На Каннському кінофестивалі 21 травня пройшла прем’єра документального фільму Сергія Лозниці «Майдан», в якому використані і деякі кадри зі зйомок Радіо Свобода. Восени 2013 року режисер розпочав роботу над ігровою картиною «Бабин Яр», але почалася революція, і Лозниця став знімати події на київському Майдані. У новій кінострічці немає жодного виокремленого героя, жодної особистої історії, жодного портрета, тільки рух мас, тисяч людей, колективного тіла. В інтерв’ю Російській редакції Радіо Свобода він розповідає, чому вирішив розповісти історію саме таким чином.
– Я готувався до іншої картини і сценарій писав таким чином, щоб саме так розповісти історію Бабиного Яру. У фільмі про Майдан є далека аналогія – «Страйк» Ейзенштейна. Це картина, в якій теж немає героя, там багато другорядних героїв, яких Ейзенштейн кидає по ходу, а історія розповідається не завдяки тому, що ми стежимо за долею якого-небудь персонажа. Інакше я цю історію розповісти не можу. Тому що, коли ми стежимо за яким-небудь персонажем, це стає фактом приватного життя і починає заважати. А для того, щоб побачити, необхідно зробити кілька кроків убік. І коли я ставив камеру, я спеціально дивився, щоб кадр ніхто не перетягував на себе, щоб це був епізод, який включає в себе багатопланову композицію, де кожен елемент рівноцінний. У цьому сенсі це, напевно, епічна картина. Тільки так можна розповісти про хор, давши йому можливість розповідати про себе.
– Майдан затягує. Коли Ви ставили камеру, Ви відчували себе частиною цього колективного тіла, чи тільки глядачем, стороннім спостерігачем?
– Складно відокремити одне від іншого. Коли я ставив камеру, я думав тільки про композицію і про дію, що буде перед нею, і про те, як не повторюватися і оптимальним способом це все показати і розповісти.
– На лекції, яку Ви проводили на фестивалі у Вісбадені, Ви говорили про те, наскільки важливими є перші секунди картини. Робота над першими трьома хвилинами Вашого фільму «У тумані» зайняла кілька місяців. У «Майдані» теж дуже важлива перша сцена, коли величезний натовп виконує національний гімн, і Ви потім її навіть повторюєте.
– Так, тому що там вже є концентрація думки, і це дуже потужний кадр. Він впливає на глядача, ви отримуєте сильне враження. І я просив оператора навмисно брати тільки людей у кадр, море людей.
– Думаю, що цей кадр особливо буде впливати на російських глядачів, якщо вони цю картину побачать. Коли я дивився цю сцену, я подумав, що вона чудово ілюструє відому тезу про те, що Україна – не Росія. У Росії неможливо уявити собі тисячі людей, які одночасно в пориві знімають шапки, притискають руку до серця, коли звучить національний гімн, і співають його.
– Так, це так. Але дивовижно, яка співуча нація! На Майдані постійно співали. Не можу собі уявити, що і як співали б у Москві. Гімн – не знаю, а от народні пісні... Адже відійшла, розчинилася ця народна культура. Колись я робив фільм «Життя, осінь» у 1998 році, ми знімали бабусь у Смоленській області в Росії, які ще пам’ятали народну пісню. І вже наступне покоління практично її не знало. Зникає щось дуже важливе, що ідентифікує націю, народ. А в Україні це збереглося. Скільки там народних поетів, які читають вірші, з якою пристрастю це відбувається, як мова ллється! Всі готові підхопити. У нас не дуже добре записалася «Червона рута», ми у Вільнюсі мали дописати голоси. Звернулися в українське посольство, приїхали працівники посольства і всі миттєво заспівали, заспівали приголомшливо красиво. Так що це не Росія, ні, це щось інше.
– Ви вибрали два довгих вірша, які читають самодіяльні поети з трибуни Майдану…
– Чотири! Приголомшливі вірші! Я б і більше дав, але у мене фільм, на жаль, 2 години 10 хвилин.
– І ще пісня «Вітя, чао», яка двічі звучить у фільмі...
– Так, це вируюча творча енергія. Вона ж нізвідки не виникає.
– Вас цікавила інша сторона – «Беркут», Янукович, його прихильники? Їх майже немає у фільмі, або вони геть на дальньому плані. Не хотілося Вам їх зняти теж?
– Ні, не хотілося зовсім. Мене цікавив народ.
– Народ і його неймовірна енергія... Адже це дуже давня енергія Майдану, незважаючи на всі айфони, архаїчна енергія.
– Безумовно. Там і досвід народного віче, і це все, звичайно, заворожує. В іншій стороні немає нічого таємничого, вона очевидна, там все ясно. Коли я туди приїхав, в перший день я відразу зрозумів, коли у фільмі Шкіряк, здається, говорить зі сцени: «Янукович не є президентом України!». Відразу ясно, що його існування там – це питання його усвідомлення, що він не президент. Все. І питання терпіння народу, скільки люди будуть ще терпіти це... Він став персонажем коміксу і втратив повагу, а влада тримається на двох речах: повазі і силі. Якщо немає поваги і сили, нічого ви не зробите.
– Мені запам’ятався у фільмі прапор, що майорить над натовпом, і струмінь газу, направлений у нього. Який кадр, яка сцена для Вас найважливіша?
– Дуже важливий, ключовий епізод – коли після того, як там сталася стрілянина, коли звільнили Майдан від військ, ви бачите величезну кількість людей, які прийшли на Хрещатик і звільняють площу від сміття і бруду, прибирають і будують барикади, несуть шини, роздають воду. І це настільки вражає, і такі обличчя у цих людей! Адже вони пережили щось страшне, це видно по обличчях. І яка самоорганізація, адже там ніхто ніким не керує. Ну, звичайно, епізод прощання із загиблими. Я навмисно не знімав сцену, я знімав лише людей.
– Майдан досі стоїть у центрі Києва. На Ваш погляд, його історія закінчена чи ж матиме продовження?
– Як історія міфологічна – не закінчена. Коли що-небудь піде не так, я думаю, що вона продовжиться. А історичний момент від обурення з приводу правителя та системи влади до звільнення країни від цієї системи влади і правителя – закінчений. Коли президент відлетів з країни, тут можна ставити крапку. Яким розвиток буде далі, залежить великою мірою від людей. Навіть у меншій мірі від політиків. Люди показали, наскільки вони можуть впливати на політику. Політики постійно намагалися потрапити в цей поїзд. Іноді їм вдавалося, іноді ні. І Майдан вів свою лінію, і як вона формувалася – це теж дивовижно. Тому що це сотні тисяч людей, які думають дуже і дуже близько, вони розуміють, що потрібно робити, і всі розуміють, що вони це розуміють. Ось це дивовижний вплив. Так що я думаю, неважливо навіть, хто буде президентом України. Існує привид Майдану – це почуття присутності того, що там може статися, якщо щось піде не так. І головне, що ніхто вже не зможе звернутися до силових структур і спробувати їх спрямувати на людей.
– Зате силові структури діють на анексованій Росією території, в Криму, де затриманий Ваш товариш – режисер Олег Сенцов, якого ФСБ звинувачує в тероризмі. Знаю, що Ви берете участь у комітеті з його захисту. Як йому допомогти?
– Ми можемо про це говорити, можемо закликати людей до дій, вимагати його звільнення. З якимось сутінком ночі ми маємо справу і абсолютно не знаємо, що там відбувається. Людини немає, він перебуває десь в ув’язненні. Як можна з такою дикістю миритися? Про це необхідно говорити, залучати людей, необхідно, щоб усі знали про це. Поки Олег не вийде на волю, багато людей не заспокоїться.
– Я читав в українській пресі, що ви принципово відмовилися давати інтерв’ю про фільм «Майдан» російським ЗМІ в Каннах. Це не перебільшення?
– Ні, це не перебільшення. Цей інформаційний потік – все, що говорять про Україну, настільки брехливий, що я просто не хочу в ньому брати участь. Мені неприємно навіть уявити, що мої слова будуть в цьому потоці присутніми. Я не хочу цього. Зараз йде інформаційна війна, засоби інформації використовують як зброю, і досить успішно.
– Чи побачать Ваш фільм у Росії?
– Мине якийсь час, повинен бути прокат, а потім я його викладу в інтернет. Я вважаю, що це освітня картина. Це необхідно дивитися.
– Я готувався до іншої картини і сценарій писав таким чином, щоб саме так розповісти історію Бабиного Яру. У фільмі про Майдан є далека аналогія – «Страйк» Ейзенштейна. Це картина, в якій теж немає героя, там багато другорядних героїв, яких Ейзенштейн кидає по ходу, а історія розповідається не завдяки тому, що ми стежимо за долею якого-небудь персонажа. Інакше я цю історію розповісти не можу. Тому що, коли ми стежимо за яким-небудь персонажем, це стає фактом приватного життя і починає заважати. А для того, щоб побачити, необхідно зробити кілька кроків убік. І коли я ставив камеру, я спеціально дивився, щоб кадр ніхто не перетягував на себе, щоб це був епізод, який включає в себе багатопланову композицію, де кожен елемент рівноцінний. У цьому сенсі це, напевно, епічна картина. Тільки так можна розповісти про хор, давши йому можливість розповідати про себе.
Люди на Майдані співають гімн України, 22 лютого 2014 року
– Майдан затягує. Коли Ви ставили камеру, Ви відчували себе частиною цього колективного тіла, чи тільки глядачем, стороннім спостерігачем?
– Складно відокремити одне від іншого. Коли я ставив камеру, я думав тільки про композицію і про дію, що буде перед нею, і про те, як не повторюватися і оптимальним способом це все показати і розповісти.
– На лекції, яку Ви проводили на фестивалі у Вісбадені, Ви говорили про те, наскільки важливими є перші секунди картини. Робота над першими трьома хвилинами Вашого фільму «У тумані» зайняла кілька місяців. У «Майдані» теж дуже важлива перша сцена, коли величезний натовп виконує національний гімн, і Ви потім її навіть повторюєте.
– Так, тому що там вже є концентрація думки, і це дуже потужний кадр. Він впливає на глядача, ви отримуєте сильне враження. І я просив оператора навмисно брати тільки людей у кадр, море людей.
– Думаю, що цей кадр особливо буде впливати на російських глядачів, якщо вони цю картину побачать. Коли я дивився цю сцену, я подумав, що вона чудово ілюструє відому тезу про те, що Україна – не Росія. У Росії неможливо уявити собі тисячі людей, які одночасно в пориві знімають шапки, притискають руку до серця, коли звучить національний гімн, і співають його.
Дивовижно, яка співуча нація! На Майдані постійно співали. Не можу собі уявити, що і як співали б у Москві
– Так, це так. Але дивовижно, яка співуча нація! На Майдані постійно співали. Не можу собі уявити, що і як співали б у Москві. Гімн – не знаю, а от народні пісні... Адже відійшла, розчинилася ця народна культура. Колись я робив фільм «Життя, осінь» у 1998 році, ми знімали бабусь у Смоленській області в Росії, які ще пам’ятали народну пісню. І вже наступне покоління практично її не знало. Зникає щось дуже важливе, що ідентифікує націю, народ. А в Україні це збереглося. Скільки там народних поетів, які читають вірші, з якою пристрастю це відбувається, як мова ллється! Всі готові підхопити. У нас не дуже добре записалася «Червона рута», ми у Вільнюсі мали дописати голоси. Звернулися в українське посольство, приїхали працівники посольства і всі миттєво заспівали, заспівали приголомшливо красиво. Так що це не Росія, ні, це щось інше.
– Ви вибрали два довгих вірша, які читають самодіяльні поети з трибуни Майдану…
– Чотири! Приголомшливі вірші! Я б і більше дав, але у мене фільм, на жаль, 2 години 10 хвилин.
– І ще пісня «Вітя, чао», яка двічі звучить у фільмі...
– Так, це вируюча творча енергія. Вона ж нізвідки не виникає.
– Вас цікавила інша сторона – «Беркут», Янукович, його прихильники? Їх майже немає у фільмі, або вони геть на дальньому плані. Не хотілося Вам їх зняти теж?
– Ні, не хотілося зовсім. Мене цікавив народ.
– Народ і його неймовірна енергія... Адже це дуже давня енергія Майдану, незважаючи на всі айфони, архаїчна енергія.
Сергій Лозниця
– Безумовно. Там і досвід народного віче, і це все, звичайно, заворожує. В іншій стороні немає нічого таємничого, вона очевидна, там все ясно. Коли я туди приїхав, в перший день я відразу зрозумів, коли у фільмі Шкіряк, здається, говорить зі сцени: «Янукович не є президентом України!». Відразу ясно, що його існування там – це питання його усвідомлення, що він не президент. Все. І питання терпіння народу, скільки люди будуть ще терпіти це... Він став персонажем коміксу і втратив повагу, а влада тримається на двох речах: повазі і силі. Якщо немає поваги і сили, нічого ви не зробите.
– Мені запам’ятався у фільмі прапор, що майорить над натовпом, і струмінь газу, направлений у нього. Який кадр, яка сцена для Вас найважливіша?
Після того, як сталася стрілянина, коли звільнили Майдан від військ, ви бачите величезну кількість людей. Вони пережили щось страшне, це видно по обличчях. І яка самоорганізація, ніхто ніким не керує
– Дуже важливий, ключовий епізод – коли після того, як там сталася стрілянина, коли звільнили Майдан від військ, ви бачите величезну кількість людей, які прийшли на Хрещатик і звільняють площу від сміття і бруду, прибирають і будують барикади, несуть шини, роздають воду. І це настільки вражає, і такі обличчя у цих людей! Адже вони пережили щось страшне, це видно по обличчях. І яка самоорганізація, адже там ніхто ніким не керує. Ну, звичайно, епізод прощання із загиблими. Я навмисно не знімав сцену, я знімав лише людей.
– Майдан досі стоїть у центрі Києва. На Ваш погляд, його історія закінчена чи ж матиме продовження?
Люди показали, наскільки вони можуть впливати на політику. Існує привид Майдану – це почуття присутності того, що там може статися, якщо щось піде не так
– Як історія міфологічна – не закінчена. Коли що-небудь піде не так, я думаю, що вона продовжиться. А історичний момент від обурення з приводу правителя та системи влади до звільнення країни від цієї системи влади і правителя – закінчений. Коли президент відлетів з країни, тут можна ставити крапку. Яким розвиток буде далі, залежить великою мірою від людей. Навіть у меншій мірі від політиків. Люди показали, наскільки вони можуть впливати на політику. Політики постійно намагалися потрапити в цей поїзд. Іноді їм вдавалося, іноді ні. І Майдан вів свою лінію, і як вона формувалася – це теж дивовижно. Тому що це сотні тисяч людей, які думають дуже і дуже близько, вони розуміють, що потрібно робити, і всі розуміють, що вони це розуміють. Ось це дивовижний вплив. Так що я думаю, неважливо навіть, хто буде президентом України. Існує привид Майдану – це почуття присутності того, що там може статися, якщо щось піде не так. І головне, що ніхто вже не зможе звернутися до силових структур і спробувати їх спрямувати на людей.
– Зате силові структури діють на анексованій Росією території, в Криму, де затриманий Ваш товариш – режисер Олег Сенцов, якого ФСБ звинувачує в тероризмі. Знаю, що Ви берете участь у комітеті з його захисту. Як йому допомогти?
– Ми можемо про це говорити, можемо закликати людей до дій, вимагати його звільнення. З якимось сутінком ночі ми маємо справу і абсолютно не знаємо, що там відбувається. Людини немає, він перебуває десь в ув’язненні. Як можна з такою дикістю миритися? Про це необхідно говорити, залучати людей, необхідно, щоб усі знали про це. Поки Олег не вийде на волю, багато людей не заспокоїться.
– Я читав в українській пресі, що ви принципово відмовилися давати інтерв’ю про фільм «Майдан» російським ЗМІ в Каннах. Це не перебільшення?
Інформаційний потік – все, що говорять про Україну, настільки брехливий, що я просто не хочу в ньому брати участь
– Ні, це не перебільшення. Цей інформаційний потік – все, що говорять про Україну, настільки брехливий, що я просто не хочу в ньому брати участь. Мені неприємно навіть уявити, що мої слова будуть в цьому потоці присутніми. Я не хочу цього. Зараз йде інформаційна війна, засоби інформації використовують як зброю, і досить успішно.
– Чи побачать Ваш фільм у Росії?
– Мине якийсь час, повинен бути прокат, а потім я його викладу в інтернет. Я вважаю, що це освітня картина. Це необхідно дивитися.