сході. Я нещодавно їздила туди. Там дуже багато українських патріотів. Я не знаю, як їм це вдається, але вони стежать за всіма українськими культурними подіями, прагнуть літературних новинок Жадана і Забужко. І тепер питання, що буде з цими людьми.

– Чому падає популярність Петра Порошенко? Це результат дипломатичної гри з Путіним і «мінських домовленостей», або просто українцям властиво швидко розчаровуватися в нових лідерах?

– Розчарування в масах є. Майдан стояв за одну ідею – скинути злочинну владу. Але маса різних людей із дуже різними переконаннями не можуть мати абсолютно однакову мету. У кожного – щось своє. Тому зараз влада не може уникнути закидань, що «не за те стояв Майдан». Цю владу вибрали дуже дорогою ціною, тому вимоги завищені і помилки не прощаються. Я особисто лояльно ставлюся до влади, намагаюся уникати критики, розумію, що навіть найдемократичнішій влади потрібний час, щоб щось змінити у великому суспільстві. Але для людей, які стояли на Майдані і бачили смерть своїх друзів і рідних, дуже складно пробачити помилки. Також має місце посттравматичний синдром, від якого суспільство відходить і не може відійти, бо триває АТО, люди продовжують гинути.

– Що далі буде з Україною?

– Неможливо давати прогнози, оскільки абсолютно ніхто рік тому не міг передбачати, що з нашою країною відбудеться зовсім скоро. Ніхто не міг спрогнозувати ні Майдан, ні дії Володимира Путіна. Можу тільки сказати, що я вірю і не сумніваюся в тому, що ми переможемо. Хотілося б, щоб була мінімальна кількість смертей при цьому.

– Українські експерти часто підкреслюють, що Білорусь – це земля Путіна, який лише формально дозволяє Лукашенкові грати на ній у владу. Що Ви думаєте про нашу країну і чи можуть білоруси відвоювати свою незалежність, яку, як і Ви, колись отримали після розпаду СРСР?

– Серед звичайного населення України думки, що Білорусь – це безумовно російська територія, немає. Багато з творчих особистостей відомі в Україні і мають своїх шанувальників. Я вважаю, що Білорусь – це не земля Путіна, а жертва Путіна. Я не хочу, щоб Білорусь пройшла такий самий шлях, як Україна. Але, з іншого боку, для того щоб люди змінилися, потрібен якийсь каталізатор, вартість якого часто – людські жертви.

Оригінал на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода