(Рубрика «Точка зору»)
Ми дивуємося тому, що Ходорковський і Навальний є патріотами Росії і ніколи не віддадуть Крим Україні! Ми також звинувачуємо Європу в тому, що санкції, які вона ухвалює щодо Росії, не дають тих результатів, які могли б поставити Росію на коліна, а з нею, з часом і всю Європу.
Ми деколи хочемо всього і не задаємо собі елементарного питання: що врешті-решт для врегулювання ситуації зробили б ми самі?
Чи запровадили санкції проти Росії, в тому числі припинили постачання в цю країну продукції військово-технічного призначення? – Ні.
Чи припинили співробітництво у сфері банківської діяльності і контролю роботи російських банків в Україні? – Ні.
Чи поставили під сумнів хоч раз доцільність існування у складі Російської Федерації деяких територій, які в свій час історично належали Україні? – Ні.
І таких запитань можна ставити багато. Ми можемо годинами співати «ЛА-ла-ла і т.д.», тішити себе ілюзіями, що хтось-там є, вбивати у свої голови не зовсім адекватний меседж, що Росія сама поверне нам Крим, а самим навіть пальцем не вдарити для того, щоб розпочати елементарні переговори чи навіть шантаж Росії з цих питань, так само як вона нас шантажує газом вже багато років.
Про повний провал української дипломатії вже говорили не один раз… На жаль, дипломат – це не тільки кар’єра, але і вміння бачити трохи далі свого носа.
Те, що теперішня влада фактично здала Крим Росії, вже ні в кого не викликає сумніву. Сьогоднішня ситуація ще раз підтверджує, що в останні роки в Україні була фактично провалена Державна регіональна політика. Те, що ми маємо в даний час у Криму, крім сепаратистських ознак, носить ще і наслідки кадрового безладдя та безсистемних дій Центру.
Ми можемо як завгодно називати Росією – окупантом, агресором тощо; її президента – Путлером, ху…м, або ще більш цікавими епітетами, але від цього ситуація не зміниться. Не допоможуть нам і заокеанські та європейські партнери – для них тема Криму майже закрита. Єдиний вихід – домовлятись, або найстрашніший – вести війну. Іншого немає. Думаю, останній – це кінець України як держави. Є ще один – шантаж, але потрібно пам’ятати, що там також живуть українці і кримські татари – більшість з яких підтримує позицію «Крим – це Україна».
Я також бачу Крим тільки як територію України. Але реальність інша. Крим – це не Донбас. Потрібно усвідомити одну деталь: Росія добровільно не віддасть Україні Крим так, як це зробила Україна, віддавши Крим Росії. Але Росія одержала не просто шмат землі, – вона одержала стратегічний плацдарм на Чорному морі, але також і проблеми, які без участі України в найближчі роки вирішити буде дуже важко.
Зараз попробую висловити досить дискусійну позицію, яка б могла дещо зблизити сторони конфлікту. Єдино можливий в даний час шлях розв’язання ситуації – це шлях переговорів. Має бути створена українсько-російська комісія з проблем Криму на рівні віце-прем’єр-міністрів. Проблема Криму має бути вирішена в декілька етапів. Означена позиція – спільний Крим: термін – 2025 рік. Росія і Україна погоджуються з позицією щодо спільного базування Чорноморського флоту Росії і України в Севастополі.
Крим набуває статусу території особливого призначення – типу Гонконгу – спеціального адміністративного району, що обирає свій парламент, формує уряд і органи самоврядування. На перехідний період призначаються щорічно як глави автономії, почергово представники президентів України і Росії. На цей період обов’язковими для прийняття є грошові одиниці України і Росії.
Створюється також Вища рада Криму (ВРК) – по 3 представника Росії, 3 – України, голова парламенту та уряду Криму. Главою ВРК є чинний у відповідний час представник президента України чи Росії.
Крим є демілітаризованою територією (крім бази знаходження Чорноморського флоту).
Крім того, з метою прискорення соціально-економічного розвитку та автономності на період 50 років на території Криму вводиться режим офшорної території з особливими умовами фінансово-господарської діяльності, безвізовим режимом і т. д. (приклад Гонконгу чи Кіпру). Крим має стати привабливим для інвесторів та бізнесменів, місцем відпочинку, а не політичною ареною боротьби.
Крим має чітко відчути позицію України щодо гарантування абсолютної автономії. У віданні Кримської влади можуть бути всі питання, крім оборони і зовнішньої політики.
На сьогодні між Україною та Росією не здійснено делімітацію морських просторів в Азовському та Чорному морях, а також у Керченській протоці. Анексія Криму фактично закриває прохід українського флоту в Азовське море. Єдиний вихід – будівництво шлюзованого каналу на півночі Криму. Сьогодні геостратегічне середовище в Чорноморсько-Середземноморському регіоні зміниться кардинально.
Залежність Криму від постачань електрики і газу з материкової частини України
Україна може в переговорах із Росією виходити з того, що Кримський півострів абсолютно залежний від постачань газу та електрики з материкової частини України. Встановлена потужність власних джерел на Кримському півострові з тих, що виробляють електричну енергію з вуглеводнів (в нашому випадку природний газ) дорівнює 143 мегавати, що становить лише 11% від максимального навантаження регіону за даними 2013 року. Усі джерела видобутку електричної енергії в Криму, враховуючи сонячні та вітроелектростанції, за 2013 рік виробили 16% від обсягу спожитої на Кримському півострові електричної енергії. Електричних мереж, що з’єднують Кримський півострів з Росією через Керченську протоку, не існує.
Щодо газу: 7 морських та 3 такі, що розташовані на суходолі, родовища газу забезпечили видобуток 1636 мільйонів кубічних метрів природного газу у 2013 році. Споживання за 2013 рік склало 1654 мільйони кубічних метрів, тобто на 20 мільйонів кубічних метрів перевищує обсяг видобутку.
Але суттєве значення має зона коливань споживання природного газу. При середньодобовому видобутку газу 5,7 млн. куб. метрів середньодобове споживання газу взимку становить 9-12 млн. куб. метрів, тобто перевищує обсяг видобутого газу удвічі.
Навіть за умови використання підземного сховища природного газу активним об’ємом 1 млрд. куб. метрів є потреба в постачанні природного газу з материкової частини України, у тому числі і для підтримання необхідного тиску в газотранспортній системі. Технічних можливостей з передачі природного газу в реверсному режимі, тобто з півострова на материк, сьогодні не існує.
По Керченській протоці немає ліній електропередачі, підводних газопроводів, немає також і морських терміналів для прийому, розвантаження природного газу у скрапленому вигляді. Більш того: джерела виробництва теплової та електричної енергії не мають резервуарів для прийому та спалення топочного мазуту. Крим споживає електричну енергію на 4 млрд. гривень у рік. Газу не вистачає навіть за нинішніх умов, тобто у разі наміру виробляти балансову нестачу електричної енергії, додаткова потреба в природному газі становитиме 1,7 млрд куб. метрів, що перевищує досягнутий обсяг видобутку.
Другий варіант – будівництво високовольтних ліній електропередачі з Таманського півострова через Керченську протоку сумарною пропускною спроможністю не менше ніж 1800 мегават, тобто це потреба в будівництві тих самих чотирьох ліній, які є на сьогодні з материкової частини України. Зона Північного Кавказу в Російській Федерації є електродефіцитною. Перетік електричної енергії з енергосистеми України в енергосистему Російської Федерації по кордону Донецької та Луганської областей у бік Російської Федерації складає не менше ніж 500 мегават. Тобто для побудови альтернативних ліній електропередачі потрібні роки.
Створення відповідних генеруючих потужностей на півострові складатиме відповідно щонайменше 4 мільярди доларів США, і це без врахування будівництва інфраструктури (газопроводи, повітряні лінії електропередачі тощо), а разом вартість перевищує 5 мільярдів доларів, а ще – це роки роботи.
Варіанти для переговорів є. Але є також дефіцит кадрів і бажання бачити реальні результати.
Богдан Данилишин – академік НАН України (Європейський Інститут економічних і політичних досліджень, місто Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода