Україна вимагає звільнити своїх громадян Надію Савченко та Олега Сенцова, яких викрали і посадили в російські тюрми. Нічого подібного в українській модерній історії ще не було. Зате було в радянській, де викрадення, незаконне переслідування, вбивство іноземних громадян було звичною справою. На думку багатьох аналітиків, конфлікт України з Росією є головним чином ідеологічним, бо Україна намагається здобути незалежність від нової реінкарнації радянської системи. Тому більше, ніж власне український досвід боротьби за визволення політв’язнів, таких, якими вважали колишнього прем’єра Юлію Тимошенко чи міністра Юрія Луценка, Україні знадобився б білоруський досвід протистояння неорадянській політичній та судовій системі. А конкретніше про це ми говорили з колегою з Мінська Валерієм Каліновським, автором книжки «Справа Беляцького», про справу білоруського правозахисника Олеся Беляцького, який провів у білоруській тюрмі майже три роки.
– Чи справа режисера Олега Сенцова і пілота Надії Савченко є прикладом ідеологічного протистояння з владою іншої країни?
– Не тільки ідеологічного, з чим абсолютно погоджуюся, а й військового. Фактично, вони полонені в російсько-української війні, у якій Україна уособлює європейський та демократичний вибір, а Росія – радянський та імперський. Справи проти них показові – вони сфальшовані щоб залякати вільнодумних та рішучих людей в Україні та в самій Росії. На сьогодні це знакові фігури нашого часу, і за їхнє звільнення світ має боротися, як за Андрія Сахарова свого часу.
– Українці, які їх підтримують у московських тюрмах, говорять, що методи боротьби з ними є цілком радянськими, що переконує їх ще більше у тому, що Україна насправді бореться з привидом Радянського Союзу за свою незалежність. Чи Ви з цим погоджуєтеся, і що, на Вашу думку, є ознакою типово радянського стилю використання судочинства для показових розправ над інакомислячими?
– Радянське судочинство досі панує в Білорусі, тому я дуже добре знаю, що це таке, це фальшування справ, нехтування правами арештованих та клопотаннями адвокатів, це побиття та знущання з арештованих, катування та моральна зневага. Це недопуск до арештованих адвокатів, а також консулів, якщо вони іноземці, і навіть незаконне позбавлення громадянства, як у справі Сенцова. Через все це проходили радянські в’язні сумління, через це проходять в’язні сумління в сучасній Білорусі та Росії, в тому числі Сенцов та Савченко.
В Україні у судочинстві інша ситуація, складна. Але вже не радянська, ті права, які навіть за Януковича мала у в’язниці Юлія Тимошенко не можливо уявити для політв’язнів в Білорусі чи Росії. Тим більше тепер, коли після Революції Гідності Україна далі прямує у своєму європейському виборі.
– У Білорусі є досвід ідеологічного протистояння з рештками радянської репресивної системи з залученням міжнародної громадськості, чим він відрізняється від старого дисидентського правозахисного руху?
– Те, що відбувається в Білорусі, дуже подібне до того, як старі радянські правозахисники та дисиденти шукали контактів із Заходом, зв’язку з «Голосом Америки» та Радіо Свобода. Різниця в тому, що немає «залізної завіси», що тепер можна мати контакти за кордоном, емігрувати нарешті, як зробило багато колишніх білоруських політв’язнів, і що немає інформаційної завіси – все-таки тепер час інтернету. І все це активно використовують білоруські дисиденти та політв’язні.
В Білорусі дисиденти активно використовують механізми комітету з прав людини ООН, ОБСЄ та інших організацій. Є багато конкретних прикладів. Але біда в тому, що білоруська влада їх ігнорують. Таким чином єдиним ефективним засобом у цій боротьбі у білоруських дисидентів є міжнародний розголос, якщо він набуває високого рівня, влада може йти на проступки. Але не завжди. Така сама ситуація відбувається і в Росії, про що свідчить нещодавнє звільнення Ходорковського.
– Яка б стратегія боротьби за права своїх громадян в Росії могла б бути корисною для українців?
– Національний та Міжнародний розголос перш за все – щоб про них говорили парламенти, президенти, правозахисники, розповідали ЗМІ, щоб були пікети та мітинги, звернення, акції солідарності з усіх сторін, як це було, наприклад, у справі арештованого правозахисника Олеся Беляцького, якого врешті-решт цього літа білоруська влада була вимушена випустити з тюрми.