Анатоль Камінський, який очолював Українську редакцію з 1983 до 1989 року, в одному з ефірів Радіо Свобода у 1987 році наголошував на абсурдності того, що українці мають доводити право на свою мову.
Почнемо з цитати. «Значення цього питання – самого в собі – полягає в даному випадку у поширенні грамотності серед українців українською мовою таксамо, як в інших випадках йдеться по поширення грамотності серед сербів сербською мовою, серед поляків – польською мовою тощо. Грамотність є нічим іншим, як тільки засобом для освіти ів цьому полягає значення всякої самотності – української і неукраїнської.
«Южноруська» література має свої пам’ятки минулого і сьогодення. Але хай навіть наша література буде бідніша, то що з цього? Чи тому треба обмежувати поширення її серед народу, якому вона рідна? В такому ж бо випадку, і серби, і болгари, і великороси / що й бувало в них колись/повинні б відкласти набік вивчення своєї рідної мови й зайнятися у пергу чергу вивченнямінших, більш розвинених літератур – англійської, німецької, французької?Напевно ні!
Розсудливі чинять інакше, і якщо література якогось народу й скромна, то обов’язком того, кому вона близька, є турбуватися і старатися всіма силами про її розвиток.
А якщо алфавіт однієї і другої мови подібні, то чи інший мав би кидати свій буквар і братися за вивчення чужого? Тоді серби не сміють братив руки свого букваря і чим швидше мусять вивчити російський, тому що алфавіт сербський подібний до російського. Французи, англійці й інші європейські народи нехай викинуть свої народні букварі і з усією настирливістю вивчають старолатинські граматики, тому що в них алфавіт подібний до латинського. Не перечимо, що подібність алфавіту однієї мови з алфавітом іншої сприяє ознайомленню з обома мовами, але чому ж тоді я мав би вивчати чужий алфавіт, подібний до мого, а не мій власний, подібний до чужого?..
Першою вигодою для «малоросів» від вивчення «русского языка» є відкриття можливості читати й інші кориснідля них книги, що на них так багата російська література. Отже, виходило б, що якщо своя література бідна, а чужа багата, то кидай чим швидше свою літературу і берись за чужу. Пощо ж нам, слов’янам, толкувати про свою літературу – хто про російську, хто про польську, хто про сербську іт.д.? Швиденько візьмемось за англійську, німецьку, французьку. Вони багаті, а наші бідні…
Можна доходити висновку, що «южноруський» народ із вдячності – за прилучення Малоросії до Великоросії – зобов’язаний забути свою рідну мову і прийняти російську? В такому випадку, з’єдинений з Росією польський народ зобов’язаний теж закинути свою мову на користь «русского языка»? В такому випадку, Італія за услуги Франції, повинна теж прийняти французький буквар?...»
Не подумайте, дорогий слухачу, що ця довга цитата – сучасна, сьогоденна, тобто з нашого часу. Ні, вона з 1862 року, тобто 125-літньої давності. Вона зі статті «Мислі южноруса» з южноруського літературно-вченого вісника «Основи» за серпень 1862 року. Проте вона й сьогодні актуальна і могла б зовсім добре стосуватися й нашого сьогодення.
У тому-то й справа. Нині, як і 125 років тому, треба доводити, що українці мають право і обов’язок вивчати рідну, материнську, українську мову в школі, плекати власну літературу і культуру. Треба доводити – на жаль, часто також і своїм, – що кожна рідна мова (чи це мова Шекспіра, чи Шевченка, Пушкіна, чи Лесі Українки) є завжди повноцінною і дорогоцінною для народу, незалежно від того, чи він видав більших, чи менших поетів, письменників, музиків, науковців…
Кожний народ має право на власне національне буття і тим самим на вживання рідної мови також і тоді, коли в нього немаєШекспірів, Шевченків, Гете, Пушкіних тощо.
І всякі заходи і спроби позбавити народ його рідної мови – зокрема шляхом надання права школярам, чи їхнім батькам «голосувати» і вирішувати, чи вони мають вивчати рідну мову, чи ні – це ніщо інше, як єхидно-рафінований і злочинний засіб лінгвіциду й асиміляції.
Тим більше, якщо водночас створяться такі політичні й суспільно-економічні обставини, які виразно скеровані на некористь нашої рідної мови.За цих умов, такий «добровільний вибір» – це не тільки фальш і лицемірність,як говорив у свій час Леонід Новиченко, але цілеспрямовано спланований і напівзакомуфльований, але послідовно здійснюваний злочинно-небезпечний курс у національній політиці. Йдеться тут про збереження і закріплення стану, що його Іван Дзюба у своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» визначив так:
«Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин, відмову частини українців від своєї мови і всі зв’язані з цим ненормальні наслідки для суспільства…»
Йдеться тут про «фактично другорядне становище української мови (як і культури), що примушує українців зокрема й українську масу взагалі говорити по-російськи, відмовлятися від своєї рідної мови. Одні просто перестають відчувати потребу в українській мові, тоді як життя скрізь і всюди владно вимагає російської…, інші ж і хотіли б говорити по-українськи, так соромно: всі дивляться, як на дивака (це в кращому випадку)».
І далі: «Ця фактична нерівність мов і культур склалася до еволюції в наслідок колоніального становища України. Після ліквідації українізації вона не тільки збереглася, але й посилилися, оскільки політика українізації була підмінена політикою русифікації – і в ній і вся суть».
За таких обставин слід говорити не про те, що «впарі з рідною мовою, треба вивчати російську мову», як це недавно повторив Володимир Щербицький, перший секретар КП України, але про те, що треба передовсім вивчати українську мову і впроваджувати її в офіційне, партійне і адміністративне життя, в економіку і діловодство, а в першу чергу – у середню й вищу школу, технічну освіту і професійне навчання.
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.