(Рубрика «Точка зору»)
Те, що сталося в Одесі другого травня – трагедія. Як сказав один з активістів українських сил, ми відстояли місто – але якою ціною! Справді, ціна велика, попри те, що більшість загиблих – проросійські бойовики і просто ідіоти в давньогрецькому сенсі – люди, органічно нездатні бути відповідальними громадянами. Але сам факт трагедії – підстава не тільки для скорботи, а й для засвоєння певних уроків. Як на мене, одним із головних уроків одеської трагедії, про який практично ніхто не наважується говорити публічно, – це те, що чинна влада, на відміну від значної частини суспільства, досі неадекватно оцінює сутність широкомасштабного конфлікту в Україні, який уже переріс у «гарячу» стадію. І переріс немалою мірою внаслідок неадекватних оцінок і дій з боку владних структур – та їхньої майже постійної, не побоюсь цього визначення, бездумно-злочинної бездіяльності.
Неадекватність оцінок веде до неефективності дій
Сказане стосується далеко не тільки внутрішньої політики – попри всі успіхи на зовнішньополітичній арені, досягнуті головним чином завдяки фаховості МЗС, перші особи держави так і не порушили перед західними партнерами кілька засадничих питань: про необхідність реструктуризації зовнішнього боргу та списання його частини, бажано, половини (а саме такі речі стали запорукою «польського економічного дива», ініційованого в першому уряді «Солідарності» командою Бальцеровича); про необхідність розробки для України свого роду «плану Маршалла» (про це говорять західні аналітики, але не високопоставлені українські урядовці); про термінове постачання українського війська не тільки засобами захисту, а й спорядженням для бою (передусім високоточним озброєнням, без якого ефективні антитерористичні операції просто неможливі) та підтримання життєзабезпечення армійських формувань за принципом «ленд-лізу».
Що ж стосується внутрішньої політики, то головним ґанджем нової влади було намагання тривалий час балансувати між тими силами, які обстоювали зміцнення незалежності України, відновлення ефективної демократії та необхідність початку нової хвилі реальних економічних реформ, – і тими, хто не просто стояв на інших політичних позиціях, а під виглядом «захисту інтересів недочутих Києвом регіонів» вимагав поділу країни на низку таких собі новітніх феодів, де місцевий криміналітет та олігархи почувалися би повними господарями. З ними велися тривалі переговори, застосування сили проти знахабнілих бойовиків, які відверто виступали під російськими прапорами, заборонялося, чистка місцевих силових структур на сході і півдні країни так і не почалася, тож центральна влада наочно демонструвала свою слабкість і здавала не просто місто за містом – вона також здавала достатньо чисельні, але неорганізовані місцеві проукраїнські сили.
Зайвим свідченням цього став звірячій розгін мітингу за єдність України 28 квітня у Донецьку. З захопленого раніше будинку облдержадміністрації, «зграя молодиків у камуфляжі з георгіївськими стрічками вирушила на розправу з мирним мітингом. Дорогою до них приєднувалися численні однодумці… Половина з них озброєна – хтось іде з кийком, хтось із палицею чи биткою… Один несе прапор Росії. Під цим прапором за кілька хвилин, коли мітингарі вже почнуть розходитися, «георгіївські кавалери» нападуть на них… Місцеві журналісти стверджують, що міліція активно потурала нападникам. Так, є фото, з якого видно, як молодики складують міліцейські щити, а поруч спокійно стоїть «страж порядку». Крім того, є низка фото, на яких зафіксовано, що нападники вдягнуті у міліцейську форму».
2 травня ті ж самі сили спробували повторити це – також за сприяння частини міліції – в Одесі. Не вийшло. Не завдяки владі – завдяки патріотам-одеситам. Хоча владу за 10 днів до трагедії попереджали, що таке можливе…
«Федералісти» чи «п’ята колона»?
Справа в тому, що в Україні наразі немає українсько-українського конфлікту, громадянської війни між самими українцями. Є конфлікт, який переростає у війну між Україною і трупом СРСР, тобто тоталітарної «імперії зла», штаб-квартира якої отаборилася у Кремлі і під звуки пісні про «Партію Леніна – партію Сталіна, премудру партію більшовиків» (такими «у дівоцтві» були слова нинішнього гімну Російської Федерації, потім перелицьованого на гімн СРСР) поширює трупні метастази на постсовєтські простори. Інакше кажучи, йдеться про нову фазу українсько-совєтської війни, розпочатої більшовиками ще у грудні 1917 року і продовженої ідейними спадкоємцями агресивних традицій цієї партії – «кремлівськими чекістами» і їхніми пахолками (до речі, чекістське відомство створене у тому ж грудні 1917 року…). Прихильників совєтської влади не так вже й багато – загалом переконаних необільшовиків-путінців в Україні, мабуть, не більше ніж 10 відсотків – але ж у 1917 році їх було стільки ж, чого вистачило, щоб не дати УНР відбити зовнішню агресію…
Отож не можна за нинішніх обставин рівноцінно ставитися до всіх, хто має паспорти громадян України. Адже частина з власників цих паспортів – українські патріоти, активні громадяни, частина – політично пасивні, але ж лояльні українські громадяни, частина – ностальгійні «совки» та романтичні інтелектуали-«федералізатори» (є й такі), частина – адепти величезного донецького «хутору», а частина – запеклі вороги Української держави, які мають на меті її повне знищення або відторгнення від неї значних територій.
Хоча, скажімо, знана російська публіцистка Юлія Латиніна, яка нещодавно побувала в захопленому бойовиками будинку ОДА (звідки марширували бойовики для розправи над мирними маніфестантами 28 квітня), наголошує, що ніякого сепаратизму в Донбасі немає, а є тільки «п’ята колона» Кремля: «Звісно, ніхто з них не думає про Донецьку республіку, тому що, насправді, коли їх запитуєш, вони завжди говорять: «Спочатку Донецька республіка, потім Луганська республіка, потім Одеська республіка, а потім всі вони разом увійдуть до складу Росії». Можливо, це певне перебільшення, але те, що основна маса «федералістів» і «сепаратистів» – це ворожа Українській державі сила, яка діє в інтересах іншої держави і може бути спинена тільки силою, у мене не викликає сумніву. Це – терористи, це – бойові загони «фольксдойчів путінського райху», і розмова з ними може бути лише про умови капітуляції.
Обов’язок громадян – захищати Україну. Всіма належними засобами
Зі сказаного випливає, що затримані нині за «зіткнення» в Одесі українські патріоти мають бути негайно випущені на волю, всі можливі кримінальні звинувачення з них зняті, в тому числі – і щодо «перевищення меж необхідної самооборони». Не могло бути ніякого перевищення у ситуації, коли значна частина міліції або усунулась від виконання своїх обов’язків, або відверто підтримувала озброєну «п’яту колону», проросійських терористів, подекуди навіть начепивши на себе георгіївські стрічки – розпізнавальні знаки бойовиків-терористів. У надскладній ситуації українські патріоти в Одесі керувалися документом прямої сили – Конституцією, її двома статтями:
«Ст.17. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Ст.65. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України».
Негайно звільнені – тому, зокрема, що 9 травня широкомасштабні провокації з боку «п’ятої колони» ймовірні в Києві та інших великих українських містах, і патріотичні сили мають бути впевнені у тому, що їхні дії у разі злочинної бездіяльності силових структур чи недостатньої оперативності правоохоронців не будуть розцінені як кримінал. А влада, яка спробує балансувати між проукраїнськими й антиукраїнськими силами, стане чужою не тільки для останніх (власне, для них вона апріорі чужа), а й для патріотичних. І тоді вона матиме дуже великі шанси впасти ще до 25 травня.
…А тим часом на Донеччині «п’ята колона» перейшла в черговий наступ, легко захопивши управління СБУ. Воно й не дивно. Ось ще одне доречне спостереження Юлії Латиніної: «Вертикаль влади в Донецьку проста: менти під злодіями, злодії під СБУ, СБУ – під ФСБ… Донецьк і Луганськ – це не Україна і не Росія. Це – совок». Можливо, це теж перебільшення (бо донецький «совок» був би неможливий без багаторічної кремлівської неосовєтської пропаганди), але стосовно так званих «сепаратистів» і «федералістів» – це точна характеристика. Тож нова фаза українсько-совєтської війни (де агресором виступає саме кремлівсько-совєтська сторона) триває. А на війні – як на війні, треба діяти відповідально й рішуче. Усвідомлення цього має стати чільним уроком одеської трагедії.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода