Через 11 місяців після розгону Майдану, що сталося 30 листопада 2013 року, на центральну площу Києва вийшло близько 10 людей вимагати від влади покарання відповідальних за побиття студентів. Серед цих небайдужих був Валентин Серовецький, капелан Майдану. На запитання, чому так довго розслідується ця справа, священик висловив жаль, що нічого не міняється в Україні. І повідомив, що нещодавно вийшов із двомісячного полону в «ЛНР». Ми домовились зустрітися ввечері і поговорити про це детальніше. У четвер увечері в піцерії на Нивках всі столики були зайняті. Люди пили пиво і жваво щось обговорювали. Ми пішли в інше кафе. Там у підвалі сиділа лише пара похилого віку і голосно грала російська попса. За нашим проханням, її зробили трохи тихіше.
– Отче Валентине, почну з банального питання, як Ви стали священиком?
– Я завжди боявся, слово «бог» мене зовсім не цікавило. Це поза межами життя звичайної людини. Я займався трохи бізнесом. Але занурився у такий бруд. Почав голодувати і серце не витримало. Тоді на межі життя і смерті я пообіцяв Господу, що якщо виживу, то буду служити йому. Він свою обіцянку виконав. Я теж.
– А чому Ви пішли на Майдан?
– Церква завжди має бути з людьми. І крім того, що я священик, я і людина. Не хотілось, щоб моїм дітям було соромно за мене. Ми думали, що зміниться все нутро країни. Там були священики всіх конфесій. І християнських, і буддисти й мусульмани.
– Всі релігії наголошують, що життя то «дар Божий», що Ви відчували, коли почали гинути люди на Майдані?
– Вся «Небесна сотня» пройшла через мої руки. Як казав Христос, немає вищої нагороди, ніж життя, яке віддаєш за інших, бо це зробив сам Господь. Майдан показав, що за все треба платити і для незалежності нашої країни потрібна була ця жертва.
В цей момент заграла пісня «Rasputin Russian Love Machine» і жіночка за звуковим пультом зробила її максимально гучно.
– Зробіть, будь ласка, тихіше, – звернувся я до неї
– Ви прийшли у кафе, де люди п’ють, а не спілкуються про високі матерії, у церкву йдіть, відповіла вона.
– Зараз ми тут, ваші клієнти, і нам не потрібна музика, тим людям у закутку я думаю теж, – наполягав я.
– Я взагалі зараз співати буду, бачите мікрофон, це моя робота, – не відступала жінка.
– Нам не потрібен ваш спів, якщо хтось прийде ще і захоче музику, то без питань, а зараз зробить тихіше, ще раз вас прошу
– Може мені її взагалі вимкнути?
– Так, бачите, як добре у тиші, – я подякував і сів за столик.
– Маша включи музику, а то влаштували тут приход, – обізвалася інша жінка, яка була за баром.
І у підвалі знов залунало «Ра-ра Распутин лавер оф зе рашн квін».
– Як Ви потрапили на фронт?
– Коли почалась ескалація на сході і хлопці приїжджали назад на Майдан та говорили, що їх зливають, що вони мають один автомат на п’ятьох, що їх наче навмисно кидають на відкриті місця, щоб їх розстрілювали... І ми, з іншими священиками, журналістами почали їздити, роздавати Євангеліє. А воно знаєте витримує 5,45 і 7,62. Отак до серця кладеш і жодна куля не потрапить.
– А те, що хлопці розповідали, так і було?
Ти робиш найгірше, забираєш життя, але розумієш, що якщо не ти, то тебе
– Переважно так. Там дуже молоді хлопці, вони не готові до цього всього. Вмирати, збирати відірвані частини товаришів, самим вбивати. Це забирає їх юність, заважає жити. Ти робиш найгірше, забираєш життя, але розумієш, що якщо не ти, то тебе. І їм треба просто поговорити, поплакати, просто спитати, «що робити?». І вони питають це один в одного, тверезі, п’яні, пляшку, дерева, зорі. Ми розуміємо, що це потрібно і їздимо до них говорити те, що говорив Христос.
– Як Ви потрапили у полон?
В Біблії в мене були фото зі сцени з Майдану. Півтори доби вибивали. Вночі вивезли в Росію
– На останньому блокпосту нас забули попередити, що далі йдуть блокпости «ополченців». І ми проїхали 3 сепаратистських блокпости. Всюди говорили «Слава Україна» і роздавали Євангелія. І не помітили ні прапорів російських, ні стрічок тих георгіївських. А вже на 4-му блокпосту, коли ми остаточно заблукали дорогою до Слов’янська, там почали агресивно себе поводити: «Яка Україна, яка слава?». Але ми якось їх заспокоїли, зняли номери, включили аварійку і поїхали далі. Подзвонили своїм і нас вели по телефону. Але привели на інший сепаратистський блокпост, коли вже була комендантська година. Там почали перевіряти документи. А в мене київська прописка, в журналіста – львівська, ще з нами була кримськотатарська волонтерка й колишній афганець із Центральної України. Забрали до «генерала» Козіцина. Той каже: «А я тебе знаю, ти з Майдану». І в Біблії в мене були фото зі сцени з Майдану. На Україні фото з Порошенком і Кличком – це добра ознака, а там півтори доби вибивали. Вночі вивезли в Росію
– А як Ви зрозуміли що в Росії?
Росіяни платили за кожну потрібну їм людину. Але від нас відмовились. І нас 8 діб без їжі тримали у якомусь закинутому сільському КПЗ
– Ми ж чули, що вони говорять, як запитували «спецов», чи потрібні ми їм, називали прізвища. Росіяни платили за кожну потрібну їм людину. Але від нас відмовились. І нас 8 діб без їжі тримали у якомусь закинутому сільському КПЗ. Били за те, що правосеків благословляв. Добре хоч воду давали.
– Всіх били?
– Ні, жінку не били й журналіста також. Він погодився на них працювати. Потім нас перевезли у Луганськ й посадили у підвал облдержадміністрації. Зверху там ніби закони пишуть, а знизу їх нищать.
– У камерах багато людей було?
– Багато, але майже всі місцеві. Переважно злочинці й трохи місцевих проукраїнських активістів. З інших міст не було. Їм простіше було вбити людину ніж тримати. Може тому що журналіст до них пішов ми і вижили. Мене змушували ховати вбитих. Навіть не на кладовищі, а на смітнику. Під обстрілами я поки яму рив, то і читав заупокійні молитви.
– Чи Вас хтось шукав, намагався врятувати?
Наші документи кидали на трупи, фотографували і викладали в інтернет. Рідним 3 рази показували «свідчення» моєї смерті
– Знаєте, саме це мене найбільше і вразило, що всі хто були на Майдані, зайнялись виборами, комерцією. З такими друзями і ворогів можна не мати. Єдині хто якось намагались з’ясувати, чи ми живі взагалі, були мусульмани з Майдану. Шаміль, благослови Господи цю людину, і дай Боже він прийме християнство, через знайомих одновірців, у яких був великий бізнес в Луганську, дізнався де ми. І тоді наші документи кидали на трупи, фотографували і викладали в інтернет. Рідним 3 рази показували «свідчення» моєї смерті. Але вони і брати мусульмани наче відчували, що я живий. Знайомі розвідники передавили, що чомусь офіційну українську сторону ми не цікавили. І вони дивувались, як це 2 місяці у полоні і не міняють ні на кого. А потім мене несподівано привели до голови «ЛНР», Ігоря Плотницького. І він без пояснень сказав, що гроші, машину, документи не поверне, але можу йти сам. Журналіста раніше відпустили, а решту днями звільнили.
– Як Ви почуваєтесь зараз?
– Поламані ребра, гепатит С, але в мене немає грошей, навіть перевіритися нормально. Я ще під час Майдану взяв кредит, щоб родині було, що їсти. Там обіцяли відсоткові канікули. Яке – такі відсотки набігли. Тому мені простіше зараз поїхати назад до хлопців в АТО, аніж бентежити друзів. Хоча дивно так, кілька місяців тому спілкувався з Порошенком, Гелетеєм, Морозовим, а тепер ось так.
– Чи не відчуваєте Ви розчарування у Майдані?
– Коли до мене приходили матері «Небесної сотні», то казали, що якби знали, що таке буде, то не пустили би своїх дітей на Майдан. І мені зараз соромно за тих, хто називав себе Майданом, а потім за гроші його розбирав як іуди. Вони зараз сидять по «норам і куткам» Києва й обливають один одного брудом. Але, знаєте, загиблим хлопцям з небес ще сумніше на все це дивитися. Вони вже нічого не можуть змінити, а ми ще маємо шанс.
Розплатившись за чай я попросив книгу скарг і пропозицій. Майже на кожній сторінці там були незадоволені відгуки відвідувачів. І жодного запису від власника. Документи у куточку покупця прострочені. На пораду ставитись до клієнтів чемніше, бо, наприклад хлопці з АТО можуть не бути такі спокійні, жінка почала кричати: «Не чіпайте цю тему, в мене син на Майдані був, його там поранило, не чіпайте цю тему».