Муса Мамут – один із тих кримських татарів, чиє ім’я назавжди закарбоване в історії його народу. 23 червня 1978 року Мамут скоїв самоспалення на знак протесту проти утисків радянської влади. Він вирішив повернутися на батьківщину, у Крим, у 70-х, коли формально кримські татари вже мали на це дозвіл. На відміну від багатьох своїх співвітчизників, які повернулися у Крим лише наприкінці 80-х, Муса Мамут жив на батьківщині. Але тоді, у 70-х, цей факт лише ускладнив його долю. Наводимо архівний матеріал правозахисниці Айше Сейтмуратової, що звучав в ефірі української редакції Радіо Свобода у червні 1985 року.
Муса Мамут (фото з сайту: www.kirimtatar.com)
5 вересня 1967 року президія Верховної Ради СРСР видала указ про необґрунтованість виселення з Криму в 1944 році всіх кримських татар , а також постанову, яка формально дозволяла кримським татарам жити будь-де на території СРСР. Після публікації цих документів до Криму виїхали тисячі родин. У квітні 1975 року приїхав на батьківщину й Муса Мамут з родиною. У селі Беш-Терек (тепер Донське) неподалік від Сімферополя на свої трудові заощадження Муса Мамут купив хату і почав клопотати про оформлення акту купівлі-продажу хати, прописки і влаштування на роботу.
Однак влада Криму, керуючись таємними інструкціями, продовжували переслідувати кримських татар за національною ознакою. Не уникла переслідувань і родина Муси Мамута. В сільраді йому відмовили оформити акт купівлі-продажу хати, відмовили прописати і влаштувати на роботу. На всі свої заяви Муса Мамут діставав відмови і погрози.
Засудили за повернення на батьківщину
Невдовзі влада перейшла від слів до діла. 13 травня 1976 року Мусу Мамута і його дружину Зекіє Абдуллаєву Сімферопольський районний суд засудив за так зване «порушення паспортного режиму». За статтею 196 Кримінального кодексу УРСР, Муса діставав два роки позбавлення волі, а його дружина (мати трьох дітей) – два роки умовно.
У вироку Кримського обласного суду за 3 червня 1976 року йдеться: «Мамута Мусу і Абдуллаєву Зекіє суд визнав винними в тому, що вони в квітні 1975 року приїхали з Ташкентської області до села Донського Кримської області, уклали угоду про купівлю-продаж хати на вулиці Комсомольській. У судовому засіданні Мамут і Абдуллаєва винними себе в висунутому обвинуваченні не визнали. В касаційній скарзі засуджена Абдуллаєва просить скасувати вирок нарсуду Сімферопольського району, мотивуючи тим, що ані вона, ані її чоловік не скоїли злочину, на утриманні мають троє дітей, до кримінальної відповідальності їх не притягали, чоловік має нагороди. Судова колегія вважає, що касаційні скарги засуджених задовольнити не можна. Вирок народного суду Сімферопольського району за 13 травня 1976 року залишити без змін».
Мусу Мамута і його дружину засудили всього-на-всього за те, що вони приїхали з Ташкентської області до себе на батьківщину і купили за свої гроші хату в Криму. Але ж і Муса Мамут, і його дружина Зекіє Абдуллаєва народилися в Кримській АРСР: Муса – 20 лютого 1931 року в Бахчисарайському районі, а Зекіє – 20 травня 1932 року в Балаклавському районі.
Після того, як влада Криму розправилася з Мусою Мамутом і його дружиною, вона почала переслідувати їхніх дітей. Коли всім десятикласникам у школі урочисто вручали паспорти, старша дочка Мамута Диляре отримала рішення обласного виконкому Криму, в якому йшлося: «У зв’язку з тим, що ваші батьки не прописані, вам у документуванні паспортом відмовлено». Під загрозою арешту Диляре Мамут як кримську татарку вигнали з батьківської хати і вислали з Криму.
«Знову посадимо, їдь геть!»
Після відбуття терміну ув’язнення в 1975 році Муса Мамут знову повернувся до Криму і відновив свої клопотання про влаштування на роботу і прописку. Та куди б не звертався Муса Мамут, скрізь він чув лише погрози: «Знову посадимо, їдь геть!».
І справді, чекати довелося недовго. На початку червня 1978 року до села Донського приїхав слідчий і оголосив про порушення кримінальної справи проти Муси Мамута. Він сказав: «Якщо ви не виїдете з Криму, ми зробимо все, щоб згноїти вас у тюрмі». На ці погрози слідчого Муса Мамут відповів: «Крим – моя батьківщина. Я повернувся на батьківщину жити й померти. Живим цього разу ви мене не візьмете: я приготував бензин».
Коли 23 червня до Муси Мамута приїхав міліціонер, щоб затримати його, Муса сказав, що хоче переодягтися. Він зайшов до хліва, облився бензином і, йдучи до міліціонера, підпалив себе. Горів Муса Мамут на очах свого 11-річного сина. Розпачливий дитячий крик «Тату, не треба!» не зупинив його. Чаша терпіння переповнилася. А міліціонер, замість того, щоб гасити палаючого, кинув свого мотоцикла і втік.
Самоспалення Мамута як трагедія всього народу
28 червня 1978 року у Сімферопольській лікарні, куди його привезли односельці, Муса Мамут помер. У медичному висновку йшлося, що тіло обгоріло на 90 відсотків. Цей документ я сама бачила (пише Айше Сейтмуратова – ред.), коли збирала матеріали про Мусу Мамута в 1978 році.
Навіть після смерті Муси Мамута його родині не дали спокою. Карні органи часто викликали на допити його дружину Зекіє Абдуллаєву. А за якийсь час карателі запропонували їй за прописку в Криму підписати заяву, що Муса в момент самоспалення був невідповідальний (збережено прикметник, використаний автором; можливо, йдеться про несвідомий стан – ред.).
Рівно за десять років перед самоспаленням у Криму схожа трагедія сталася в столиці України: напередодні свята Жовтневої революції українець Василь Макух, 50 років, облився пальним на Хрещатику і пробіг живим смолоскипом по площі Калініна, вигукуючи гасла «Геть колоніалізм із України!» та «Хай живе вільна Україна!». Василь Макух – родом із Сокальського району на Львівщині, колишній в’язень сталінських таборів, жив на Дніпропетровщині, вчителював. Свій розпачливий акт протесту він здійснив за два з половиною місяці до відомого самоспалення Яна Палаха в Празі. Щоправда, Яна Палаха тоді ховала вся Прага, і навіть центральна чехословацька газета вийшла з його портретом на першій сторінці. Коли внаслідок опіків у Жовтневій лікарні помер Василь Макух, на другий день сховали навіть сліди його перебування там, а куди поділося тіло Макуха, не сказали навіть дружині й двом дітям.
Так само намагалися стерти пам'ять і про кримського татарина Мусу Мамута, адже його трагедія – це трагедія всього кримськотатарського народу, яка почалася 18 травня 1944 року і триває по цей день. Муса Мамут, наче вічний вогонь, нагадує людям про сваволю і беззаконня, що панують у Радянському Союзі. І, як вічний вогонь, він освітить пам’ятник жертвам депортації 18 травня 1944 року, а ті жертви становлять майже половину кримськотатарського народу.
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)