Брюссель – У Євросоюзі досі відчуваються «відлуння» нещодавнього «політичного землетрусу» через історичну перемогу на виборах крайніх правих політиків і євроскептиків. «Об’єднуймося, щоб розділити Європу», – закликали вони. Однак, якщо цю ідею й підтримує практично кожна з екстремістських націоналістичних течій, то в решті ідеології вони дуже різняться. Хто вони, європейські крайні праві партії? Та й чому їм так складно виробити спільну політичну лінію?
Коли відкривалася перша сесія нового Європейського парламенту, обраного наприкінці травня, під традиційний гімн Європи – «Оду радості» Бетховена – встали не всі. Багато крайніх правих або сиділи, або встали і повернулися спиною до парламентського подіуму, у такий спосіб висловлюючи своє «фе!» Європейському союзу як структурі і, зрештою, також самій європейській ідеї.
Що справді об’єднує націоналістів та євроскептиків європейської співдружності, так це відкидання наднаціональної сутності, яка лежить в основі ЄС. А от публічні виступи й теми, які підіймаються, дуже відрізняються у крайніх правих політичних партій тих чи інших країн.
Зробити щось на кшталт класифікації цих партій спробував французький політолог, директор Обсерваторії політичного радикалізму Жак-Ів Камю.
До першої категорії він відносить, так би мовити, «запізнілі аватари» політичних рухів 1930-х років. Явище доволі рідкісне, однак вибори у деяких країнах засвідчили чималу прихильність до них із боку частини електорату.
Закарпатці для «Йоббіка» – це відокремлена частина угорської нації
Найяскравіший приклад – грецький «Золотий світанок» із найагресивнішою на всю Європу неонацистською позицією.
Інша партія – «Йоббік». Це – угорські націоналісти, які, зокрема, проповідують повернення «ампутованих» земель колишньої імперії, включно із українським Закарпаттям.
«Етнолінгвістичне питання разом із концепцією національної ідентичності там базуються на легендах переписаної історії нації, – каже Жак-Ів Камю. – Ідея винятковості, етнічний шовінізм цих політиків створює проблеми сусіднім країнам, де живуть угорськомовні меншини. «Йоббік» їх сприймає як відокремлену частину нації».
Напис на спині члена партії «Йоббік»: «Закарпаття законно належить Угорщині. Самовизначення для всіх пригноблених націй, змушених жити в Україні»
Друга категорія крайніх правих політичних течій – це ті, що усвідомили: для завоювання прихильності виборців треба пом’якшити й «облагородити» свої публічні виступи. До цієї групи варто віднести правих радикалів-сепаратистів бельгійського нідерландськомовного Vlaams belang («Фламандський інтерес»), антиісламську Партію свободи нідерландського політика-популіста Герта Вілдерса чи французький Національний фронт. Лідер останньої партії – Марін Ле Пен – намагається «очистити» її імідж від агресивних та малопривабливих нашарувань, створених антисемітськими та антиісламськими заявами її батька Жана-Марі Ле Пена. Саме вона найвідкритіше відстоює, так би мовити, «спільні цінності» Національного фронту і, як вона висловлюється, «політики економічного патріотизму» президента Путіна.
«Ми маємо з Росією спільні стратегічні інтереси та спільні цінності. Сьогодні складається враження, що Євросоюз веде щось на кшталт Холодної війни проти росіян. Цю країну представляють як породження диявола, як диктатуру, як повністю закриту державу. Насправді це не відповідає дійсності», – нещодавно заявила голова Національного фронту.
Лідер французького Національного фронту Марін Ле Пен, Париж, 1 травня 2014 року
Крайні праві мають доволі контрастні успіхи
Що ж маємо у підсумку? Успіхи цих двох категорій крайніх правих доволі контрастні. Якщо партія Марін Ле Пен набрала на останніх виборах до Європарламенту рекордні 25 відсотків, то націоналісти бельгійської Фландрії зазнали доволі відчутної поразки.
До того ж, попри однакову мету – оборону нації, – ці радикально налаштовані партії ніяк не знайдуть спільної мови, щоб об’єднатися. Скажімо, данська Народна партія, яка теж вийшла переможницею європейських виборів, заявила, що вважає об’єднання із французьким Національним фронтом для створення політичної групи Європарламенту неможливим. Так само переможець європейських виборів у Британії – Партія незалежності Сполученого Королівства – теж не хоче об’єднуватися з партією Марін Ле Пен.
Щодо Данії, то варто тільки глянути на програму данських крайніх правих, щоб побачити, наскільки вона близька до ідеології Марін Ле Пен, пояснює політолог Жак-Ів Камю.
«Данська Народна партія мала найправіший у Європі політичний план дій. Тож повчати Національний фронт, з огляду на спротив ісламу чи вислови данців відносно мігрантів, – все це лунало навіть радикальніше, ніж почуте з вуст Марін Ле Пен», – зауважує політолог
Характерно, що, відкинувши пропозиції Національного фронту, данські націоналісти увійшли до складу новоствореної у Європарламенті політичної групи євроскептиків на чолі із британцем Найджелом Фаражем. Умовно названі «сувереністами», вони налаштовані наступні п’ять років встромлювати палиці у колеса усьому, що могло б сприяти посиленню інтеграції, ваги та потужності Європейського союзу. Мета дуже близька до ттєї, що переслідує Кремль.
ЄС винен в українському конфлікті – британський євроскептик
Представник британської Партії незалежності Сполученого Королівства, а нині ще й євродепутат Майк Гукем, говорячи про події в Україні, висловив свої погляди.
«Насамперед, це Євросоюз спровокував початок конфлікту в Україні, а підписання угоди про глибші політичні зв’язки з нею було просто безвідповідальним. І особливо ще й допікаючи Росії санкціями. Чи ми не розуміємо, що більшість Європи залежна від російського газу? Дії ЄС призводять тільки до підливання масла у вогонь конфлікту», – зауважує Майк Гукем.
Втім, хоча помірковані та демократичні сили у ЄС, зокрема, в Європарламенті, все ж складають переважну більшість, відстоювати такі проекти, як вільна торговельна угода зі США чи допомога українцям будувати європейську державу, незважаючи на спротив росіян, нині стало дещо складніше.
Все тому, що, як пояснює професор Льєжського університету та спеціаліст із крайніх правих течій у політиці Європи Жером Жаме, частина європейських виборців або втомилася, або розчарувалася у дещо інертних традиційних партіях.
Однак є у цьому й позитивний елемент, каже професор. «Зібрати на європейському рівні в одну політичну силу такі різні, сповнені суперечностей та популізму партії, як французький Національний фронт, нідерландську чи австрійську Партії свободи, або «Північну лігу» з Італії, як показує нещодавній досвід таких спроб у Європарламенті, практично неможливо». Однак праворадикального галасу у цій законодавчій установі ЄС таки додалося.