У 1965 році стало відомо про початок арештів молодих представників української інтелігенції. Звістки про це Радіо Свобода підхопило відразу. Окрім поточних гірких новин про чергові затримання, суди і заслання, на найближчі два десятиліття радіо стало одним із небагатьох засобів інформації, які передавали самвидав.
Матеріали самвидаву, які радіостанція отримувала з різних куточків СРСР, у середині 60-х років почав передруковувати і зберігати дослідницький відділ Радіо Свобода. У 1968 році він уперше видав бюлетень самвидаву. Його задумували для внутрішнього користування – дисидентська тема у ті роки була популярною у всіх без винятку мовних редакціях, тож була потреба якимось чином комплектувати самвидавні матеріали і знайомити з ними співробітників. Однак згодом адміністрація Радіо Свобода побачила сенс у тому, щоб поширювати бюлетень самвидаву і за межі редакцій.
На початку 1970 року формується окремий відділ, відповідальний за копіювання, зберігання і поширення самвидаву. Його колекція стрімко зростає: вже до кінця1970 року вона налічувала до півтисячі документів. Із 1971 року бюлетень «Матеріали самвидаву» (таку назву зрештою отримав бюлетень Радіо Свобода, в якому публікували різні непідцензурні тексти) виходив майже регулярно – на рік налічувалося від 40 до 50 випусків.
Окрім «Матеріалів самвидаву», протягом 70-х років Радіо Свобода видало 30 томів «Збірки документів самвидаву» (а це – близько 3 тисяч самвидавних текстів). Окрім внутрішнього користування, ці примірники (як і «Матеріали самвидаву») надсилали і в кілька дослідницьких центрів у Європі і США, які мали право відтворювати ці документи.
Колекція самвидаву, зібрана Радіо Свобода, вважається найбільшою у світі. Спеціальний відділ проіснував у корпорації до 1992 року, з 1994 року всі зібрані його співробітниками матеріали зберігаються в «Архіві відкритого суспільства», що функціонує на базі приватного Центральноєвропейського університету (Будапешт, Угорщина).
Світ дізнавався про Україну з самвидаву
Серед українськомовних матеріалів, зібраних свого часу спецвідділом Радіо Свобода, – документи і твори українських культурних і політичних діячів, починаючи з 1960 року.
Одним із перших таких самвидавних творів, які потрапили в ефір Радіо Свобода, став «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Написана у 1965 році, ця праця стала своєрідним меморандумом покоління «шістдесятників» і мала неабиякий вплив на їхні долі (зокрема й тому, що була визнана антирадянським твором, поширення чи навіть читання якого загрожувало в’язницею).
У 1969 році Радіо Свобода передає «Лист творчої молоді Дніпропетровська», в якому підписанти засудили розпочате в УРСР цькування Олеся Гончара і політику русифікації у школах Придніпров’я. За звернення, яке фактично стало поштовхом до дисидентського руху на Дніпропетровщині, один із його авторів, Іван Сокульський, потрапив у табори.
Звучали у радіоефірі «Свободи» і витяги зі ще однієї фундаментальної праці українського «шістдесятництва» – збірки «Лихо з розуму», в якій її автор В’ячеслав Чорновіл зібрав матеріали про першу хвилю арештів української інтелігенції. Василь Овсієнко, один із діячів українського дисидентського руху, вважає, що саме збірка «Лихо з розуму» «вивела український рух на світові обшири: світ дізнався про Україну, яка бореться, і став їй допомагати – через висилання Радіо Свобода, протести демократичної громадськості Заходу, офіційні запити політиків, які були названі владою СРСР «втручанням у внутрішні справи».
«Ворожий» «Вісник»
Опосередкована співпраця В’ячеслава Чорновола з Радіо Свобода продовжилася в контексті «Українського вісника» – часопису, заснованого безпосередньо майбутнім відомим політиком і зосередженого саме на висвітленні життя «шістдесятництва». У доповідній записці на адресу Центрального комітету КПУ КДБ УРСР називає «Український вісник» спробою «внести організований початок у питання поширення документів самвидаву». За даними того-таки КДБ, найактивніше зміст вісника передавало саме Радіо Свобода.
«Нешироке поширення друкованого тексту «Українського вісника» у республіці не виключає, що видавці його, усвідомлюючи антирадянський характер журналу, стараються уникнути провалів під час його поширення і для цього вступили у змову з однодумцями за кордоном, за допомогою яких доводять зміст «Вісника» через радіостанції, що ведуть ворожі трансляції на Радянський Союз», – доповідали з цього приводу у КДБ. Радіо Свобода передавало зміст часопису дослівно, влаштовуючи читання кожного чергового випуску у своїх передачах.
Ця «співпраця» перервалася у 1972 році, під час другої хвилі арештів, коли В’ячеслав Чорновіл разом із кількома десятками своїх однодумців опинився на лаві підсудних.
Улітку 1971 року ЦК КПРС і ЦК КПУ ухвалюють постанови «Про заходи протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», які фактично санкціонували другу хвилю арештів. 20 січня 1972 року КДБ у доповідній записці звітує ЦК КПУ про свої «успіхи» за перші півроку дії постанови.
Зокрема, згадуючи про «Український вісник», автори доповідної записки пишуть, що КДБ «вживає активних заходів з розшуку видавців «Вісника» і запобігання їхньої ворожої діяльності. За фактом поширення «Вісника» порушено кримінальну справу».
«Понад 100 найменувань документів самвидаву різними нелегальними каналами переправлено за кордон, де вони опубліковані націоналістичними видавництвами, їхній зміст систематично використовується у передачах антирадянських радіостанцій», – доповідали у КДБ.
«З метою недопуску отримання іноземцями тенденційної інформації про ситуацію в Україні й обмеження їхніх можливостей з поширення матеріалів відверто ворожого й морально розбещувального характеру вжито заходів із попередження і локалізації їхніх контактів із політично нестійкими особами», – інформували в КДБ у січні 1972 року.
Успіх і невдача водночас
Серед «політично нестійких осіб» у 1972 році опинився і Євген Сверстюк. Автор славнозвісного «Собору у риштованні», Сверстюк зазвучав на Радіо Свобода ще у 1970 році, коли якраз з’явився його есей-відгук на роман Олеся Гончара. «Я був дуже часто повторюваний на Радіо Свобода. Інколи бувало, що включиш приймач, і, хоч воно і заглушувалося, чути. І знов натрапляєш на себе – сьогодні, завтра, післязавтра», – згадує Євген Сверстюк. За його словами, той факт, що твір передали «ворожі голоси», був, з одного боку, очікуваним і приємним. Але з другого боку, каже Сверстюк, будь-який автор добре розумів, що якщо про його працю розповідають західні радіостанції, то про цю працю знають уже і в КДБ.
Звучання Євгена Сверстюка на Радіо Свобода потрапило, зрештою, у матеріали його кримінальної справи, порушеної за «популярною» на той момент статтею про антирадянську агітацію і пропаганду.
За даними з каталогу самвидаву Радіо Свобода, у різні роки українська редакція оприлюднила витяги з позацензурних текстів Василя Стуса, Івана Дзюби, Івана Кандиби, Левка Лук’яненка, Івана Світличного, Надії Світличної, Святослава Караванського, Михайла Брайчевського, Євгена Сверстюка, Василя Овсієнка, В’ячеслава Чорновола, Ніни Строкатої, Алли Горської, Ірини Калинець, Михайла Гориня, Івана Геля, Валентина Мороза, Раїси Мороз, Опанаса Заливахи, Михайла Осадчого та ін.
Далі буде…