Історія Радіо Свобода – це 60 років, протягом яких мінялися не лише назва, склад редакцій чи тематика програм. Радіостанція, яка задумувалася, як голос із-за «залізної завіси», пережила й сам Радянський Союз. Проблеми, які були ключовими в ефірі протягом десятків років, після розпаду СРСР трансформувалися в нові виклики. З ними мінялося й Радіо Свобода. Але про все по порядку. Уявімо середину минулого століття.
«Наприкінці 40-х років, в епоху президентства Гаррі Трумена, керівники міністерства оборони і Державного департаменту зрозуміли, яку роль може зіграти в ідеологічній боротьбі з комунізмом створена на американські гроші радіостанція, – писав про ідею заснування Радіо Свобода його багаторічний співробітник Джин Сосін. – Озброївшись талантами східноєвропейських і радянських емігрантів, можна було пробитися через «залізну завісу», яка за час Холодної війни перетворилася на непробивний льодовий щит». За словами Сосіна, автора мемуарів «Іскри свободи» (1999), натхненником створення і Радіо Свобода, і Радіо Вільна Європа був Джордж Фрост Кеннан – американський дипломат, автор ідеї про «політику стримування», яка фактично визначила американсько-радянські відносини у роки Холодної війни.
Зауважимо: до 1976 року Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода були окремими організаціями, тож і їхню історію варто розмежовувати. Якщо Радіо Вільна Європа зосереджувалася на мовленні на європейські країни соціалістичного блоку (так звані «країни народної демократії» – Польщу, Угорщину, Чехію тощо), то діяльність Радіо Свобода була спрямована на СРСР. Отже, історія української редакції – це історія в рамках саме Радіо Свобода.
Українцям не подобалося «непередрішенство»
Заснував радіо «Визволення» – а саме так до 1959 року звалося Радіо Свобода – Американський комітет звільнення від більшовизму («Амкомліб» – від англ. «American Committee for Liberation from Bolshevism») – антикомуністична організація, що виникла у США наприкінці 1940-х років. Пізніше саме через це об’єднання радіо отримувало фінансування. Від самого початку радіо «Визволення» (як і Радіо Вільна Європа) існувала як некомерційна приватна компанія. «Родзинка» радіостанції полягала в тематиці програм: Радіо Свобода зосереджувалося на внутрішніх питаннях народу, на який мовило, тоді як, наприклад, «Голос Америки» і «Бі-Бі-Сі» розповідали переважно про життя у США і Великобританії.
При заснуванні радіо «Амкомліб» набирав штат, керуючись рекомендаціями еміграції. На початку 50-х років із комітетом, наприклад, співпрацювали 4 російські екзильні групи (зокрема – Союз боротьби за звільнення народів Росії), а також деякі грузинські, вірменські й азербайджанські політичні об’єднання. Такий підхід вплинув і на формування української редакції. Однак сам цей процес – набору співробітників у різні мовні служби – був непростим.
Зокрема, Сіг Мікельсон, президент Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода (РВЄ/РС) у 1972-75 роках, у своїй книжці «Інший голос Америки» (1983) описує, з якими труднощами зіткнувся «Амкомліб» під час формування координаційної ради Радіо Свобода – неформального утворення, яке мало посприяти формуванню штату майбутньої радіостанції і в перспективі скласти основу майбутнього менеджменту корпорації.
Мікельсон згадує, що майже всі народи СРСР в еміграції були представлені щонайменше кількома політичними групами, які конкурували між собою, і посадити їх за стіл переговорів було надзвичайно складно. Найбільше проблем, за словами Мікельсона, «Амкомліб» на цьому етапі мав саме з українською еміграцією.
«Україна – найбільша після Росії за кількістю населення – не була представлена на жодних із цих переговорів (станом на середину 1952 року; маються на увазі попередні засідання координаційної ради – ред.). Українська еміграція складалася з елементів настільки ворожих один до одного, що вони не могли навіть домовитися про делегацію, яка б їх представляла». Через рік, у червні 1953 року «Амкомліб» навіть оприлюднив заяву, в якій розкритикував різні еміграційні осередки за «неспроможність відкинути внутрішні розбіжності і об’єднатися в один антикремлівський фронт».
Ці труднощі підтверджує і Джеймс Крічлоу – багаторічний працівник Радіо Свобода, автор мемуарів «Radio Liberty: Radio Hole-in-the-Head» (2006). «Згоди з американцями досягнули представники всіх народів, крім українців, – розповів він. – Вони наполягали на неприйнятності одного з пунктів редакційної політики, розробленої американською стороною, – так званої політики «непередрішенства» (англ. – «non-predetermination») майбутнього тих народів, які були у складі Радянського Союзу. Її суть – у тому, що лише народ, який живе у цій країні, має законне право визначати, яким буде його майбутнє, – чи це буде незалежність, чи республіка федеративною одиницею у складі Росії. Більшість народів погодилися з цим».
«Але українська еміграція, яка була дуже потужною, не приймала цього, – згадував Крічлоу. – Вони називали це федералізмом, а «федералізм» для них було поганим словом. Для того, щоб ви краще уявили, про яку потужність я кажу: у США тоді жили близько 2 мільйонів етнічних українців, вони були дуже добре організовані, зокрема політично, мали серйозне представництво у Вашингтоні. Тож було дуже складно».
Перший ефір – за кілька днів до смерті Сталіна
За версією Сіга Мікельсона, жорстку позицію щодо постійних конфліктів усередині різних еміграційних груп (які, зрештою, перенеслися і на роботу редакцій, оскільки у багатьох із них штат сформували з представників різних політичних осередків) зайняв Гоуленд Сарджент – президент «Амкомлібу», а пізніше – перший очільник Радіо Свобода. «Ми хочемо працювати з вами над спільною справою, – звертався він до емігрантів. – Але ми не хочемо, щоб ваші внутрішні конфлікти переступили разом із вами поріг нашого офісу».
Зрештою, у 1953 році радіо «Визволення» розпочало свою діяльність без української редакції. 1 березня, за кілька днів до смерті Йосипа Сталіна, в ефір вийшла перша передача російською мовою. «У кожної свідомої людини у Радянському Союзі десь на самому дні душі живе впевненість у тому, що така жахлива ненормальність, таке нехтування розумним і людським, яким є більшовицька тиранія у Росії, не може тривати безкінечно», – говорив диктор.
Деякі з тих людей, які стояли біля основ радіо «Визволення», вирішуючи, яким воно має бути, пізніше зізнаються, що на початку взагалі не до кінця розуміли, навіщо компанія витрачає ресурси і зусилля на функціонування різних мовних служб. «Присутність у коридорах і студіях білорусів, татарів, представників Кавказу і Центральної Азії здавалася нам тоді (у перші дні мовлення радіо «Визволення» – ред.) якоюсь сентиментальною аберацією, яка немає нічого спільного з реальною роботою», – писав Джеймс Крічлоу у своїх мемуарах.
«До того ж, майже всі ці люди знали російську мову. То чому їхні співвітчизники не могли слухати наші програми російською мовою?» – згадував Крічлоу, який зізнався також, що багато з тих американців, які були причетні до роботи радіо на ранніх стадіях, уявляли Радянський Союз «монолітом, у якому домінували росіяни», витісняючи своєю мовою і культурою мови і культури інших народів СРСР.
Однак і сам Крічлоу у своїх спогадах про Радіо Свобода визнає, що таке сприйняття ситуації було некоректним. За його словами, помилкове уявлення, що «Росія» і «Радянський Союз» були тотожними поняттями, «що країною заправляв саме російський народ, а інші національності стрімко втрачали свою ідентичність, здаючись під тиском русифікації», мало у той час більшість «совєтологів».
Незабаром після російської, Радіо Свобода поповниться білоруською, вірменською, грузинською, азербайджанською та іншими редакціями, а до кінця 1954 року у структурі медіа-організації вже буде 17 мовних служб. Домовляться, зрештою, і з українцями.
Далі буде…
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)