(Рубрика «Точка зору»)
Перший український. Саме ці два слова спадають на думку під час оцінювання перших результатів дострокових виборів до українського парламенту. Якщо задуматися, а чи був насправді по-справжньому українським парламент, який працював до 2014 року? Навіть незалежність України 24 серпня 1991 була проголошена Верховною Радою, в якій прихильники суверенітету були в очевидній меншості. Зате в більшості були комуністи, «передовий загін КПРС», як називали в радянських пропагандистських збірниках Компартію України.
Їхнє рішення про незалежність було пов’язане зі страхом. Страхом перед народом, що зібрався біля парламенту, – це, звісно, був ще далеко не Майдан, але комуністи не були впевнені, що хтось тепер може захистити їх від розгніваних співгромадян. І страхом перед Росією Єльцина, в якій якраз була заборонена компартія.
Комуністи оголосили про незалежність України, але нікуди не поділися. Як і в багатьох інших колишніх радянських республіках, вони всього лише знайшли для себе нові форми існування в умовах планової економіки, яка розвалюється, і панування «олігархічного» капіталізму. Партія регіонів Януковича – така ж фантазія на тему КПРС, як і «Єдина Росія» Путіна та Медведєва. Утім, покійний Віктор Черномирдін висловився на цю тему настільки яскраво, що мені нема чого додати до його формулювання. І, незважаючи на те, що кількість прихильників суверенної державності в парламенті постійно збільшувалася, головний конфлікт Верховної Ради зберігався з 1991 року. Це був конфлікт між тими, хто хотів будувати суверенну європейську державу, і тими, хто продовжував відчувати себе бійцями «передового загону КПРС» та сприймав як справжню столицю країни Москву, а не якийсь там Київ.
Новий парламент – перший український саме тому, що позиції колабораціоністів у Верховній Раді тепер істотно підірвані Майданом і подальшою окупацією Криму та Донбасу. Для переважної більшості депутатів столиця – у Києві, а Москва тепер – всього лиш головне місто країни-агресора, відносини з якою навряд чи нормалізуються в осяжному майбутньому. Але водночас це й перший європейський парламент, який продемонстрував, що в українському суспільстві є місце для найрізноманітніших настроїв – від прагнення підтримати партії діючої влади з їхніми реформаторськими уподобаннями, до пошуку «третьої сили» в особі партії «Самопоміч» львівського мера Андрія Садового, популізму, представленого проектом Олега Ляшка та етнічного націоналізму, який знову приніс (нехай менший, ніж раніше) успіх Всеукраїнському об’єднанню «Свобода».
Якщо ви подивитеся на парламент будь-якої центральноєвропейської країни, з якою межує Україна, ви виявите там приблизно такий же коктейль. Так що тепер усім нам надається унікальна можливість подивитися, як працюватиме цей «перший український» парламент, в якому не потрібно буде витрачати час на переконання колег, що Україна – це не географічне непорозуміння, а звичайнісінька країна.
Чи стануть розмови про реформи реформами? Чи будуть відправлені в небуття корупційні схеми і нелегальне лобіювання олігархічних інтересів? Як взагалі почуватимуться олігархи – чи стануть вони господарями цього українського парламенту, як були повелителями попередніх, неукраїнських скликань? Від відповідей на ці питання залежить виживання не тільки депутатського корпусу, а й самої української держави.
Насправді, як ми добре знаємо, перший український – це не парламент. Перший український – це фронт.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал на сайті Російської редакції Радіо Свобода