Із Путіним, кажуть, начебто все ясно. Деякі дуже відомі у світі політики висловилися, що лідер Росії – «неадекватний». Він переоцінює свої здібності щодо загарбання України та недооцінює в цьому контексті можливі наслідки тісної співпраці США з ЄС для його країни. Анексуючи чужі території, Путін послуговується манерами Гітлера, він здібний учень Геббельса щодо використання пропаганди й брехні в політиці – масштабної брехні, зокрема, коли мова про марення щодо знищення України. Правда, виникає ще одне питання.
Що діється з суспільством Росії на тлі путінської авантюри? Значна частина російської еліти перебуває на неоімперських або постімперських позиціях. Чадом нео/постімперіалізму після анексії Кримського півострова отруєне і російське суспільство. Лише так можна пояснити масову підтримку росіян політики кремлівського ватажка дестабілізувати ситуацію в Україні, знищити її як суверенну державу.
Переважна більшість росіян, як свідчать соціологічні опитування, у захваті від загарбницької політики лідера Російської Федерації.
Щоправда, є серед росіян і тверезо мислячі особистості, які дуже критично сприймають всеросійське «ура» з приводу агресивних дій Путіна. На жаль, вони у меншості.
Ще в березні письменник Володимир Войнович зізнався, що підтримка політики Путіна серед (не)культурної еліти Росії справила на нього гнітюче враження: «Не лише вони, навіть, я б сказав, увесь народ, величезна частина якого з ентузіазмом зустрічає ці кроки (кремлівського ватажка) до свого власного задушення».
А письменник Віктор Єрофеєв недавно в інтерв’ю словацькій газеті пояснив: суть не в тому, що Путін дозволяє собі робити страшні речі. Він це робить тому, бо «велика частина населення цим задоволена. Після (анексії) Криму в Москві були всі задоволені. «Проти» є в Росії десь 8 відсотків (населення)».
Російський історик Олександр Мусін констатує, що «антиукраїнська політика і пропаганда стали можливими тому, що більшість росіян вважають самостійну українську державу й окрему українську націю лише тимчасовим непорозумінням «всередині «одного народа» й «однієї країни». Відповідальність за цю ситуацію, спритно використану «одним вождем», несуть, вважає історик, не тільки політики, а й освічена частина російського суспільства».
У зв’язку з цим пригадався відчайдушний вигук: «Россия, ты одурела, опомнись!». Так реагував відомий російський вчений-літературознавець, публіцист і політик з табору демократів часів перебудови Юрій Карякін після виборів до Державної думи Росії в грудні 1993 року. На програних тоді для демократів виборах, партія ЛДПР «патентованого ліберала» Жириновського отримала 25% голосів, а КПРФ – майже 19%. Результати виборів засвідчили, що російський виборець не готовий взяти на себе відповідальність за своє власне майбутнє, бо звик до патерналізму держави. Таке виховання.
Звернув на це увагу грузинський (радянський) філософ Мераб Мамардашвілі. В одному зі своїх інтерв’ю на хвилях перебудови 1989 року він розмірковував над питаннями про «особливу імперію» – СРСР, яку схарактеризував словами: «империя не русского народа, а посредством русского народа».
На зауваження співрозмовника, що народ Росії в складі СРСР живе не краще інших народів, Мамардашвілі відповів: «Именно в этом дело. Народ в центре «империи» живет не лучше, чем народ ее окраин, но в представленни других народов причины этого угнетения переносятся на него самого в силу свойственного ему отрицания индивидуальных начал культуры и бытия, инстинктивного, косного отрицания всего иностранного, западного и – самое главное – его податливости этой машине, в силу отсутствия в нем иммунитета против действий тоталитарных структур сознания».
Аж не віриться, що це було сказано вже 20 років тому.
У вересні 2013 року виявилося, що майже 60% опитаних соціологами росіян вважають Крим – територією Росії, а Чечню лише 39%, Абхазію 30%. Ба більше, чеченців, дагестанців повноправними громадянами Росії готові вважати лише 7% опитаних росіян, хоча республіки входять до складу Російської Федерації.
Витоки приниження і зневаги
За часів Івана IV Грозного Московське царство взагалі не переймалося Руссю-Україною. Київ був для Москви ще зовсім чужим і далеким.
Правляча верхівка Московського царства всі країни, крім своєї, вважала «безбожними» і зі зневагою ставилася, зокрема до тих, в яких королівська влада змушена була рахуватися з волею представницького органу населення (парламенту), як це було на той час, наприклад, в Англії. Своє ставлення до таких «нездорових» явищ московський деспот прокоментував у листі до Андрія Курбського: «А о безбожных землех и языцех, что и глаголати! Понеже государи те царствами своими не владеют: како им повелят рабы, тако и владеют».
У другій половині 17-го століття московський монах Дамаскин критикував киян, які, мовляв, «древнєе благочестие изменили», стали гордими, бо «в одеждах, и в поступках, и нравах все у них латиноподобно». Монах ставив риторичне запитання, як можна пізнати киянина і сам на нього відповів: Киянин (українець) «Читает польския и литовския книги. Киев паче мери хвалит, а в Великой России книг не сказывает, учения греческаго не любит, а латинское принимает». Цьому явищу московський монах дає таке пояснення: «Киев сам собою, как сатана стоять хочет».
Цю «сатанинську гординю», тобто прагнення свободи й незалежності українців Москва терпіти не хотіла, зокрема, за часів Мазепи. Tак воно й досі.
Російський публіцист Олексій Широпаєв нещодавно написав, що більшість його співвітчизників і нині сприймають українську мову і українство взагалі як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих через «шкідливий» колись вплив Литви і Польщі.
Зарозумілість росіян і зневага інакшості
Автор книги «История Русов и Малороссии» (Георгій Кониський?) в середині 19-го століття, з симпатією ставлячись до українців, писав про зневагу російської військової еліти до чужинців: «Солдаты российские имели о себе непонятное высокомерие или какой то гнусный обычай давать всем народам презрительньныя названия, как-то: Полячишки, Немчурки, Татаришки и так дале. Посему странному обычаю называли они козаков чубами и хохлами, а иногда и безмозглыми хохлами».
Навіть Ленін в одній зі своїх статей нагадав, як в царській Росії ставляться до інородців: що «поляка не називають інакше, ніж «полячішкой», татарина не висміюють інакше, ніж «князь», українця інакше, ніж «хохол», грузина та інших кавказьких інородців – ніж «капказька людина».
Писав про цю рису росіян також видатний етнограф і мовознавець Володимир Богораз-Тан, до речі, уродженець міста Барі, що на Поділлі, на початку минулого століття в монографії про чукчів. Він розповів, про ставлення російських завойовників до північних народів Колими. Росіяни були твердо переконані, що тубільці, писав Богораз-Тан: «это их законная добыча, вроде диких оленей, песцов или белки». В розмовах між собою місцеве корінне населення окупанти «никогда не называют людьми, а просто полевыми зверями, тварями. Их племенные названия употребляют только в презрительной форме: чукчишки, якутишки, ламутки».
Наскільки глибоко закорінилася «культура» зневаги і ненависть до інородців серед російської військової (і не тільки) еліти свідчить і подія з часів Другої світової війни.
В середині вересня 1943 року на одній нараді в Запорізький області після звільнення території від німців до лав Червоної армії мобілізували так званих «чорносвитників» – чоловіків, що вижили в Запоріжжі під час німецької окупації. Їм не видавали ні обмундирування, ні зброї й одразу кидали в бій на німецькі кулемети чи мінні поля. Маршал Жуков на цій нараді був по-московськи щирим: «Зачем мы здесь, друзья, головы морочим? На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они предатели! Чем больше в Днепре перетопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».
Такий «гуманізм» російських військових до «братів» українців продовжується. Заява Путіну, що у Другій світовій війні росіяни перемогли б нацизм і без українців, є також результатом «гуманізму» російських імпершовиністів.
Москва і путінський режим не визнає проектів життя і добросусідства – тільки проекти завоювання. Пригадав це і вже згаданий грузинський філософ Мамардашвілі, розповідаючи про те, як його вразив напис на транспаранті у документальному фільми про похорон вождя світового пролетаріату: «Могила Ленина – колыбель человечества». Філософ з цього приводу сказав: це імітація життя після смерті.
Путін з великою повагою говорить про російського білогвардійського генерала, антисеміта Денікіна, про російського філософа Ільїна, що позитивно писав про нацизм і, водночас, для нього – Путіна – розпад СРСР.
Прагненням російського лідера є відродити духовний симбіоз Росії – царської та більшовицької. На закуску своїм «рабам» він і пропонує десерт: імітація життя через завоювання чужих територій.
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Що діється з суспільством Росії на тлі путінської авантюри? Значна частина російської еліти перебуває на неоімперських або постімперських позиціях. Чадом нео/постімперіалізму після анексії Кримського півострова отруєне і російське суспільство. Лише так можна пояснити масову підтримку росіян політики кремлівського ватажка дестабілізувати ситуацію в Україні, знищити її як суверенну державу.
Переважна більшість росіян, як свідчать соціологічні опитування, у захваті від загарбницької політики лідера Російської Федерації.
Щоправда, є серед росіян і тверезо мислячі особистості, які дуже критично сприймають всеросійське «ура» з приводу агресивних дій Путіна. На жаль, вони у меншості.
Ще в березні письменник Володимир Войнович зізнався, що підтримка політики Путіна серед (не)культурної еліти Росії справила на нього гнітюче враження: «Не лише вони, навіть, я б сказав, увесь народ, величезна частина якого з ентузіазмом зустрічає ці кроки (кремлівського ватажка) до свого власного задушення».
А письменник Віктор Єрофеєв недавно в інтерв’ю словацькій газеті пояснив: суть не в тому, що Путін дозволяє собі робити страшні речі. Він це робить тому, бо «велика частина населення цим задоволена. Після (анексії) Криму в Москві були всі задоволені. «Проти» є в Росії десь 8 відсотків (населення)».
Російський історик Олександр Мусін констатує, що «антиукраїнська політика і пропаганда стали можливими тому, що більшість росіян вважають самостійну українську державу й окрему українську націю лише тимчасовим непорозумінням «всередині «одного народа» й «однієї країни». Відповідальність за цю ситуацію, спритно використану «одним вождем», несуть, вважає історик, не тільки політики, а й освічена частина російського суспільства».
У зв’язку з цим пригадався відчайдушний вигук: «Россия, ты одурела, опомнись!». Так реагував відомий російський вчений-літературознавець, публіцист і політик з табору демократів часів перебудови Юрій Карякін після виборів до Державної думи Росії в грудні 1993 року. На програних тоді для демократів виборах, партія ЛДПР «патентованого ліберала» Жириновського отримала 25% голосів, а КПРФ – майже 19%. Результати виборів засвідчили, що російський виборець не готовий взяти на себе відповідальність за своє власне майбутнє, бо звик до патерналізму держави. Таке виховання.
Звернув на це увагу грузинський (радянський) філософ Мераб Мамардашвілі. В одному зі своїх інтерв’ю на хвилях перебудови 1989 року він розмірковував над питаннями про «особливу імперію» – СРСР, яку схарактеризував словами: «империя не русского народа, а посредством русского народа».
На зауваження співрозмовника, що народ Росії в складі СРСР живе не краще інших народів, Мамардашвілі відповів: «Именно в этом дело. Народ в центре «империи» живет не лучше, чем народ ее окраин, но в представленни других народов причины этого угнетения переносятся на него самого в силу свойственного ему отрицания индивидуальных начал культуры и бытия, инстинктивного, косного отрицания всего иностранного, западного и – самое главное – его податливости этой машине, в силу отсутствия в нем иммунитета против действий тоталитарных структур сознания».
Аж не віриться, що це було сказано вже 20 років тому.
У вересні 2013 року виявилося, що майже 60% опитаних соціологами росіян вважають Крим – територією Росії, а Чечню лише 39%, Абхазію 30%. Ба більше, чеченців, дагестанців повноправними громадянами Росії готові вважати лише 7% опитаних росіян, хоча республіки входять до складу Російської Федерації.
Витоки приниження і зневаги
За часів Івана IV Грозного Московське царство взагалі не переймалося Руссю-Україною. Київ був для Москви ще зовсім чужим і далеким.
Правляча верхівка Московського царства всі країни, крім своєї, вважала «безбожними» і зі зневагою ставилася, зокрема до тих, в яких королівська влада змушена була рахуватися з волею представницького органу населення (парламенту), як це було на той час, наприклад, в Англії. Своє ставлення до таких «нездорових» явищ московський деспот прокоментував у листі до Андрія Курбського: «А о безбожных землех и языцех, что и глаголати! Понеже государи те царствами своими не владеют: како им повелят рабы, тако и владеют».
У другій половині 17-го століття московський монах Дамаскин критикував киян, які, мовляв, «древнєе благочестие изменили», стали гордими, бо «в одеждах, и в поступках, и нравах все у них латиноподобно». Монах ставив риторичне запитання, як можна пізнати киянина і сам на нього відповів: Киянин (українець) «Читает польския и литовския книги. Киев паче мери хвалит, а в Великой России книг не сказывает, учения греческаго не любит, а латинское принимает». Цьому явищу московський монах дає таке пояснення: «Киев сам собою, как сатана стоять хочет».
Цю «сатанинську гординю», тобто прагнення свободи й незалежності українців Москва терпіти не хотіла, зокрема, за часів Мазепи. Tак воно й досі.
Російський публіцист Олексій Широпаєв нещодавно написав, що більшість його співвітчизників і нині сприймають українську мову і українство взагалі як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих через «шкідливий» колись вплив Литви і Польщі.
Зарозумілість росіян і зневага інакшості
Автор книги «История Русов и Малороссии» (Георгій Кониський?) в середині 19-го століття, з симпатією ставлячись до українців, писав про зневагу російської військової еліти до чужинців: «Солдаты российские имели о себе непонятное высокомерие или какой то гнусный обычай давать всем народам презрительньныя названия, как-то: Полячишки, Немчурки, Татаришки и так дале. Посему странному обычаю называли они козаков чубами и хохлами, а иногда и безмозглыми хохлами».
Навіть Ленін в одній зі своїх статей нагадав, як в царській Росії ставляться до інородців: що «поляка не називають інакше, ніж «полячішкой», татарина не висміюють інакше, ніж «князь», українця інакше, ніж «хохол», грузина та інших кавказьких інородців – ніж «капказька людина».
Писав про цю рису росіян також видатний етнограф і мовознавець Володимир Богораз-Тан, до речі, уродженець міста Барі, що на Поділлі, на початку минулого століття в монографії про чукчів. Він розповів, про ставлення російських завойовників до північних народів Колими. Росіяни були твердо переконані, що тубільці, писав Богораз-Тан: «это их законная добыча, вроде диких оленей, песцов или белки». В розмовах між собою місцеве корінне населення окупанти «никогда не называют людьми, а просто полевыми зверями, тварями. Их племенные названия употребляют только в презрительной форме: чукчишки, якутишки, ламутки».
Наскільки глибоко закорінилася «культура» зневаги і ненависть до інородців серед російської військової (і не тільки) еліти свідчить і подія з часів Другої світової війни.
В середині вересня 1943 року на одній нараді в Запорізький області після звільнення території від німців до лав Червоної армії мобілізували так званих «чорносвитників» – чоловіків, що вижили в Запоріжжі під час німецької окупації. Їм не видавали ні обмундирування, ні зброї й одразу кидали в бій на німецькі кулемети чи мінні поля. Маршал Жуков на цій нараді був по-московськи щирим: «Зачем мы здесь, друзья, головы морочим? На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они предатели! Чем больше в Днепре перетопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».
Такий «гуманізм» російських військових до «братів» українців продовжується. Заява Путіну, що у Другій світовій війні росіяни перемогли б нацизм і без українців, є також результатом «гуманізму» російських імпершовиністів.
Москва і путінський режим не визнає проектів життя і добросусідства – тільки проекти завоювання. Пригадав це і вже згаданий грузинський філософ Мамардашвілі, розповідаючи про те, як його вразив напис на транспаранті у документальному фільми про похорон вождя світового пролетаріату: «Могила Ленина – колыбель человечества». Філософ з цього приводу сказав: це імітація життя після смерті.
Путін з великою повагою говорить про російського білогвардійського генерала, антисеміта Денікіна, про російського філософа Ільїна, що позитивно писав про нацизм і, водночас, для нього – Путіна – розпад СРСР.
Прагненням російського лідера є відродити духовний симбіоз Росії – царської та більшовицької. На закуску своїм «рабам» він і пропонує десерт: імітація життя через завоювання чужих територій.
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода