Радянський Союз вів боротьбу з Радіо Свобода відразу на кількох фронтах. Окрім колосальних витрат на заглушування, протистояння велося також на ідеологічному фронті, і тут радянське керівництво активно використовувало засоби масової інформації.
Серед каналів інформації, які використовували для протидії «ворожим голосам» – радіо, друковані ЗМІ, телебачення, наукова література. Ми вирішили зупинитися на двох напрямках, у яких радянська влада відзначилася особливо.
Преса
«Ворожі голоси» – цей вислів, вживаний нині переважно жартома, свого часу без лапок використовували як у партійній документації, так і в радянській пресі. «Носії воєнного психозу», «ворожа агентура», «центри контрреволюційної пропаганди» – такі характеристики західних радіостанцій підкріплювалися й візуально. І тут у нагоді ставали сатиричні видання.
Так, журнал «Перець», що виходив на українських теренах, свого часу ряснів карикатурами на Радіо Свобода, «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки». Західні радіостанції зображали такими собі прислужниками «дядька Сема». Качки, собаки, іноді – чоловічки у коротких штанях, яких посадили перед мікрофоном, щоб ті, за версією радянської пропаганди, займалися «паплюженням» вістей із СРСР, неодмінно – з торбою з американськими грошима під боком.
Полюбляла преса й «одкровення» радянських громадян, які нібито повернулися в СРСР після перебування на Заході. Мова переважно йшла про вихідців із так званих таборів для переміщених осіб, які опинилися за кордоном (найчастіше – в ФРН) під час війни.
У лютому 1957 року «Радянська Україна» оприлюднила статтю-«сповідь» такого собі Івана Бисаги – за версією газети, колишнього військового дивізії СС-«Галичина», який повернувся в СРСР після 5 років у Мюнхені. У статті під назвою «Продажні душі» герой детально, з прізвищами, описував життя за кордоном «буржуазних націоналістів». Радіостанції «Свобода» і «Вільна Європа» фігурували у матеріалі як місце працевлаштування цих самих «буржуазних націоналістів».
У цій статті побіжно згадується Галина Олійник – нібито колишня співробітниця радіо, яка у 1956 році повернулася з Мюнхена у Київ. Її розповідь з’явилася у грудні того року у газеті «Вечірній Київ» під красномовною назвою «Кубло шпигунів». Згідно зі спогадами жінки, вона працювала на радіостанції «Визволення» від першого дня заснування, однак після 3 років «нестерпної» праці повернулася в СРСР за сприяння радянського комітету «За повернення на батьківщину», який функціонував у Східному Берліні.
Серед «одкровень» Галини Олійник – твердження, нібито співробітники редакції у своїх програмах залякують інших емігрантів із таборів для переміщених осіб, наголошуючи на неможливості повернення їх у СРСР через загрозу їхньому життю. Сама ж Олійник закликає цих людей повернутися у Радянський Союз, адже, за її словами,«шлях на батьківщину відкрито». «Не вірте підлим провокаторам. Всіх вас удома чекає робота, теплий прийом», – закликала вона.
Художня література/кіно
Згадані вище «сповіді» лягли в основу деяких радянських літературних і кінотворів. Зокрема, у 1984 році на радянські екрани виходить художній фільм «Канкан в Англійському парку», який нібито розповідає про будні української редакції Радіо Свобода у Мюнхені. Головний герой фільму – радянський розвідник, який під прикриттям наймається на роботу в українську редакцію.
Фільм відзняли за мотивами повісті Ростислава Самбука «Гіркий дим». «Основне завдання повісті – показати справжнє обличчя шпигунів із Радіо Свобода, – йдеться у вступі від автора, – змалювати ворожу діяльність українських буржуазних націоналістів – цих платних агентів розвідувальних служб імперіалістичних держав». Безпосередньо діяльність радіостанції відходить у повісті на другий план: Самбук зосереджується на своїх героях, їхніх взаємовідносинах. За творчим задумом автора, кожен зі співробітників редакції мав якесь ганебне минуле, втікаючи від якого, зрештою, опинився на Радіо Свобода. Атмосфера недовіри, постійного контролю одне за одним, а також напруження головного героя, який, намагаючись не видати себе, аналізує кожне своє слово чи дію, справляють на читача гнітюче враження. Аналогічну атмосферу переносять на глядачів і автори екранізації.
«Гіркий дим», а, точніше, «Канкан в Англійському парку» – не єдина «розповідь» про Радіо Свобода, яка потрапила на радянські телеекрани. Однак якщо режисери цього кінофільму принаймні не приховували його художності, то, наприклад, автори стрічки «Радіодиверсанти» (1973) позиціонували його як документальну історію.
«Час зупинити не можна. Але на радіостанції «Свобода» намагаються це зробити, – з цих слів починається кінорозповідь про «радіо диверсантів». – Тут намагаються зберегти напругу між народами і державами». Примітно, що цей кінофільм з’явився у 1973 році, коли у США якраз тривало обговорення майбутнього радіостанцій «Свобода» і «Вільна Європа» після того, як спершу низка ЗМІ, а потім і деякі сенатори заговорили про зв’язки радіостанцій із ЦРУ. Таким чином, у радянських пропагандистів з’явилося підґрунтя для ще більшого цькування Радіо Свобода. Тепер вони не обмежувалися посиланням на якісь таємні нібито джерела даних про будні радіостанції – у США тривав публічний процес, який давав інформацію не лише американським, але й радянським медіа.
«Дітища Холодної війни», «диверсійно-пропагандистські центри», «залишки темних сил» – серед епітетів, якими оповідач у «Радіодиверсантах» описує діяльність радіостанцій «Свобода» і «Вільна Європа». Свою «страшилку» він завершує нагадуванням, що «час зупинити не можна», підсумовуючи таким чином розповідь про те, як західні радіостанції нібито спекулюють на біполярності світу.
Далі буде…