Жодна зі сторін не досягла на цій війні своїх цілей – доброволець

Київ – Ще півтора місяці тому в Мінську досягнули домовленості про обмін Донецького аеропорту на контрольовані бойовиками території. Про це заявив екс-голова Донецької облдержадміністрації Сергій Тарута. Проте аеропорт не єдиний об’єкт, який бойовики прагнуть будь-що відвоювати й у можливості утримання якого викликають сумніви. Ще один такий об’єкт – Луганська ТЕС у місті Щастя. Сьогодні панівні висоти над містом контролюють сепаратисти. Про перспективи утримання українськими військовими Щастя та про інші реалії конфлікту на Сході Радіо Свобода поспілкувалося з першим командиром 2-ї роти добровольчого батальйону «Айдар» Євгеном Диким.

Кандидат біологічних наук, викладач Києво-Могилянської академії Євген Дикий від університетської кафедри пішов в окопи східного фронту. Він провоював усе літо добровольцем в батальйоні «Айдар», поки не отримав поранення ноги, що дало серйозні ускладнення. Після операції на серці на фронт повернутися вже не зможе, проте й далі займається справами військовими – допомагає армії і добровольцям із забезпеченням картами, планшетами, безпілотниками.

Він бав участь у взятті міста Щастя, яке, попри перемир’я, незаконні збройні формування регулярно обстрілюють. Визнає, що Щастя, можливо, доведеться здавати: «Воно дуже незручне для оборони, знаходиться на низькому березі й повністю прострілюється з висоток з протилежного боку. Поняття «панівні висоти» не абстрактне. Той, хто розташовується вище, прострілює того, хто під ним. Зараз всі висотки по лівому берегу Сіверського Донця – в руках сепаратистів. Єдине, що рятує: там існує один тільки міст і він – наш, ворогу просто складно переправитися».

Євген Дикий пригадує, як вони захоплювали це містечко, розташоване під Луганськом: «Ми нічним рейдом зайшли в глибокий тил ворога, спершу зробили засідку для машин ворога. Сепаратисти цього не очікували, хоч були добре укріплені. Думали, що ми будемо їх штурмувати по-дурному ­­– просто вздовж траси. Ми вдарили одночасно по двох їхніх блокпостах… Але це все, порівняно з тою справжньою війною, яка почалася після того, здається тепер просто якимись дитячими забавками».

На штурм Щастя добровольців повела Надія Савченко, яка тоді пішла воювати до «Айдару». Євген розповідає, що перед першими бойовими завданнями на імпровізованому полігоні під Старобільськом вони тренувалися аж один день. Надія Савченко вела тактику.

«На Савченко дивилися як на великого військового, вже пізніше почало доходити, що вона ж льотчиця. Після одного дня занять із тактики Надя прочитала нам таку промову: «Я не можу сказати, що ви повне лайно, хоча б тому, що ви приїхали сюди й не злякались. Але, як солдати, ви лайна варті. Ми вам дамо зброю, щоб ви могли захистити самі себе, якщо вороги нападуть на базу. Але йти в бій вам ще рано. Хоча нічого страшного. Ця війна буде довгою, тому поки нас усіх переб’ють, ви хоча б чогось навчитесь». У цій промові була вся Надя», – резюмує він.

«Обстрілювати Щастя далі допомагають російські військові»

Айдарівець розповідає, що обстрілювати Щастя сепаратистам далі допомагають російські регулярні війська: «Хто Вам сказав, що псковські десантники звідти кудись ділись? Там діють підрозділи спецназу ГРУ Генштабу Росії. І в засідці на Зеленій Горі 5 вересня, де загинуло так багато айдарівців, сепаратистів, узагалі, не було. Там діяв саме професійний підрозділ ГРУ Росії, ті самі «зелені чоловічки». Зараз туди підтягнули важку техніку. За нашими розвідданими, її підтягнули навіть з «ДНР», також перекинули трохи кадирівців, яких раніше на нашій ділянці не було».

Доброволець відзначає, населення в Щасті під Луганськом доволі лояльне до українських військ: «У Щасті не стояла регулярна російська армія, там командували одверті місцеві кримінальники, там було свавілля. Коли після цього прийшли ми – і відновилися нормальні, законні процедури, то місто зітхнуло з полегшенням. Була створена військова комендатура, бо міліція вся просто втекла, ми досі її там не бачили, запрацював зв’язок. Нас волонтери настільки загодували продуктами та забезпечили медикаментами, що у нас місцеві пенсіонери вже на забезпеченні стояли. Взагалі, судячи з поведінки місцевих дівчат, там все ж таки населення умовно проукраїнське, принаймні, лояльне». (Посміхається – ред.)

«Вся важка техніка з Росії йшла з екіпажами»

Айдарівець переконаний, що якби російська регулярна армія не вторглася на День незалежності до України, то до кінця вересня військова фаза конфлікту завершилася б і Луганськ був би звільнений: «Луганськ був би взятий на 1 вересня. Ми фактично замкнути його в оточення тоді, коли взяли Хрящувате й Новосвітліку. Вони б ще протрималися тиждень, потім закінчилися б боєприпаси, тому Путіну довелося йти ва-банк, заводити регулярні частини. До того ми вже воювали з російською армією, яка заходила не батальйонами й полками, а окремими групами й людьми».

Доброволець розповідає, що співвідношення росіян та місцевих в озброєних формуваннях «ЛНР» змінювалося на очах: якщо в травні-червні на дев’ять сепаратистів припадав один московський інструктор, то в липні й серпні ще до Дня незалежності в різних підрозділах на двоє місцевих припадав один росіянин, а часом на одного місцевого – двоє росіянин.

«Вся важка техніка з Росії йшла зі своїми екіпажами. У найбільш професійних їхніх підрозділах, як-от батальйон «Зоря», місцевих майже не лишилося. Їм колонами гнали танки, «Гради», САУ, вони йшли всі укомплектовані. Місцевим перестали видавати нормальну техніку, вони її занадто часто втрачали. Але диверсійні професійні розвідгрупи ГРУ Генштабу Росії, наскільки я розумію з даних полонених, діяли там уже в травні», – розповідає айдарівець.

Євген Дикий зауважує, що особисто спілкувався з полоненим російським військовим із ГРУ Генштабу, який стверджував, що буквально за місяць до приїзду на Донбас він звільнився з російської армії. Мовляв, там його не пускали воювати на Донбас: «Для нього це була не перша війна, йому було років 45».

«У мене головна претензія до Петра Олексійовича – невизнання реального стану речей»

Євген Дикий зауважує, що та лінія фронту, яка може сьогодні заморозитися, буде фактично кордоном між Україною та окупованою Росією територією. Але його обурює те, що офіційно українське керівництво цього не визнає: «У мене головна претензія до Петра Олексійовича – це невизнання реального стану речей. Вважаю, що наш народ заслужив, щоб речі називалися своїми іменами. Так само абсолютно не розумію Валерія Гелетея, може, у Степана Полторака вийде це виправити. Чому дані щодо загиблих під Іловайськом засекречені? Все одно вони стануть відомими суспільству, то краще це буде розкрито з офіційних джерел, ніж це розкопають журналісти чи солдатські матері. Що це за Russian style?» Айдарівець каже, що там могли загинути близько 500 українських військових.

Далі доброволець пояснює, що значить «називати речі своїми імена», на його думку: «Я не розумію, чому досі офіційно не визнано, що щодо нас Росія вчинила агресію, чому досі офіційно не визнано, що території на схід від лінії фронту є окупованими військами Російської Федерації? Чому проблема це визнати? Тому що це бізнесу заважатиме? Маю на увазі бізнес Порошенка, Ложкіна (Бориса Ложкіна – глави адміністрації президента – ред.) та інших». Він переконаний: «За всієї поваги до Порошенка, як до бізнесмена, як президент, він не має права це робити».

Але констатує, що всупереч усьому українці змогли зупинити агресію на поточний момент: «Навіть несподіваний наступ російської армії на День незалежності не дав змоги виконати їм поставлених завдань. Вони мали за три доби зайняти повністю Донецьку й Луганську область, потім Путін мав вирішувати, чи йти далі. Натомість Ви самі бачите, де пройшла лінія, де вдалося їх зупинити».

«Виявилося, що половина складу армії на щось здатна, особливо вразили десантура й спецназ»

Євген визнає, що українська армія його позитивно вразила. Після 20 років розвалу й тотального розкрадання вона таки виявилася спроможною воювати: «Коли я йшов на фронт, то думав, що, крім добровольчих батальйонів, ніхто воювати не буде. Після стількох років негативної селекції офіцерського складу, після стількох років, коли армію орієнтували на те, що вона ніколи не воюватиме, виявилося, що половина особового складу армії на щось ще здатна. Чудово воювала десантура, вони такі самі ідейні, як добровольці, тільки ще чомусь навчені, на відміну від нас».

Ще ділиться враженнями від українського армійського спецназу. Каже, що це такі хлопці, про яких можна знімати голлівудські фільми: «Вони дуже еволюціонували. Ті, хто спілкувалися з ними до війни, розповідають, що там були дуже пропутінські настрої. Вони вважали, що російська армія дуже крута, вони справжні вояки, а ми – УПА, українська паперова війна. Але коли дійшло до війни, ці хлопці всі ці настрої чудово здолали й дали бій армії, яку вважали значно кращою за себе. До речі, дали бій дуже ефективно, у них тепер цих комплексів немає. Шкода, що спецназівців у нас дуже мало».

Але розповідає, що йти безстрашно вперед українські регулярні підрозділи вчилися у добровольців: «Коли брали Трьохізбенку (село в Новоайдарському районі Луганської області – ред.), це виглядало дуже епічно. Вздовж траси стоять до десятка танків, БМП, стоять рядочком «Гради», інша техніка, вантажівки з солдатами ЗСУ. Із запізненням на дві години з’являється щось схоже на циганський табір – це «Айдар»: жовтий шкільний бусік з вибитими вікнами, купа строкатих джипів різного ступеня пофарбованості в камуфляж,бійці вдягнені в неуставну форму різного кольору. Весь цей «циганський табір» проїжджає вздовж цієї довжелезної колони ЗСУ, займає місце попереду колони, рушає – і тільки тоді вслід за ним починає рухатися вся ця армада з танками й «Градами».

«З генералом, командувачем сектором «А» розмовляв по відкритому зв’язку»

Про великі втрати «Айдару» на цій війні каже, що наступальні операції із взяття захоплених ворогом територій завжди приносять втрати. Айдарівці йшли першими на штурм багатьох населених пунктів. Але визнає, що були помилки: «Як ми брали Лутугіне? Так це не робиться. Населений пункт з 20 тисячами мешканців, 16 кілометрів протяжність по карті. Його брали 50 айдарівців, 50 десантників з 80-ї бригади, два танки, два БТРи. Сказати комусь у військовій академії, засміють. Ми втратили 12 людей тоді».

Євген зауважує, що великою проблемою на цій війні є те, що бійці не забезпечені закритим зв’язком. Під час оборони Георгіївки він з командувачем цілого сектору розмовляв по відкритому зв’язку. «Якось трапився якийсь нездогадливий командир колони, який мав довезти нам боєприпаси, пайки. Йому довелося докладно пояснити, як доїхати. Як тільки наш ротний «Зола» закінчив з ним розмовляти, прямо на КП прийшло вісім мін», – пригадує.

«На одну реальну кримінальну справу проти айдарівців фабрикують ще десять»

Айдарівець визнає, що конфлікт його добровольчого батальйону та міліції є набагато сильнішим, ніж мав би бути в нормі. «Айдар» базово – це всі майданівці, а місцева «ватна» міліція є лише умовно українська. Ще недавно ми стояли по різні боки барикад, у головах нічого не змінилося ні в них, ні у нас. Але формально нині ми опинилися на одному боці, хоча реально як ненавиділи один одного, так і не навидимо. На рівні міліції це йде аж до найвищого керівництва. Науменко, начальник обласної міліції на Луганщині, – це кадр часів Януковича. Для нього «Айдар» – це матеріалізація нічного кошмару: купа майданутих, якими видали зброю і всі їхні повноваження».

За словами айдарівця, на одну реальну справу проти айдарівців, коли справді конкретна людина має відповісти за конкретний злочин, у тамтешній міліції ліпляться десять справ сфабрикованих.

«Якби ми діяли так, як вимагає закон, бо війни ж юридично немає, то не були б зараз живі»

Каже, що «Айдар» затримує сепаратистів, а СБУ та міліція їх відпускають. На його думку, для того існує дві причини – правова та корупційна. Айдарівці виходять з логіки військового часу: всі, хто співпрацює із сепаратистами, мають бути затримані.

Міліція та СБУ виходять частково з логіки мирного часу: їм потрібно дуже довго й складно доводити, що затримана без зброї людина співпрацює із сепаратистами. «Це питання до нашого Головнокомандувача. Поки офіційно не визнано, що йде війна, наші повноваження дуже малі. Якщо дотримуватися букви закону, коли ми бачимо озброєного сепаратиста, ми мали б попередити його кілька разів, що він порушує закон, у крайньому разі ми могли б здійснити попереджувальні постріли в повітря. Якби ми так діяли, то нас не було б уже з-поміж живих», – вважає доброволець.

Додає, що таким чином, на його думку, влада також підставляє військовополонених, адже юридично полону не існує, бо юридично не існує війни.

Але до цих правових колізій додається банальна корупція: «Є купа особистих зв’язків між «ватниками» й місцевими міліцією та СБУ. Ми завжди знаємо, хто конкретно випускає тих, кого ми затримуємо».

А от повернення до Києва Євгена Дикого не розчарувало, бо там відчувається тил і підтримка народу: «У Києві у мене немає жодного знайомого, який би не хотів хоч чимось допомогти. Тут відчуваєш, заради кого й чого ми там воюємо. А на фронті нам допомагали з усім волонтери: не було такого, щоб ми щось замовили, а вони не привезли».

«Жодна зі сторін не досягнула своїх цілей, тому війна триватиме»

Євген Дикий переконаний, що нинішня лінія фронту сепаратистів і Кремль точно не влаштує: «У них є три об’єкти, які їм потрібно конче взяти до того, як ОБСЄ визначить межі розмежування й заморозить конфлікт: це Дебальцеве як транспортний вузол, Донецький аеропорт і Щастя, бо там Луганська ТЕС. Ці три об’єкти їм потрібно взяти до того, як Москва дасть наказ повністю припинити вогонь».

На запитання про те, як довго триватиме перемир’я й чи може відновитися повномасштабна війна, відповідає: «Жодна зі сторін не досягла своїх цілей. Жодна не вичерпала своїх ресурсів. За таких умов війни не припиняються. Це основи конфліктології». Він переконаний, що цей конфлікт є «гарячішим» за Придністровський: «Там припинили стріляти у той же день, як підписали угоду про перемир’я. У нас є така угода, але відтоді вже загинуло близько сотні українських військових. Це наше перемир’я може протривати кілька тижнів, або кілька місяців до весни, або три роки, як мріє Порошенко».

Як і Надія Савченко після першого дня їхніх спільних тренувань, він каже, що ця війна буде настільки тривалою, наскільки тривалим буде режим Володимира Путіна.