(Рубрика «Точка зору»)
Юрій Костенко
Міф 6. «Україна зобов’язалася віддати всю свою ядерну зброю за 5 років»
Попри вкрай несприятливі зовнішні та внутрішні обставини (відсутність досвіду, брак інформації, міжнародний тиск, комплекси «державної» меншовартості у керівників різних рангів) Україна в досить стислий термін сформувала чітку політику щодо ядерної зброї. Вона зафіксована у рішеннях Верховної Ради – обов’язковими на той час для виконання всіма гілками влади. Ці рішення давали конкретні відповіді на запитання: чия це зброя, а також коли, в якому обсязі та за яких умов Україна відмовиться від неї.
Існує уявлення, що таких документів було багато, і в них непросто розібратися. Насправді їх було лише п’ять. І вони містили гранично зрозумілі підходи.
Буква закону…
Ось ключові пункти української політики ядерного роззброєння.
Перший і найголовніший: ядерна зброя на території України – це її власність. Закон, який визначав власністю країни все, що знаходилося на її території на момент проголошення незалежності, не мав ніяких винятків. Це питання було визначальним для подальших переговорів, оскільки якщо зброя належить Україні – вона може диктувати умови її знищення та має право на компенсацію; якщо ні – про жодні відшкодування мова не йтиме.
Другий – терміни роззброєння. Жоден український документ зі статусом закону, аж до 18 листопада 1993 року, не містить конкретніших зобов’язань, аніж словосполучення «у майбутньому». У листопаді 1993 року парламент вперше записав термін «7 років» – і лише щодо ліквідації 36% носіїв та 42% боєзарядів. При цьому Україна бралася знищувати зброю лише виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей.
Третій – обсяги скорочень. Єдиний документ, ратифікований українським парламентом, де йдеться про кількість, – Лісабонський протокол до Договору СТАРТ-1. Він зобов’язує Україну скоротити 36% носіїв та 42% ядерних боєзарядів – як державу-правонаступницю СРСР, яка взяла зобов’язання Договору СТАРТ-1 у частині своєї території. Про «всю зброю» не йшлося в жодному документі.
Четвертий – компенсації. Вони мають стосуватися: повернення Україні вартості матеріалів, що містилися в демонтованих боєголовках тактичної та стратегічної ядерної зброї (високозбагаченого урану та збройового плутонію); фінансування Заходом ліквідаційних робіт та соціального забезпечення звільнених у запас українських військових.
І п’ята – гарантії національної безпеки України з боку ядерних країн.
Без виконання останніх двох умов ніякого роззброєння законодавство не допускало, бо це означало б збитки для бюджету та зниження рівня обороноздатності країни.
Оскільки довкола питання, що ми мали робити і чого не мали, досі існують міфи, я все-таки пошлюся на документи, які визначали політику України щодо ядерної зброї – а, відтак, якими президент та виконавча влада мали керуватися. Їх, повторюся, лише п’ять.
1. 16 липня 1991. Декларація про державний суверенітет. Задекларовано «намір у майбутньому стати без’ядерною». Відсутні будь-які терміни виконання чи інша конкретика.
2. 10 вересня 1991. Закон України «Про підприємництва, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України». Визнає власністю України все, що знаходиться на території України на момент проголошення незалежності, – відповідно до норм Віденської конвенції про правонаступництво держав від 1983 року.
3. 24 жовтня 1991. Постанова Верховної Ради «Про без’ядерний статус України». Україна (уперше – як держава) засвідчила намір стати «неядерною». Терміни реалізації наміру: «у майбутньому» та «в мінімальні строки» (нічого більш конкретного), але зазначено необхідні для цього умови: «виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей, з належним забезпеченням екологічної безпеки».
4. 9 квітня 1992. Постанова Верховної Ради «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу». Не містить жодних кількісних чи часових зобов’язань України щодо здійснення ядерного роззброєння. Навпаки. Верховна Рада заборонила вивозити з території України тактичну ядерну зброю – аж до розробки і запровадження в дію механізму міжнародного контролю за її знищенням з участю України. Президенту України рекомендовано вступити в переговори з керівниками ядерних держав щодо комплексного розв’язання проблем, пов’язаних з ліквідацією ядерної зброї. А Комісіям Верховної Ради доручено залучити фахівців міністерств, відомств, Академії наук України та незалежних експертів і розглянути весь комплекс питань ядерного роззброєння – з точки зору гарантій безпеки та зовнішньополітичних інтересів України, зокрема, економічних, фінансових, екологічних, організаційних та інших, включаючи використання ядерних компонентів у мирних цілях.
5. 18 листопада 1993. Постанова Верховної Ради «Про ратифікацію Договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного в Москві 31.07.1991, і протоколу до нього, підписаного у Лісабоні від імені України 23.05.1992». Документ ще раз проголошує: все майно розташованих на території України стратегічних і тактичних ядерних сил, включаючи їх ядерні боєзаряди, є власністю України. Він дає гранично чітку відповідь на запитання, які зобов’язання (кількісні та часові) бере на себе Україна: скоротити 36% носіїв та 42% ядерних боєзарядів протягом 7 років – і лише за умови надання достатньої міжнародної фінансової і технічної допомоги для цих потреб, надійних гарантій нацбезпеки та виходячи з правових, технічних, фінансових, організаційних та інших можливостей, з належним забезпеченням ядерної та екологічної безпеки. Окрім того, умови і черговість передачі ядерної зброї з території України для розукомплектування повинні передбачати повернення Україні компонентів ядерної зброї для їх використання у мирних цілях або компенсацію їх вартості. Вимогу щодо компенсації Постанова поширює і на тактичну ядерну зброю, вивезену до Росії у 1992 році.
Ця Постанова не виключає скорочення ядерних зарядів понад зазначену кількість (тобто понад 36% та 42%), але – вже за окремою процедурою, яка може бути запропонована Україною. При цьому «Україна здійснює адміністративне управління ядерними силами на своїй території» та «не вважає для себе обов’язковою ст.5 Лісабонського протоколу» (зобов’язання приєднатися до ДНЯЗ як держава, що не володіє ядерною зброєю). Важливим наголосом у Постанові є те, що Україна позбуватиметься ядерної зброї поетапно, що дасть змогу відстежити як надійність одержаних гарантій нацбезпеки, так і гарантій утримуватися від економічного тиску на Україну з метою вирішення будь-яких спірних питань.
Ці документи демонструють: Україна вела боротьбу не за «доступ до ядерної кнопки», а за те, що взамін безпрецедентного у світовій історії кроку – добровільної відмови від третього у світі ядерного потенціалу – ми маємо отримати економічну вигоду та достойні позиції у світовій спільноті, а не збитки і зневагу як країна «третього світу».
Саме проведення такої політики, пошук засобів для її реалізації мало стати предметом роботи усіх органів державної влади України.
Звідкіля ж узялося уявлення, що Україна мала віддати не частину, а всю ядерну зброю, і що на це відводиться якась обмежена кількість років? Причина – саме в тому, що далеко не всі органи державної влади діяли відповідно до рішень парламенту, а органи нагляду за дотриманням законності на це жодного разу не зреагували.
…та довільні інтерпретації
Таким чином, з одного боку, опинилися парламент та частина уряду, включаючи прем’єра; з іншого – президент та інша частина урядовців, які не розуміли, що комунізм закінчився, «політбюро» з центром в Кремлі уже немає, що вищим органом державної влади є Верховна Рада України і що закони треба виконувати. Через це нерозуміння і президент, і глава МЗС підписували документи, в яких від свого імені обіцяли те, чого не передбачали рішення парламенту – тобто порушуючи закон.
Так, уже в низці перших СНДівських угод, які активно проштовхувала Росія з грудня 1991 року, Кравчук, всупереч існуючим на той час рішенням Верховної Ради, підписав зобов’язання без жодних передумов та компенсацій передати Росії до 1 липня 1992 року всю тактичну ядерну зброю. А в листі президенту США Джорджу Бушу він бере на себе вже й зобов’язання знищити всю українську ядерну зброю протягом 7 років. Аналогічні обіцянки дав міністр закордонних справ Зленко – не маючи на те повноважень, у заяві до Лісабонського протоколу він зобов’язався ліквідувати також всю зброю і також – за 7 років.
Подаючи на підпис президенту України усе нові й нові зобов’язання щодо термінів та обсягів ліквідації ядерної зброї, МЗС спонукав його до порушення рішень парламенту. Так було і з так званою «Тристоронньою заявою» президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 року, якою фактично перекреслювалися усі ключові рішення Верховної Ради щодо ратифікації Договору СТАРТ-1, тобто українського закону, та знову самочинно бралися на себе зобов’язання знищити не частину, а всю стратегічну ядерну зброю за 7 років після вступу в дію Договору.
Цікавий факт: якщо виходити навіть з цього зобов’язання Кравчука, то останній український ядерний боєзаряд мав би бути знищений (чи переданий Росії) в грудні 2001 року, бо обмін ратифікаційними документами щодо СТАРТу-1 відбувся 5 грудня 1994 року (саме тоді Договір вступив у дію). Проте, як відомо останній ешелон з ядерними боєголовками перетнув кордон України і зник безслідно 1 червня 1996 року – тобто не через 7 років, а трохи більше, ніж через 1,5 року після набуття юридичної чинності цієї угоди…
(Наступного тижня читайте на сайті Радіо Свобода»: Міф 7. «Питання власності на ядерну зброю не мало значення, бо Україна зобов’язалася стати без’ядерною»)
Попередні публікації:
10 міфів про ядерне роззброєння України
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України
Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»
Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту»
Міф 5. «Ядерна зброя могла вибухнути, і її треба було швидше позбутися»
Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода