Заглушування Радіо Свобода тривало до 1988 року. Протягом більш ніж 30 років для того, щоб почути українські програми, треба було докласти особливих зусиль. Наприклад, за допомогою певної технічної спритності налаштувати не пристосований до того радянський приймач, або ж терпіти шум, яким радянські техніки намагалися перекрити мовлення. У липні 1988 року, фактично за півроку до того, як радянське керівництво відмовилося від заглушування «ворожих голосів», українська редакція Радіо Свобода аналізує радянську пресу і вкотре порушує питання: як довго ще СРСР боятиметься альтернативної інформації?
Кандидат філософських наук Віктор Дем’яненко у статті «Вкус акульего плавника, или Контрпропаганда без «спецхранов»», надрукованій у 32-му номері журналу «Собеседник» за серпень цього року, зокрема пише: «Гласність у нас подолала багато чиновницько-бюрократичних перепон, але і залишилося їх іще чимало. Як часто ми з найвищих трибун говоримо про зростаючу активність молоді, про її бажання одержувати різноманітну інформацію, самостійно розібратися в політичних подіях і реаліях, а на ділі боїмося дати їм таку можливість».
Стаття Дем’яненка присвячена так би мовити «досвіду друзів», себто кубинським «товаришам» і їхній боротьбі проти «ворожих» радіо- і телепередач, що транслюють на Кубу зі США. «Заплющити очі і вуха, оберігаючи свою «ідеологічну цнотливість», заглушувати «радіоголоси» чи, навпаки, обговорювати і заперечувати їхні передачі, не боячись «невигідних» тем і гострих? Кубинці надали перевагу останньому», – пише Віктор Дем’яненко у журналі «Собеседник».
1 мільярд – на боротьбу з «ворожими голосами»
Отже, 10-мільйонна Куба не боїться, а майже 300-мільйонний Радянський Союз, та ще й в умовах такої широко розрекламованої гласності, продовжує заглушувати деякі західні радіопередачі, витрачаючи на це фантастичні кошти і людські ресурси. Адже на заглушування передач лише Радіо Свобода і Радіо Вільна Європа, згідно з наявними даними, Радянський Союз витрачає близько 1 мільярда карбованців і утримує на заглушувальних об’єктах близько 5 тисяч працівників, час від часу виправдовуючи це публікаціями в пресі про так звану диверсійну спрямованість вищезгаданих радіостанцій.
То якщо вже мова про «шкоду» (в усякому разі – моральну), то найбільше її завдають саме заглушуванням. У тих майже півтори тисячі листів, що їх щоденно одержує газета «Известия», багато читачів пишуть, що «якщо глушать, то, видно, там є щось цікаве, щось таке, що влада приховує від нас». Наприклад, один із дописувачів Ю. Бірюков пише в газеті «Известия» за 22 червня цього року у своєму листі під заголовком «А чи потрібно глушити?»: «Ми всі є свідками того, як швидко ширяться межі гласності. У цьому бачиться довіра до політичної зрілості народу. Воно скріплює повагу до себе, до патріотизму. То чи потрібно витрачати кошти на заглушування «голосів» і викликати у людей подив: невже ми самі не розберемося, де правда, а де брехня?». І дійсно. Якщо в західних радіопрограмах брехня, то чого їх тоді боятися?
Те, що в Радянському Союзі словом «правда», на жаль, можна назвати лише друкований орган ЦК КПРС, це вже інше питання. Якщо на Кубі вирішили не оберігати свою «ідеологічну цнотливість», то от, наприклад, у Польщі пішли навіть далі. По-перше, починаючи з 1 січня цього року, перестали заглушувати польську програму Радіо Вільна Європа. І, по-друге, згідно з повідомленням польського інформаційного агентства, у Польщі тепер будуть записувати польські радіопередачі Радіо Вільна Європа і ретранслювати частину з них польському населенню.
«Інформаційний ковпак» – для «стерильності» громадян?
Вищезгаданий Віктор Дем’яненко пише у журналі «Собеседник»: «В умовах гласності, ширшої демократії набирає особливої важливості відкрите обговорення до цього майже «секретних», у всякому разі «небажаних» тем. На жаль, «інформаційна пайка» наших пропагандистів і далі суворо дозована». І далі він продовжує: «Тримати молодь під своєрідним «інформаційним ковпаком», щоб зберегти її «ідеологічну стерильність», щонайменше, недалекоглядно. Політичної наївності, а часом і політичного невігластва у нас і без того надміру. А от із дійсною політичною культурою ситуація набагато складніша. Нам не обійтися без різносторонньої, у тому числі й «ідеологічно невигідної» інформації. Інакше не можна». Пора б уже радянському керівництву зрозуміти, що оберігаючи, за словами радянського філософа, «ідеологічну цнотливість» радянського суспільства заглушуванням західних радіостанцій (поряд із багатьма іншими заборонами), вони одержують досить часто зовсім зворотний ефект.
Сьогодні (станом на липень 1988 року – ред.) радіостанції «Вільна Європа» і «Свобода» ведуть програм на 23 мовах і охоплюють близько 55 мільйонів слухачів у Східній Європі і Радянському Союзі. Малколм Форбс, керівник Управління міжнародного мовлення США, що відає і радіостанціями «Вільна Європа» і «Свобода», так визначив сучасну місію цих радіостанцій: «Ми намагаємося робити те, що місцева, нецензурована радіостанція могла б робити у тій чи іншій республіці або країні. Та що є найбільш важливе – це те, що ми намагаємося забезпечити збереження історичних і національно-культурних здобутків тих суспільств, історія яких систематично переписується».
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)